Ісабель Альєнде - Там, за зимою, Ісабель Альєнде

впізнав, придушували найменшу спробу непокори й гасили кожен спалах надії інших людей — таких самих бідняків, як і вони, аби й далі все йшло своїм звичаєм. Побачене не зробило його жорстоким, а зм’якшило серце священика. Моторошним сценам минулого він протиставив фантастичні картини країни, яку любив, нескінченне розмаїття квітів і птахів, краєвиди озер, лісів і гір, безхмарне небо. Люди ставилися до нього, як до свого, бо так воно й було. Подейкували, нібито отець Беніто залишився живий завдяки взятій у небо Богородиці, покровительці країни, — та й як іще можна було це пояснити? — адже ходили поголоски, що парох переховував партизанів, і люди чули, як він з казальниці згадував аграрну реформу; іншим відрізали язики та виривали очі й не за такі тяжкі провини. Маловіри, яких ніколи не бракує, бурмотіли, буцімто Богородиця тут ні до чого, священик, либонь, агент ЦРУ чи донощик військових або його оберігають наркобарони, але ніхто не наважувався повторити це при ньому, бо сухоребрий, наче факір, баск міг одним ударом зламати злостивцю ніс. З іншого боку, ніхто не користався таким моральним авторитетом, як цей священик з різким акцентом. «Коли він шанує Консепсьйон Монтою, мов якусь святу, то це неспроста», — міркувала Евелін, хоча сама так довго жила з бабусею, працювала й спала поряд з нею, що бачила в старій радше людину, ніж святу.

Після того, як Міріам, матір Евелін, подалася на північ, незламна бабуся взяла на себе турботу про неї та двох її старших братів. Евелін щойно народилася, коли її батько емігрував у пошуках роботи. Упродовж кількох років вони нічого не знали про нього, аж поки врешті до родини дійшли чутки, буцімто він живе в Каліфорнії, де мав іншу сім’ю; втім ніхто не міг цього підтвердити. Евелін було шість років, коли матір так само зникла, не попрощавшись. Міріам утекла вдосвіта: жінці забракло мужності обійняти востаннє дітей. Боялася, що сили зрадять її. Так це пояснювала онукам бабуся, коли ті починали її розпитувати, і додавала, що завдяки самопожертві матері, вони кожного дня мають що їсти, ходять до школи й отримують з Чикаго посилки з іграшками, кросівками «Nike»[9] та ласощами.

День, коли Міріам поїхала з дому, був позначений на побляклому з плином часу календарі 1998 року з рекламою кока-коли, що й досі висів на стіні в халупі Консепсьйон. Старші діти, десятирічний Грегоріо та восьмирічний Андрес, втомилися чекати повернення Міріам й задовольнялися листівками та її уривчастим голосом, який чули по телефону на пошті на Різдво та в дні народження; у тих розмовах матір завжди вибачалася, що не виконала обіцянки приїхати. Евелін і далі вірила, що одного дня матір повернеться з грошима й побудує бабусі пристойний дім. Усі троє ідеалізували матір, та найбільше Евелін, яка погано пам’ятала її лице й голос, але домислювала їх в уяві. Міріам присилала фотографії, однак з роками вона сильно змінилася: зробилася огрядною, фарбувала волосся в жовті пасма, зголила брови й просто на лобі намалювала інші, через що завжди виглядала здивованою чи переляканою.

Ортеги були не єдиною родиною, де діти росли без батьків; дві третини тутешніх школярів жили так само. Колись у пошуках роботи емігрували тільки чоловіки, але в останні роки виїздили й жінки. Отець Беніто казав, що емігранти щороку надсилають мільйони доларів, щоб підтримати свої родини, а водночас сприяють стабільності уряду та байдужості багатіїв. Мало хто з дітей закінчував школу: хлопці подавалися подалі в пошуках роботи або вплутувалися в торгівлю наркотиками й приставали до якоїсь банди; дівчата вагітніли, мусили працювати або робилися повіями. Школі бракувало коштів, і якби не місіонери-євангелісти, що підступно конкурували з отцем Беніто, бо одержували гроші з-за кордону, там не було б навіть зошитів та олівців.

Отець Беніто вмощувався зазвичай в єдиному на ціле село барі з кухлем пива, якого йому вистачало на весь вечір, щоб погомоніти з іншими завсідниками про безжальні репресії проти індіанців, що тривали тридцять років і довели край до згуби. «Усім треба давати хабара, від найповажніших політиків до останнього жандарма, то що тут говорити про злочинність», — нарікав схильний до перебільшень священик. Завжди знаходився хтось, хто пропонував парохові повернутися на батьківщину, коли тому не до вподоби Гватемала. «Що ти верзеш, нещасний, хіба я не казав тисячу разів, що моя батьківщина тут?»

У чотирнадцять років Грегоріо Ортега, старший брат Евелін, остаточно кинув школу. З іншими хлопцями вештався без діла вулицями з порожніми очима й затуманеною головою, бо вдихав випари гуми, бензину, розчинників і всього, що міг роздобути, крадучи, б’ючись і чіпляючись до дівчат. Коли це йому набридало, виходив на шосе й умовляв якогось водія вантажівки підкинути до першого-ліпшого селища, де його ніхто не знав, а потім повертався додому з лихими грошима. Коли Консепсьйон Монтої вдавалося схопити внука, вона лупцювала його, і той терпів, бо все ще залежав од старої, яка його годувала. Іноді поліцаї затримували його в гурті очманілих від наркотиків хлопчаків, і тоді Грегоріо отримував на згадку удар кийком, його зачиняли в камері, де він сидів на хлібі та воді, поки під час чергових відвідин буцегарні отець Беніто визволяв його звідти. Священик був безнадійним оптимістом і всупереч очевидним фактам зберігав віру в здатність людини виправитися. Поліцаї, пригостивши хлопця прощальним копняком, віддавали його пароху — переляканого, вкритого синцями й вошами. Баск, лаючи Грегоріо на всі заставки, саджав його до свого пікапа й віз до єдиної в селі забігайлівки, щоб нагодувати, а тим часом з єзуїтською лютістю пророкував хлопцеві жахливе життя й ранню смерть, коли той і далі поводитиметься, як скурвий син.

Бабусині лупні, буцегарня й застороги священика не перевиховали Грегоріо. Хлопець плив за течією. Односельці, котрі знали його змалку, уникали підлітка. Коли не мав у кишені кількох кетцалів[10], той похнюплений ішов до бабусі й з удаваною скромністю їв те, чим у домі харчувалися щодня — квасолю, перці й кукурудзу. Консепсьйон мала більше здорового глузду, ніж отець Беніто, й невдовзі припинила спроби прищепити внукові недосяжні для того чесноти; голова хлопця не була створена для навчання, не хотів Грегоріо й опановувати якийсь фах: для таких юнаків, як він, пристойної роботи ніде не було. Стара мусила повідомити Міріам, що її син кинув навчання, однак не наважилася сказати всю правду, щоб не ранити дочку, бо та була далеко й мало чим могла зарадити. Вечорами Консепсьйон разом з двома іншими внуками, Андресом та Евелін, вклякала навколішках і молилася за Грегоріо, аби той