Юрій Павлович Винничук - Спалах, Юрій Павлович Винничук

За яким планом?

Верхня «літаюча тарілка» набирала висоту, й коли вона піднялася над долиною і над деревами, що росли на гребені, а шум двигунів улігся, я почув стукіт і галас, які лунали з нижньої «тарілки». Там стукали у двері, намагалися їх вибити. Але даремно. Й тоді я зрозумів — їх одурено! Але перш ніж я встиг подумати, чим зможу допомогти цим нещасним, пролунав вибух — «літаюча тарілка», що залишалася на землі, спалахнула сліпучим полум’ям і вмить розлетілася на друзки. Коли мене шпурнуло в кущі, я встиг лише затулити руками голову…

…Я підвівся — темрява панувала в долині. І мертва тиша. Високо вгорі пульсувала зірка.

Обсмалене галуззя кущів, чорна папороть і безліч розтрощеного залізяччя. А між того всього кров і мертві зайці. Понівечені скривавлені тільця.

Каленик лежав скулений, обличчям в камінні. Я перевернув його горілиць і побачив осклілі розкриті навстіж очі, в яких застигло здивування й розпач. Від лівого передпліччя через усі груди темніла червона розсічина.

Я сів поруч і притяг до себе наплечника. Чого завгодно можна було сподіватися там побачити, аж до канапки з ковбасою. А проте він був напханий білими пакетиками, котрі враз захрумтіли під пальцями. Каленик віз на батьківщину насіння: мальви, соняшник, калина… На самому споді намацав книгу. Потріпаний, зачитаний «Кобзар» розкрився у моїх руках, і випала з нього картка паперу. З перших же слів стало зрозуміло, на що я натрапив, — це було розшифрування сигналів, які надходили з космосу.

Повідомлення — 1. Експедиція ТІ-НА-ТІ — 1918. Ви, як заплановано, набрали вигляду місцевих мешканців. Внаслідок помилки перетворилися в чотириногих гризунів. Апарат знищено під час сутички. Чекаємо підтвердження.

Повідомлення — 2. З членів експедиції 1918 року вижила одна особа. Решта народилися після аварії. Всього вас 800–850. Всі ви бажаєте повернутися на батьківщину. Чекаємо підтвердження.

Повідомлення — 3. На ваше прохання поселитися в околицях Ніди відповідаємо: цього міста вже не існує. Назвіть іншу місцевість.

Повідомлення — 4. Гардія відповідає: «Прийняти не можемо». Назвіть іншу місцевість.

Повідомлення — 5. Пеліфія відповідає: «Прийняти не можемо». Назвіть іншу місцевість.

Нижче — назви ще кількох міст, які відмовилися прийняти переселенців. Все це скидалося на поганий жарт. Очевидно, їхні земляки лише зволікали, поки йшли гарячі дебати, чи варто взагалі приймати переселенців. Що їх могло стримувати?

Минуло близько семи десятків років — час, за який життя на їхній планеті могло докорінно змінитися і, судячи з усього, не на краще. А тому ледве чи бажаними були б носії іншої культури, адже виховували їх батьки, котрі ще пам’ятали ліпші часи. Просячи назвати щоразу іншу місцевість, водночас екзаменували: наскільки добре знають майбутні репатріанти свою батьківщину.

Мої думки були перервані тоненьким квилінням. Я роззирнувся — на камінчику скулилося мале зайченя. Воно тремтіло й дивилося на мене так, як дивляться на єдину істоту, яка тобі близька, цей погляд був таким людським і жалібним, що клубок підкотився до горла, і я аж зуби зціпив, щоб не розревітися. Мене охопила неймовірна лють, я задер голову в небо, але воно було чисте й холодне.

Так ось чого метався той заєць. Ні, мабуть, зайчиха. Шукала дитину. Каленик пояснював, що відлітати не можна, бо загубилася дитина. Але ті не зрозуміли. На щастя.

Біліли розсипані пакети — мальви, соняшник, калина.

Я зібрав їх і поскладав у наплечник.

Все.

Що я можу ще зробити?

З наплечником і зайченям іду додому.

Вже прокинулись хутори, і коли вийшов нагору, то почув кукурікання півнів, валування собак і чмихання моторів.

Восьма година. Все спокійно.

Ця долина настільки глибока і віддалена від хуторів, що ні вибуху, ні сліпучого спалаху вогню ніхто й не помітив. Чорна широка вирва залишилась на місці, де стояла «літаюча тарілка», а її розметані рештки згоріли дощенту.

Хто повірить у мою розповідь?

Каленикові записки для всіх інших — це лише причуда старої людини.

Єдиний, крім мене, свідок трагедії — тільки маленький сіренький клубочок, який не заговорить ніколи. Він з довірою тулиться на моїх грудях і час од часу зазира в очі. Гадає, мабуть, що я із тих, хто здатен обстояти правду або принаймні від неї не відступитися.

Але я не такий.

Я звичайний.

— Що сталося?!

Вона злякана моїм виглядом.

— Там у долині Каленик підірвався на міні.

— Що?! Коли?!

— Вночі, напевно. Піди до них… скажи…

— Боже мій!

Я втомлено сідаю на ослін, не випускаючи з рук зайченяти.

— Тату! Тату! Ти приніс мені зайчика?!

Андрійко скаче від радощів, я не втримуюсь і крізь сльози всміхаюсь.

— Ой! Це той самий зайчик!

Він бере його на руки, цілує і пестить.

— Тату, а можна з ним гратися?

— Можна.

— А камінчиками можна?

— Можна.

— А мама забрала і сказала, що не можна.

— Зараз тобі дам.

Відчиняю шафу і висипаю на підлогу ті камінці.

— Мама казала, що вони дуже-дуже дорогі, що за них можна машину купити.

— Мама пожартувала. За них нічого не можна купити. Це звичайні камінчики. Грайся.

— А якщо я загублю?

— Губи. Це звичайні камінчики. За них і шклянки соняхів не купиш.