Ірина Вільде - Незбагненне серце, том 1, Ірина Вільде

бездушними, з камінним серцем людьми. Голод зродить тугу, що її люди з камінним серцем заспокоїти не можуть, і туга та сама шукатиме дороги до мене».

Задумалася: «Але навіть ти у своїй всемогутності вчинити цього не можеш... бо коли б ти хотів вислухати молитв кожного серця на землі, ти мусив би заново творити світ і людей і дати їм одну мову серця... Тепер ми, як будівничі вавілонської вежі: що серце — то інша туга, що серце — то інша пісня».

1933

ВСЮДИ ОДНАКОВО

Кажуть мені, що ти повернувся із заграниці. Як птах, що вертається під весну у рідні сторони. Та птаха тягне під рідну стріху туга, а тебе вона вигнала у далекі світи.

Я не маю відваги запитати, що тебе завернуло у рідні сторони: у всьому багатстві нашої мови не знаходжу слова, яким могла б запитати тебе про це. Не знаходжу слова, яке тебе заболіло б, а мене не стривожило б до глибини душі.

Деякі слова, як мелодії, дзвенять у душі, а передати їх не можна. Вночі буджусь із сну й думаю: хто й який ти тепер? Що залишив із себе, а що нового придбав у великім місті? Хто тужить там по тобі й за ким твоя думка не дає тобі тут спокою?

У всьому багатстві нашої мови не знаходжу відповіді на ці питання.

Пригадую собі: ти вже тут мав славу — сам міг диктувати ціну за себе й свою музу. Твоя мати (вибач мені, але я ніколи не полюблю її) називала це «успіхом» в житті... могти за добру ціну продати себе.

Я була раз свідком, як ти обсипав публіку, що була купила собі тебе на той вечір, усмішками. Тоді подумала я: варто посидіти у в'язниці за підроблювання грошей, щоб тільки могти купити собі таку твою одну усмішку.

Того вечора, відпроваджуючи мене додому (ще ніколи не були такі короткі дороги у нашому місті, як того вечора), сказав ти мені: «Завтра виїжджаю до Відня»,— так, як кажемо: «Завтра вибираюсь до театру».

«Бережись,— хотіла я шепнути тобі,— бережись перед світом, бо кажуть, що він, такий здалека широкий і незбагненний, зблизька видається химерною дитячою забавкою».

Ти зняв мою руку із дзвінка, коли я хотіла подзвонити сторожеві і спитав:

— Нічого не скажеш мені на дорогу?

Щоб не зрадити своєї думки, хотіла я сказати те, що звичайно в таких випадках кажуть — «Багато щастя», але заломилася на останньому слові: що значить, серце моє, «багато» щастя? Може бути «багато» й «мало» щастя? Може так бути, думко моя?

Що значить це слово «щастя»? Значить це — могти продавати себе тільки за високу ціну? Чи значить це — могти за гроші купити півсвіту? Навіть те, що непродажне? Чи, може, значить це — могти нехтувати грішми й жінками? Чи значить це — вбити в собі тугу за невідомим? Що значить це слово, серце моє?

Тієї ночі туга моя не давала мені до білого ранку спокою. їй здавалось, що вона тієї ночі відгадала те закляте слово: «щастя». Значило це — бути всюди там, де ти.

— Цить, цить,— казала я їй,— далекі світи не для таких, як ми з тобою. Цить, бо кажуть, що тут і там, близько й далеко, всюди однаково...

Але ми обидві не вірили в те, що всюди однаково.

Мала трагедія малої людини, що не має змоги шмат світу побачити.

Вчора бачила я твої очі: вони не повеселішали від того, що половину світу оглянули. Мені здається, що вони такі втомлені, начеб не хотіли більш нічого вже бачити.

Я подумала собі: «Трагедія великої людини, що забагато знає й бачила».

— Всюди однаково... всюди однаково,— говорять твої втомлені очі,— а світ, такий здалека великий і незбагненний... зблизька видається химерною дитячою забавкою...

Чуєш, туго моя?

1933

КРАДІЖ

Доктор Ігорів нахилився над фотелем, в якому сиділа Марта Сидоренко.

— Я жду відповіді, пані Марто.

Марта вдала, що не чує. Упівголос підтягала пісню, яку хтось співав у другім кінці зали.

— Завтра приїжджаю по вас своєю машиною. Ви чуєте, пані Марто.

— Справді? — ніби щойно вчула й відразу здивувалася.— Але ж я вам уже сказала, докторе, що не маю й найменшої охоти після сьогоднішньої недоспаної ночі вибиратись завтра знову на цілу ніч до людей, що їх ледве в очі знаю... Дайте мені спокій, докторе.

— Але я їх знаю, тих людей, і вони вас знають... Я обіцяв їм...— Я — це, може, надто сміливо з мого боку,— запевнив їх, що, коли вас попрошу, ви співатимете завтра на банкеті.

Марта ледь повернула голову і подивилась в очі Ігорева.

— Мені подобається ваша самовпевненість, докторе, але я все одно не поїду з вами на той банкет. Може, саме тому, що ви... так впевнені у моїй згоді.

— Чи маю змусити вас на вашу згоду? — спитав зовсім тихо.

Марта живо струснула головою на знак згоди:

— Будь ласка! Сумніваюся, чи вдасться вам ця штука... Можете сказати мені, як ви це зробите?..

Доктор нахилився ще нижче над фотелем Марти:

— Можу... От зараз підійду до пана Н. Ви знаєте, що це за чоловік... Закурю з ним папіроску й між іншим розповім йому якусь інтимну, пікантну історійку про вас і мене. Розумієте, отак по секрету... Що, вдалий добір? Люди так часто бачать вас у моїм товаристві, що історійка матиме всі риси правдоподібності... І ручуся вам, пані Марто, що до ранку половина з присутніх тут знатиме той секрет... Думаю, що вам тепер, коли готуєтесь до самостійного концерту, слава така не конче на руку. Тему можете доручити моїй фантазії.

— З правом реваншу з мого боку,— додала Марта.

— Хай буде... Тільки можливості скомпрометувати мужчину дуже малі.

— А я вам кажу, що рівні, пане Ігорів.

— Вибачте, ласкава пані... Жінки мають тільки одну, так звану «жіночу», честь... Пождіть, не перебивайте мене! Бачите, жінка може бути брехлива, химерна, словом, людина без характеру, але коли поводитиметься бездоганно як «жінка», себто буде моральна у загальному розумінні цього слова, її ніхто не зневажатиме. З нами, мужчинами, навпаки. Ми можемо у приватнім житті бути розпусні, брехливі, обманці, словом, «неморальні», але коли ми у громадському житті чесні, нам ніхто не закине браку характеру. Річ і в тім, моя пані, що та ваша жіноча