Бернард Вербер - Завтра будуть коти

зациклилась на ньому. Як йому вдалось так багато дізнатися про людські звичаї?

Я здригнулася від неприємної думки. А може, він сприймає мене, як я Фелікса? Як невігласа? Як свідомість нижчого порядку?

Ця думка ще більше розпалила в мені заздрість до тої самиці нагорі.

Ну нічого, наступного разу я їй покажу.

7. Вигляд згори

Сім’яники Фелікса, що плавають у банці, наче заворожують його.

Звідки береться зачарування самців цими двома маленькими бежевими кульками? Він дивиться на них, мов на рибок, які відрізняються тільки тим, що не плавають, а повільно обертаються навколо своєї осі, наче під дією тепла близько розташованої батареї.

З часу операції Фелікс тільки те й робить, що їсть. Він погладшав. Його погляд став порожнім, і мені здається, що він геть збайдужів до навколишнього світу.

Я ж, навпаки, заінтригована недавніми подіями і стежу з балкона за тим, що відбувається навпроти — в будинку з прапором. Не помічаю нічого особливого, якщо не брати до уваги павутину в кутку балкона, яка знову пробудила в мені бажання налагодити міжвидову комунікацію.

Наближаюся до павукоподібної істоти коричневого кольору, середнього розміру, що має вісім лап і вісім очей. Пробую м’який підхід, зосереджуюся, а потім муркочу: Добридень, павуче.

Проте оскільки він забився в куток, де тріпалась муха, я випускаю кігті і рву павутину. Та муха навіть не подякувала мені.

Думаю, всі наші вчинки неминуче викликають задоволення одних і невдоволення інших. Жити і діяти — означає неминуче порушувати усталений порядок. У павука видно спазми гніву, через які він пританцьовує на останньому клапті своєї павутини, що тріпоче на вітрі. Відчуваю, що він ще менше прагне діалогу, ніж перед тим, але я не бажаю відступати. Підходжу ближче, хочу доторкнутись, та зненацька агресивне нявчання привертає мою увагу.

Впізнаю цей голос.

Нахиляюся трохи праворуч, ризикуючи звалитися, і зауважую вдалині Піфагора на горішніх гілках каштана. Його загнали в глухий кут: під деревом дико гарчить великий пес.

Сіамець бризкає слиною і вигинає спину, але що може зробити старий худий кіт проти громила, в чотири рази більшого від себе?

Влювлюю від побратима хвилю паніки.

Жодних сумнівів не зостається: йому можу допомогти тільки я.

Мій перший контакт із собаками стався у зоомагазині, де минуло моє дитинство. Коли я почула гавкіт цуценят, запитала у матері, чому ці тварини так докучають усім навколо цими звуками. «Бояться, що люди не заберуть їх собі», — пояснила вона. Мені це видалося безглуздим. Боятися, що тебе не заберуть люди! У них так мало гідності? Невже вони геть нездатні оцінити самотність і свободу, що так потребують людей, які опікуватимуться ними?

Так мама пояснила мені, що ми є господарями людей, а люди — господарями собак.

Але чиїми господарями є собаки? Вона відповіла мені: «Бліх, які живуть у них на спині, бо вони забувають вилизувати себе, щоб очиститися».

Згодом, прогулюючись околицями будинку, я виявила: пси такі примітивні, що лишають свої випорожнення просто на вулиці, посеред хідника, навіть не запорпуючи їх! У них немає анінайменшого почуття сорому й потреби в чистоті.

Але наразі негайно треба відлякати цей собачий екземпляр, який тероризує мого сусіда. Необхідно швидко вигадати якусь стратегію, яка б компенсувала його перевагу в силі.

Спускаюсь на перший поверх і вибираюся на вулицю через спеціальний отвір. Біжу до місця драми. Для початку, щоб відволікти ворога, нявкаю і сичу, вигинаючи спину.

Пес обертається, я стаю в бойову стійку. Незворушний погляд, звужені зіниці, настовбурчені вуса, зціплені зуби, шерсть на загривку настовбурчена, задні лапи зігнуті, готові до стрибка, хвіст опущений.

Бачу сумнів у собачих очах. Щоб не залишити йому вибору, вистрибую на дах найближчої машини, опиняючись просто над ним. Дивлюся на нього ще з більшим викликом і нявчу:

Я тебе не боюся.

Потім б’ю кігтями в повітрі й додаю:

Бийся зі мною, собацюро.

Це теля нарешті вирішує погнатися за мною.

Попри те, що я звинна, гнучка і прудка, я рідко бігаю вулицями і мушу зізнатися, що мій переслідувач, звісно ж, перевершує мене м’язовою потугою. Я щодуху мчу бруківкою, але пес мене наздоганяє.

Що ж це за несвідомі люди залишили його на вулиці без будь-якого нагляду?

Я блискавично аналізую ситуацію і роблю висновок, що треба використати свої особливості. Мені краще вдаються різкі зміни напрямку руху, бо я вмію випускати кігті, на відміну від собак. У мене, без сумніву, краще зчеплення на віражах. Я вибігаю на асфальтовану вулицю й зигзагами мчу між колесами припаркованих машин.

Пес усе ще женеться за мною і гавкає, виказуючи в такий спосіб своє розташування, тому мені навіть не треба озиратися.

Я вписуюся у траєкторію свого руху. Іноді трохи виходжу за межі, щоб зробити кілька кроків у зоні, де швидко їдуть машини. Мій переслідувач вже не знає, куди бігти, щоб спіймати мене і самому не опинитися під колесами. Кілька разів автівки промчали дуже близько від нього, і врешті-решт його штовхнув якийсь скутер. Він зупинився, загарчав і відмовився від переслідування.

Я обернулася і нявкнула йому здалеку:

Гей, собако! Ну що, скис?

А далі пішла поволі, намагаючись перехопити здивовані погляди інших котів, що спостерігали за моєю гонитвою. Про всяк випадок гордовито киваю головою. Навіть якщо моя перемога зовсім скромна, сподіваюсь, про неї все-таки багатьом розкажуть випадкові свідки.

Не думаю, що стосунки між котами і собаками докорінно зміняться після цієї короткої зустрічі, але я принаймні нагадала цьому собацюрі, що люди не випадково нам підкоряються.

Коли я повернулася, Піфагор вже зник без найменшого натяку на вдячність. Прийшла додому зажурена. Навіть не відповіла Феліксові, коли запитав, де я була.

Тільки коли настала ніч і наші служниці заснули, я почула, як мене хтось кличе з сусіднього будинку. Трохи зачекала, звичайно, перш ніж висунула кінчик свого носа.

Піфагор був на місці, на перилах сусіднього балкона.

Я вмостилася навпроти на своєму балконі, і ми зміряли одне одного поглядами.

З великими блакитними очима і порталом у голові він здавався мені дуже вишуканим.

Він пронявчав:

— Ходи сюди.

Мене не треба було просити двічі. Не бажаючи знову осоромитися невдалим стрибком, вибираюся через свій вхід, відтак проникаю в його помешкання через його котячий вхід і приєднуюся до нього.

Він зустрічає мене на порозі й, оскільки його служниця спить, пропонує вмоститися перед каміном, де дотліває вугілля. Помаранчеві відблиски виграють у його очах.

— Дякую, що врятувала мене. Пробач, мені шкода, що так негарно повівся з тобою останнього разу,