Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

— Тарас! Тікай, — простогнав Олесь. — Біжи до Богуна…

В останнім пориві розпачу Тарас вбив шпори в боки карого волошина. Кінь відразу ж пішов у галопі, витягнувши шию. Але ж він був не сам. За собою козак почув гуркіт, стукотіння кінських копит, і той лякаючий, страшний крик, від якого чернь та босота дрижала, відчуваючи смерть:

— Яреееемааа!

Поляки пішли в галоп, заходячи в тил козакові. Тарас звернув між палями, направив коня в сторону відкритого степу. Він нахилився в сідлі, втуливши обличчя в розвіяну гриву.

— В поля! — закричав він. — Лети, мій Вороний! Рятуй! Рятуй мене!

Кінь помчав, немов степовий вітер. Перескочив яму, вихором промчав біля древніх курганів, занурився в море будяків, трав та квітів, що прикривало його майже до загривка. Ляхи на своїх стрімких конях скакали за ним.

— Стій! — закричав один з них. Тарас і не мислив слухатися. Ще більше похилився він до кінської шиї. — Завертай!

— Лети, лети, мій Вороний! — прошепотів Тарас.

Стрункі польські коні мчали легко та елегантно, мов стадо оленів. Стукіт копит розбивав череп Тараса. Козак розумів, що його шанси вийти цілим з таких страшних обставин були загалом невеликі. Він же мчав на звичайному, не найкращому волошині, звичному до воза, а не до смертельної гонитви з швидкими немов вітер, вченими польськими жеребцями, які, часом, могли проскакати навіть і двадцять миль за один день.

Вишневецькі були все ближче. Краєм ока Тарас помітив, як один наздоганяє його з лівої сторони, побачив лише блиск піднесеної шаблі…

Тарас, спритно мов рись, сховався за кінським боком за татарським вмінням. Перо шаблі прорізало лише повітря. Козак розпачливо погнав Вороного, вирвався вперед, останні зусиллям виграв для себе декілька п’ядей життя…

Степ закінчився. Вони вскочили до неглибокого яру, Тарас повернув до витоків струменя, що тік дном. Його розігнаний кінь підняв копитами фонтан сріблястих крапель. І тут же за ним до водних випарів з диким храпом впали жеребці ляхів. Вороний, легко, мов птах, перелетів над гнилою колодою, оминув висохлі гілки ліщини, скочив між камені, а потім помчав убік, піднявся по стежинці на стіну яру.

Під гору було тяжче, кінь почав задихатися. Тарас крикнув, схопив шаблю, а потім повернувся до переслідувачів.

Вороги доскочили до нього в одну мить. Тарас закрився шаблею, відбив перший удар, а потім, йдучи за інстинктом, схилив голову, уникаючи гілки. Шляхтич, що доганяв його, не встиг, сила удару знесла його з сідла, закинула в кущі та колючі зарості.

Вороний летів мов птах, як лань, яка втікає від вовчої зграї. Вскочив до лісу, промчав стежкою серед папоротей, оминаючи вікові дуби та вільхи. Кінь скакав по вологому болоту, перелетів струмінь.

Вороги були вже зовсім близько… Тарас вже чуяв на шиї гаряче дихання вороного араба. А другий жеребець вже заходив його зліва…

Тарас повернув направо, заставивши коня скакнути над стволом зламаної липи, потім поскакав вліво, лавірував, в останню мить вискакуючи з-під леза. Проскочив між ростучими близько деревами, заставивши ляхів роз’їхатися в сторони.

Волошин мчав з останніх сил. Піна шматками відпадала з його боків, стікала з писку. Переслідувачі заходили лавою, підходили з боків, могло здаватися, що ось-ось вони з усіх сторін допадуть козацького коня, зіб’ють з ніг, затопчуть, розірвуть на шматки. Але ж Вороний весь час уникав їм. Ні не був він швидше за них… кінь був стривожений, переляканий… але ж у нього було більше щастя.

Вершник з лівої сторони був все ближче. Він вбив шпори в покриті піною боки коня, порівнявся з Вороним Тараса і різонув шаблею. Козак ухилився. Татарським фокусом він сховався за сідлом, а Вороний скочив убік, раптово звернув, знову пробіг між двома липами і вискочив на розлогий простір степу, освітлений блиском Сонця, що котилося на захід.

Вишневецькі розсипалися у широку лаву; тепер вони заходили Тараса з боків. Перший з ляхів зблизився справа. Бандурист обернувся, різонув не бачачи. Шляхтич відбив удар, завернув шаблею і з коротким свистом хляснув втікача по руці. Козак скрикнув, зброя випала в нього з долоні. Він рвонув поводдя, звернув вправо, прямо під носом жеребця, що гнався за ним. Кінь шляхтича заіржав, дико мотнув головою та звільнив біг, а Вороний вирвався від нього, проскочив поряд і надалі мчав в кар’єр.

«Ліра! Я повинен заграти на лірі», — промайнуло у Тараса в голові. Та під три чорти, як повинен він був це зробити, сидячі на розігнаному коні, летячи мов вихор через степ? Він не був у змозі дістатися в’юків, не кажучи вже про те, щоб розплутати мотузку…

Тарас з розпачем розглядався по сторонах. Вороги оточували його тісним кільцем, випереджували, ще сильніше стискали кільце, витягували руки до поводів летючого коня. А він же мусив… Мусив доїхати до Богуна, щоб передати тому слова Олеся…

Одним рухом схопив він пістоля, приклав той собі до грудей, не бажаючи, щоб його взяли живим. І вже збирався потягнути за спуск, коли…

Переслідувачі закричали, натягнули поводдя!

Земля розступилася під копитами коня Вересая. Пістоль випав з руки козака, сам він зсунувся з сідла і почав падати донизу. Він летів прямісінько в блакитні хвилі та таємничі глибини Бугу, падав донизу, крізь повітряні безодні, вздовж схилів, наїжачених гострими скелями. Ріка прийняла його тіло з плюскотом та закрилася над головою молодого козака.

— Немає вже Богуна в живих, — повторив Пилип, стоячи біля входу до отаманського намету. — Вмер цей добрий вождь наш, за яким не тільки ми, спільники його і підручні, але ж і вся Малої Русі Річ Посполита в разі щасливих успіхів довгі роки життя безпечно обіцяти собі могла! Помер найбільший жах ворогів наших, польських савроматів. Помер той, від гарматних куль та мушкетних громів якого не тільки ясновелична старожитних вандалів Сарматія, та обидва береги знаменитого своїми замками та фортецями бурливого Евксинотопу…

Пилипові не було дано скінчити промову, оскільки тупіт кінських копит наклався на слова старого козака. Але на вершника ніхто не звернув уваги. Запорожці опустили голови, вийняли з вуст цибухи люльок, виплюнули тютюн, а найбільш богобоязні — впали на коліна, склавши руки для молитви.