Дмитро Степаненко - Окопні історії: фронтовий щоденник

Пересмикує затвор, — вилітає останній патрон. Контрольний постріл. Оце вже аж тепер порядок.

І де лише воєнкоми цих йолопів знаходять?

«Фейрі»

На бригадному шикуванні.

Наполеон (начальник штабу):

— А если у вас запор или вы просто заботитесь о своем здоровье, то нужно «Фэйри» принимать. Сначала капельку в день, потом две, и так увеличивать дозу до исчезновения всех симптомов.

Я уже несколько лет Фэйри принимаю, и вот посмотрите на меня! — регіт на задніх рядах. — Почему вы смеетесь? Вы просто многого не знаете. Чудо-препарат даже лишние жиры в организме расщепляет, и можно не бояться повышенного холестирина и чрезмерного веса.

— Товаришу підполковнику, а якщо «Фейрі» замінити на «Галу»? Вона значно дешевша.

— Да вы что? Ни в коем случае! Нельзя экономить на своем здоровье!

У бригаді потім казали, що «Фейрі», крім зайвих жирів, розщепило Наполеону незайві мозкові клітини.

* * *

Буквально за кілька днів по тому Наполеон придумав, як боротися з прослуховуванням телефонів ФСБшниками:

— Рассаживаем бригаду в автобусы, выезжаем за километра полтора от лагеря и все вместе отключаем мобильники. Вводим противника в заблуждение и возвращаемся.

— Товаришу підполковнику, так вони ж (солдати) їх потім знов повмикають.

— Ну, не все же сразу… А мы тогда еще что-нибудь придумаем!

Штаб аплодував навстоячки.

Знання

На посту в комендачів з’явився автоматичний гранатомет (АГС). Оскільки на передовій найкраще його освоїв Шаман, то за ним гранатомет і закріпили. Я умів стріляти із різної стрілецької зброї, а важку бачив лише здалеку. У мене з’явилася ідея.

— Шаман, навчи користуватись АГСом! Пиво з мене.

— Без питань! Приходь на пост з другої години.

І не думай нічого нести.

З радістю! Півтори години індивідуального заняття: лекція, розбирання-збирання, заряджання. Спершу удвох, потім самостійно. Класна штука гранатомет. І Шаману на посту веселіше, і я здобув необхідні навики. Віддячив за науку сушеними кальмарами зі свого НЗ.

За такою ж схемою пізніше навчився користуватися Дашкою і ПТУРом.

Краще вміти. Пригодиться. А кальмарів сестра ще пришле.

Кільце

Сержантом у нашій групі Кузя — студент, метр із кепкою. Робить дуже страшний вираз обличчя, коли з кимось свариться. Не бухає, але любить поїсти. Патологічно ненавидить командирів.

Кузя витягує з-під ліжка ящик із запасним боєкомплектом. Відкриває:

пачки з патронами,

планки,

гранати,

окремо запали від гранат,

кільце… ОКРЕМО!!!

Йопрст!!!

Дикі очі, піт на лобі…

Нестримний регіт сусідів…

І де вояки вчаться так весело жартувати?

Заручини

Із намету виходить Клавіша. Вмитий, поголений, чисто вдягнений, навіть берці без болота.

— Клавіша! Ти що, тверезий?

— Та фіг ти вгадав! Додому просто їду.

— Хай щастить!

Річ у тім, що у відпустку Клавіша збирався із заповітною мрією: освідчитися своїй дівчині, познайомитися з батьками, справити заручини і домовитися про весілля.

Освідчився. Заручини в процесі знайомства переросли у тривалий штопор із майбутнім тестем. Паралельно Клавіша пускав бісики тещі, старшій за нього всього на чотири роки. На третій день гульдебаса підтягнувся брат нареченої. Виявилося, що майже родич неправильно інтерпретує тактику дій Майдану. Затятий майданівець Клавіша не втримався і зробив йому кілька фізичних зауважень. Зламаний ніс фіналізував політичну дискусію.

На ранок дівчина повернула герою-добровольцю обручку.

Як виявилося, батько не пив 15 років.

Брат — мазунчик сім’ї, на якого навіть кричати нікому не дозволялося.

Маневри в бік мами також були помічені й належно оцінені.

У молодості батько так пиячив, що перестав справлятися з подружніми обов’язками. Мама, відповідно, так гуляла, що роги в батька обдряпували стелю. Було досягнуто домовленості: він не п’є, вона не гуляє. Ідилія панувала 15 років. До приїзду Клавіші.

— Нам з тобою не по дорозі. Батько запив, мама знову пуститься берега. Ти розвалив мою сім’ю, — плакала дівчина.

«Треба було таки замутити з тещею», — запізніло каявся подумки Клавіша.

Отак співвідношення холостяків й одружених у нашому наметі залишилося незмінним. А я втратив шанс відзняти військово-польове весілля під час служби.

Це просто капець, скільки горя приносить війна!.. Ги!

Сторожа

Мало знати пароль.

Треба, щоб його ще й чатовий знав.

(Військова мудрість)

Чатовий:

— Стій! Хто йде?

— Свої.

— Пароль!

— «Сосна», — продовжують іти.

— Стояти! Стріляти буду! — перезаряджає автомат сторож.

— Ми ж пароль сказали! Ти що, телепень, своїх не впізнаєш?

— Ну то й що? Мені казали нікого не пускати.

— Хто сказав?

— Казали не казати.

— Тьху!

Діалог, як то кажуть, зайшов у глухий кут. Дуже глухий.

* * *

Один вояка дуже любить із виразом зарізяки на обличчі лякати усіх своїм кулеметом. У сутінках стоять удвох із напарником на посту, чекають зміну. Кулеметник почув, що вже йдуть, і демонстративно голосно перезаряджає кулемет:

— Стій! Хто йде?

Направляючи ствол поперед себе, робить крок вперед, підсковзується і, падаючи, тисне на гачок. Щільна черга пробила ряд отворів у бетонному паркані, дугою прокреслила небо й освітила зблідлі обличчя нових чатових.

— … ть!

— А більше нема що й сказати!

Віджимателі

Модне слівце «віджав» — улюблене у вояків, котрі не бувають на передовій. Штабники й тиловики так говорять про речі, які вони витягли з купи секонду, випросили у волонтерів чи поцупили із солдатських передач.

Насправді на передовій швидше сам із голим задом залишишся, ніж у сєпарів щось відіжмеш. Дуже рідко після бою є можливість мародерствувати, і кожен такий випадок має свою власну історію. І навпаки, часто після мінометного або артилерійського обстрілу у вояків залишається лише те, що було на них вдягнено та лежало в кишенях, та й те не завжди ціле. Все інше — згоріло або пошматоване.

Зустрівши такого «віджимателя», варто поцікавитись подробицями подвигу. Вибрехати цілу правдиву історію важче, ніж ляпнути одне заяложене слово…

Фотограф

Життєрадісний Фотограф йде від магазину з пляшкою 2,5 л пива. Його наздоганяє штабна машина, зупиняється, з неї вибігає заступник комбрига:

— Солдат, ти не припух?

— Ой, товаришу підполковнику. Беріть! Пригощайтесь! — не розгубився Фотограф.

— Тьху! — впізнає той старожила. — Ти ж дивись, акуратніше там, не напивайся, щоб без зальотів…

— Так точно! — беручи пляшку під пахву, бадьоро закрокував далі вояка.

Чимось він мені бравого солдата Швейка нагадує.

Годинник

Є в нас у підрозділі ще один вояка середнього віку, Змій. Власник скромної, неначе він соромиться розтягнути її на все обличчя, усмішки, стримує її або приховує, бо саме зараз жартує. На телефонні дзвінки Змій голосно, щоб чув увесь намет, відповідає:

— Як це що роблю?