Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

сидіти за порожнім столиком і скрушно зітхати, згадуючи, як жилося раніше. До війни, за цісаря. 

То там, то там вигулькували крикливі продавці суботньої преси, розкладали свій барвистий товар квітникарки, а звідкілясь уже чувся апетитний запах смажених каштанів та вигуки «Maronen! Geröstete Maronen!»[29]. 

Вістович минув Чумний стовп[30] і вийшов на Штефансплац. Звідси до цілі йому лишалося не більше п’яти хвилин. 

Боксерський клуб біля Ноймаркту тримав його приятель із війська, колишній штабсвахмістр[31] кавалерії, широкоплечий вусань на ім’я Алоїз Наґель, який, подейкують, навчився боксувати у британському полоні, куди потрапив на самому початку війни й перебував там два роки. Британські вояки час від часу влаштовували між собою змагання, й одного разу хтось із них запропонував долучитися Наґелю. Полонений австрієць не відмовився й перший свій бій провів з англійським майором, чемпіоном полку. Проти верткого англійця, нижчого за нього на цілу голову, Алоїз виглядав незграбно. Жодного разу як слід не влучив, зате кожний удар майора потрапляв точно в ціль. До кінця бою австрієць втратив зуба, зовсім не бачив на праве око, ледве дихав від болю й утоми, але на ногах устояв. Вражений такою витривалістю офіцер наказав відвести його в лазарет, а щойно той зможе їсти — ​добре нагодувати. 

Наступного дня, коли вони знову побачились, англієць жестами пояснив Алоїзу його хиби: відступати треба убік, а не назад, руки тримати ближче до корпуса, голову втягнути у плечі, бити не тільки прямо, але і збоку та знизу, разом з ударом повертати однойменну ногу і вкладатися у кожен випад цілою вагою… 

— Розумієш мене? Тямиш? — ​сміючись запитав насамкінець офіцер. 

— Ja, klar[32], — ​відповідав йому німецькою Алоїз, також вишкірюючи зуби, де бракувало нижнього різця. 

Полонений і справді врахував свої помилки. Трохи оклигавши, він попросився боксувати знову, і солдати мусили визнати, що цього разу австріяк виглядав достойніше. Наґель вдруге програв, але й суперника зумів віддухопелити. 

Після третього бою полоненому дозволили тренуватись. Звісно, не всім це подобалось — ​Алоїз не раз ловив на собі зневажливі погляди солдатів і чув різкі окрики у свій бік (англійської, зрештою, майже не розумів), але вдавав із себе сліпого і глухого. Мовчки відтискався від землі, стрибав через колоди, підтягувався на перекладині, лупив голими кулаками тугий мішок, набитий тирсою, і чекав наступних змагань, бо знав, що після цього добре нагодують. Він боксував, щоб їсти. І щоб домогтися до себе поваги. 

За два місяці полонений кавалерист уперше переміг, відправивши на долівку точним ударом у щелепу кремезного шотландського капрала. Бідолаху довго поливали водою, доки той прийшов до тями. Увесь цей час Наґель подумки молився, щоб капрал, бува, не віддав Богові душу. Що зробили б тоді з полоненим австрійцем, навіть уявляти не хотілось. 

Так минуло два роки, за які він перемагав ще безліч разів, хоч і програвав також не раз. Коли його врешті обміняли, й Алоїз мав повертатись до своїх, британці влаштували прощальну пиятику, де піднімали тости за те, щоб зустрітися з ним ще колись у мирний час. 

Австрійське командування перевело його з кавалерії в піхоту і спровадило в Італію, де тривали битви на річці Ізонцо[33]. Так робили з багатьма колишніми полоненими, побоюючись, що ті можуть виявитись шпигунами. 

В Італії Наґель отримав важке поранення. Коли через кілька днів гарячки й марень уперше розплющив очі, йому розповіли, що з-під куль його витягнув жандармський гауптман[34] на прізвище Вістович. Щойно ставши на ноги, Алоїз одразу його розшукав. 

— Herr Hauptmann, якщо вам колись буде потрібно, щоб я віддав за вас життя, скажіть мені про це, — ​урочисто звернувся він до Вістовича. 

Офіцер махнув рукою. 

— Пам’ятайте, що я жандарм, пане Наґель, — ​промовив він. — ​Тому якраз навпаки: зробіть усе для того, щоб мені не довелося ніколи цим вашим життям розпоряджатися. Бо я, курва, ненавиджу свою срану службу… 

Алоїз не зрозумів слова «курва». Його не було в лексиконі німецькомовних солдатів, але певнити службу пообіцяв чесно й обіцянки дотримався. У військовій жандармерії, де займалися дезертирами, мародерами та розслідували різноманітні солдатські злочини, не могли йому закинути навіть найменшого трафунку. 

Після війни Вістович і Наґель зустрілися у столиці. Алоїз торгував овочами, а ввечері за невеликі гроші навчав усіх охочих боксу, винайнявши для цього простору офіцину у старому будинку, господарі якого ледве зводили кінці з кінцями. Це приміщення, де він облаштував місця для поєдинків і тренувань, гардероб і комірчину для реманенту, з часом і назвали «Боксерським клубом». Щосуботи тут збиралися лише друзі Наґеля, аби, хто мав таке бажання, розім’яти кістки й потеревенити. Ясна річ, Алоїз одразу ж запросив Вістовича, пам’ятаючи, що Herr Hauptmann також любить бокс. Відтоді суботні зустрічі стали традицією і для нього. 

Колишній штабсвахмістр зустрів його, як завжди, широкою вусатою усмішкою. 

— Доброго ранку, пане Вістовичу! — ​промовив Наґель, простягаючи для привітання своє міцне широке лаписько. 

Оберкомісар відповів на привітання, а також кивнув решті присутніх: п’ятеро чи шестеро чоловіків уже виконували руханку, щоб розігріти м’язи, а дехто почав гупати кулаками по мішку. 

— Боксуєте сьогодні, Herr Hauptmann? — ​запитав Алоїз. 

Він продовжував називати Вістовича «гауптманом», хоча обидвоє давно залишили військо. 

— Чом би й ні? Для доброго гумору буває незайвим дістати по пиці. 

Наґель зареготав. 

— Не прибідняйтеся, пане Вістовичу. Ви добрий боєць. А ця ваша галицька техніка… До речі! — ​пригадавши щось, Алоїз окинув поглядом присутніх. — ​Ви більше не єдиний тут з Ґаліції, Herr Hauptmann. 

— Справді? — ​зацікавився той. 

— Так… Агов, панове! Де наш новачок? — ​звернувся він до гурту. 

— Я тут, пане Наґель, — ​почулося збоку. 

Вони повернулись, побачивши перед собою молодого чоловіка віком до тридцяти. Худого, проте жилавого, мов гімнаст. Зросту той був середнього, обличчя мав продовгувате, з тонким носом, виразними сірими очима й акуратними вусиками над губою. Бліда шкіра на обличчі контрастувала з його чорним, як смола, чубом, зачесаним на правий бік. 

— А ось і ви, пане Сташенко, — ​сказав йому Наґель. — ​Познайомтеся зі своїм земляком, добродієм Вістовичем. 

Молодик простягнув руку. 

— Дуже приємно, пане Вістовичу, — ​сказав він українською. 

— Навзаєм, — ​відповів йому той. — ​Отже, ви новачок у клубі? 

— Так, перший тиждень тут. 

— А у Відні? 

— Менше року. Довелося виїхати зі Львова після поразки нашої Галицької Армії[35]… 

Тут він зробив паузу й пильно подивився Вістовичу в очі. 

— А ви? 

— Достатньо давно. 

— Пан Наґель розповідав, що до війни ви були поліціянтом у Львові. І тут також служите в поліції. 

— Він має рацію. 

Алоїз, який все ще стояв поруч і з їхнього