Євген Гаран - Перетворення у тварин (збірка), Євген Гаран

Наступного ранку Данило Іванович щойно прокинувся і відчув ревматизм у коліні, як негайно ж назвав його одною крутою австралійською фольклорною ідіомою. Потім, з видом деякого полегшення, він замугикав «Волсінг Матілду» і почав розтирати коліно долонею.

Швидкість, що з нею святий Миколай роздобув австралійську мову, ніяк не вказує на легкість його завдання.

Навпаки, деякі лінгвісти стануть запевняти, що австралійська мова не існує зовсім. «Хіба тільки надприродна сила, як святий Миколай, може її роздобути», – скажуть вони іронічно. Різниця між діалектами і мовами полягає в тому, що діалект іще так-сяк зрозумієш, а вже чужу мову, – ніяк. Отож австралійська мова, – це просто собі мова англійська.

Та святий Миколай пішов до тих романтичних лінгвістів, що обстоюють самостійність австралійської мови. Вони кажуть, що вона вродилася під бряжчання кайданів, що їх носили засланці, вона гартувалася під скрип возів, що возили вовну на Сідней, і, нарешті, вона викувала своєрідну вимову й ідіому.

Чуючи ту ідіому, святий Миколай не раз підіймав брови і вдавав, що нічого не помічає. Та своє діло він виконав бездоганно.

Вже за кілька днів Данило Іванович помітив, що його голосні і двозвуки змінилися, а образи в його мислях забарвилися по-австралійському. Наприклад, тепер його уявлення про різдвяний пейзаж не обмежувалося сніжними заметами; це також міг бути морський пляж під палким сонцем. Або ж, замість того, щоб назвати когось йолопом (раніше, чоловік подібних виразів не вживав зовсім) або дурним ослом, він тепер казав просто «дурний ґала». Ґала – це австралійський папуга, що через свою галасливість вважається нерозумним. Говорячи щось, Данило Іванович розтуляв рота лише трохи, на один міліметр, і якщо можна, то тільки одну сторону, праву або ліву, так наче не хотів витрачати багато енергії. А понад усе, як того ревматичного ранку, коли він розсердився на своє коліно, так і всюди, і завжди, і при всякій нагоді, Глиба вживав певного, дуже популярного серед австралійського робочого люду фольклорного виразу.

Майстри в галузі подібних виразів твердять, що вони дуже зручні і придатні. Складаючись часом лише з одного слова, вони все ж можуть окреслити дуже влучно найрізноманітніші почуття, ситуації, події і предмети в людському житті. Ще недавно один такий експерт заявив за кухлем пива, що він вже конвенційної мови майже не вживає, а обходиться лише з допомогою двох-трьох таких виразів.

Данило Іванович не впадав у такі крайності, бо дуже любив і шанував мови. Але в своєму новому становищі він вживав подібних виразів машинально, що мало свої наслідки, коли він познайомився з дамою, ім’я якої було пані Ґуґа.

Вона, як на свої літа, походжала ще дуже добре. Коли б хотіла, то вона ще й одружилася б (не для того, щоб мати дітей, а так, для товариства). Та вона казала, що не хотіла одружуватися. Навпаки, цілий Домейн знав її як пристрасну пропагандистку принципів вільної любови. Там, у тіні розлогого дерева вона зі своєю юною донькою Кеті били в барабан, збирали велику юрбу і сипали навколо гаслами:

– Подружжя – рабство!

– Розбийте шлюбні кайдани!

– Вільна любов – справжня любов – непримушена любов – щира любов!

– Вирощуйте дітей під прапором вільної любови!

З юрби неслися репліки: пікантні, що приходили від чоловіків, і обурливі – від жінок. Чоловіки мали звичайно мішані й не цілком певні почуття в цьому напрямку. Жіноча ж частина авдиторії вбачала в пані Ґузі зрадницю й ворога, побоюючись, що вільна любов не забезпечить жіноцтво хлібом-маслом на старості літ.

Пані Ґуґа не зважала ні на які репліки і ораторствувала напролом.

Можливо, що вона із своїми ідеями про вільну любов нагадувала Глибі ранні хмільні роки революції в рідному Харкові. А можливо, що тут була інша причина. Може, він просто втомився душею і шукав притулку. Адже всі люди Сіднею кудись належать: той до свого клубу чи бару, той до своєї церкви чи родини, а той он належить своєму автові і караванові. Отож Глибі теж захотілося кинути якір і десь, нарешті, спинитися. І, така вже іронія долі, він спинився і пришвартувався з усіх можливих портів і пристаней саме біля цієї жінки, що називала себе відкритим і запеклим опонентом шлюбної приналежности.

Він навіть спитав пані Ґуґу, чи не міг би допомагати їй чимось, плекаючи тиху надію, що з часом вона, може, таки кине на нього приязним оком.

Отож, суботами, після обіду, можна було бачити, як усі чотири вільнолюбці ідуть на Домейн. Попереду виступала пані Ґуґа рішучими маленькими кроками. За нею слухняно дріботіла з барабаном Кеті, шаріючись під проникливими поглядами перехожих. Потім слідував довготелесий чолов’яга О’Браєн, що ніс плакати, а позаду, закриваючи процесію, старенький Данило Іванович покрехкував під вагою складаної трибуни.

Десь по третій годині вони припиняли кампанію і в тому ж порядку вирушали до ботанічного саду на чай.

Тут Данило Іванович розсипався жартами, як молодик, бо приємне дамське товариство завжди підіймало йому настрій. Єдине, що пригашувало його розповідницький пал, це була присутність О’Браєна. Цей чолов’яга рідко промовляв яке слово; ввесь час похапливо прислужувався дамам, подаючи цукор або чай; коли ж Глиба необачно підпускав який крутенький, фольклорний вираз, О’Браєн підіймав брови і кидав питальний погляд докору на пані Ґуґу. На це вона толерантно і втомлено усміхалася, відповідаючи, що під час вільнолюбного руху їх доводилося чувати всякого роду вирази. Отож, Данило Іванович відчував, що сказав щось зайве і що в чомусь провинився.

Нарешті одного дня вільнолюбний рух урвався. Причина – обидві дами одружувалися.

Здивований і спантеличений, Данило Іванович не знав, що й казати на це.

– А як же принципи й ідеали вільної любови? – спитав він недоречно пані Ґуґу.

Обличчя цієї звиклої до командування дами зрадило на яку хвилинку тінь роздратування. (Яке він має право втручатися в чужі приватні справи?) Потім вона опустила очі і спокійно відповіла:

– Ми такі щасливі... Кеті трапляється багатий і покладистий чоловік. Щодо мене – я беру О’Браєна.

– Але ж ... Але ж...

Дама піднесла очі:

– Ви хочете сказати, що ви