Ісабель Альєнде - Там, за зимою, Ісабель Альєнде

заси́пати автівку. Під час однієї з таких зупинок завважила Річардову візитку і, вхопившись за неї, мов за останній шанс, поїхала до нього.

Залишивши Евелін сидіти на табуретці в кухні, Річард відвів Лусію вбік і прошепотів, що в гості не все гаразд з головою або вона наркоманка.

— Чому ти так вважаєш? — так само пошепки запитала Лусія.

— Вона навіть говорити не може.

— Ти не завважив, що вона заїка?

— Ти певна?

— Авжеж! До того ж бідолаха перелякана.

— Чим ми можемо їй зарадити? — поцікавився Річард.

— Зараз надто пізно, вже нічого не вдієш. Може, нехай залишиться тут, а завтра відвеземо її до хазяїв і пояснимо, як усе сталося. Твоя страхова компанія відшкодує збитки. Вони ні на що не нарікатимуть.

— Крім одного: Евелін узяла машину без дозволу. Вони безперечно її виженуть.

— Завтра побачимо. А зараз слід її заспокоїти, — рішуче проказала Лусія.

Допит, якому вона піддала дівчину, прояснив деякі моменти її життя в домі працедавців, подружжя Леруа. Евелін не мала чіткого графіку роботи: теоретично працювала від дев’ятої години ранку до п’ятої дня, але практично весь час проводила з хлопчиком, якого доглядала, і спала в одній кімнаті з ним, щоб бути напохваті на випадок потреби. Тобто щодня мала три звичайні зміни. Платили їй готівкою, причому, за підрахунками Лусії й Річарда, набагато менше, ніж належало: це скидалося на примусову працю або нелегальну експлуатацію, однак пояснювати щось Евелін було марною справою. Вона мала де жити й почувалася в безпеці, а це головне, — заперечила дівчина. Пані Леруа ставилася до неї дуже добре, а пан Леруа лише зрідка віддавав якісь розпорядження: зазвичай він узагалі не звертав на неї уваги. Так само неуважно ставився пан Леруа й до дружини та сина. Це був брутальний чоловік, і всі в домі, передусім дружина, тремтіли в його присутності. Якщо хазяїн дізнається, що вона взяла автівку…

— Заспокойся, дівчинко, ніхто тебе не скривдить, — мовила Лусія.

— Можеш залишитися спати тут. Справа не така серйозна, як ти гадаєш. Ми тобі допоможемо, — додав Річард.

— По-моєму, нам би не завадило чогось випити. Ти маєш у домі якийсь алкоголь, Річарде? Хоча б пиво? — запитала Лусія.

— Ти ж знаєш, що я не п’ю.

— Сподіваюсь, хоч травичка у тебе знайдеться. Це нам зарадить. Евелін помирає від утоми, а я — від холоду.

Річард подумав, що не час удавати святенника, й дістав із холодильника бляшанку з шоколадним печивом. З огляду на виразку і частий головний біль він кілька років тому одержав посвідку, що давала право купувати в медичних цілях марихуану. Вони розділили одне печиво на три частини: дві собі, а одну — для бадьорості — Евелін. Лусія хотіла була пояснити дівчині властивості лакомини, але та, ні про що не розпитуючи, довірливо її з’їла.

— Ти, либонь, голодна, Евелін? Через усю цю колотнечу ти, мабуть, не вечеряла. Треба щось підігріти, — вирішила Лусія й прочинила дверцята холодильника. — Тут нічого немає, Річарде!

— По суботах я купую харчі на тиждень, але сьогодні — через сніг і кота — не зміг.

Жінка згадала про недоїдену юшку, що стояла у неї в підвалі, але їй забракло мужності знову вийти з дому, спуститися до себе, а тоді обережно, намагаючись не перевернути казанок, повернутися слизькими сходами. Скориставшись тим дріб’язком, який знайшла на Річардовій кухні, зробила грінки з хліба, що не містив глютену, й поставила на стіл кожному по великій чашці молока без лактози; господар тим часом ходив туди-сюди по кухні й щось бурмотів, а Евелін машинально гладила по хребту Марсело.

Через сорок п’ять хвилин усі троє розслаблено витали в приємному тумані серед тепла, що йшло від запаленої пічки. Річард сидів на підлозі, притулившись спиною до стіни; Лусія вмостилася на ковдрі, поклавши голову йому на ноги. За звичайних обставин така фамільярність була б неможливою; Річард не допускав фізичного контакту, а тим паче зі своїми стегнами. Для Лусії це була перша за багато місяців нагода відчути запах і тепло чоловіка, шорсткість джинсів, що торкалися її щоки, й стару м’яку кашемірову камізельку, до якої дотикалася рукою. Жінка воліла б опинитися з ним у ліжку, але, зітхнувши, змусила себе не думати про таке; не маючи іншого виходу, як принюхуватися до нього вдягненого, Лусія, однак, дала волю уяві, живлячи давнє бажання ступити з ним на звивисту стежину чуттєвості. «У мене трохи паморочиться в голові, це, либонь, через печиво», — сяйнула думка. Евелін сиділа на єдиній у домі диванній подушці, зіщулившись, як дрібненький вершник і притуливши до себе Марсело. Шматочок печива подіяв на неї не так, як на Річарда й Лусію. Поки ті лежали з заплющеними очима, борючись зі сном, Евелін — у стані ейфорії — затинаючись, переповідала їм події свого життя. Виявилося, що англійською вона говорить краще, ніж здавалося попервах, але дівчина забувала її, коли сильно нервувала. З несподіваним красномовством вона послуговувалася тим іспано-англійським жаргоном, що зробився офіційною мовою багатьох латиноамериканців у США.

Знадвору сніг м’яко вкривав білий «Лексус». У наступні три дні, поки буревій, утомившись карати землю, розвіявся в океані, життя Лусії Мараз, Річарда Баумастера й Евелін Ортеги нерозривно переплелися.

Евелін

Гватемала

Зелений-зелений світ, дзижчання москітів, крики какаду, шепіт погойдуваних вітерцем тростин, невідчепні пахощі стиглих плодів, диму від хмизу й підсмажених кавових зерен, тепла волога шкіри та снів — таким пам’ятала Евелін Ортега своє невеличке село Монха Бланка дель Вальє[7]. Гарячі кольори пофарбованих мурів, кросна тутешніх мешканців, рослини й птахи, яскраві тони́, багатобарвна райдуга. І скрізь та будь-якої миті її всюдисуща бабуся, її маміта[8] Консепсьйон Монтоя — найскромніша, найпрацьовитіша і найбільш ревна католичка, як казав отець Беніто, який знав геть усе, бо був єзуїтом та ще й баском; і я пишаюсь цим! — повторював він з властивим його співвітчизникам лукавством, якого тут ніхто не міг оцінити. Отець Беніто об’їхав чимало країв й усю Гватемалу і знав, як живуть селяни, бо зрісся з ними. І не проміняв би це життя ні на яке інше. Він любив свою громаду, своє велике плем’я, як називав селян. «Гватемала — найпрекрасніша в світі країна, райський сад, виплеканий Богом і сплюндрований людьми», — казав він і додавав, що його улюблене селище — Монха Бланка дель Вальє, назва якого походить від національної квітки, найбілішої та найчистішої з усіх орхідей.

Парох був свідком убивств індіанців у вісімдесяті роки, він бачив методичні тортури, братні могили, перетворені на згарища села, вижити в яких не вдавалося навіть худобі; бачив, як солдати з забрудненими сажею обличчями, щоб їх ніхто не