Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко

доводиться іноді звертатися ще й до інших джерел, наприклад, до польського хроніста XV віку Длуґоша, який мав у своїх руках і користувався з літописного списку, зложеного в Перемишлі в першій половині XIII в., списку, що не зберігся до нашого часу ні в оригіналі, ні в копіях.

Вже від самого початку XIX віку ведеться складна й дуже важка робота по відшуканню в масі списків (копій і переробок) первісного основного тексту найстаршого літопису. Почав цю роботу німецький вчений А. Шлецер, а продовжували її цілі покоління українських (Срезневський, Костомаров, Олексій Маркевич, Шараневич, Грушевський, Перфецький) і російських (Погодін, Бестужев-Рюмін, Шахматов, Істрін, Приселков) учених. Найбільше значіння для наукового досліду літописів мали праці недавно помершого російського вченого Шахматова. Йому належить велика заслуга установлення головних складових частин літопису, часу їх зложення і авторства. Довгий час вважали за першого літописця монаха київо-печерського монастиря Нестора. Потім почали оспорювати взагалі його авторство; нарешті установлено, що Несторові належить одна з пізніших редакцій літопису, зложена ним уже на початку XII віку. Взагалі встановлено, що літописи були, як каже Грушевський, свого роду літературним архівом, до якого його упорядчики вносили, в оригіналі і в переробках, ріжні памятки письменства, не дбаючи про збереження імен їхніх авторів так само, як вони не дбали і про власне імя, і творили таким чином анонімну антологію нашого старого письменства, яка носить на собі сліди колективної праці довгого ряду поколінь.

Тепер, на основі головно праць Шахматова, розріжняють аж цілих 6 поступових стадій чи «редакцій» початкового літопису, а саме:

1. Коло 1039 р. (приблизно) року постав у Київі Найдавніший Київський Літописний Звід (кодекс), який оповідає про початок Київа (може бути, виводячи династію від легендарних братів Кия, Щека і Хоріва), про князів Олега, Ігоря, Ольгу, Святослава й Володимира, про охрещення Руси, докладно розповідає про князювання Ярослава Мудрого і кінчиться оповіданням про посвячення катедри св. Софії у Київі 1037 року та похвалою Ярославу за його просвітну діяльність. Цей звід був положений в основу Новгородського літопису, через що його текст зберігся в найчистішій формі в т. зв. другій редакції І Новгородського літопису.

2. Коло 1074 року Найдавніший Звід був продовжений правдоподібно київо-печерським монахом Никоном Великим (дехто здогадується, що тим Никоном Великим був ніхто інший, як Іларіон, перший київський митрополит з українців), що вніс звістки про кн. Мстислава Тьмутороканського, а пізніше Чернігово-Сіверського. Він же вставив і оповідання про початок Печерського манастиря та про чуда його подвижників. Так повстав т. зв. Перший Київо - Печерський Звід.

3. В 1095 році повстав т. зв. Початковий Звід або Другий Київо-Печерський Звід, доведений до смерти в. кн. Всеволода, себто до 1093 року. Літопис кінчиться сумними міркуваннями з приводу половецьких наїздів на Руську Землю, що її не можуть оборонити князі, які ввесь час ворогують між собою. За автора цього Зводу дехто з учених вважає ігумена Печерського монастиря Івана.

4. Аж в 1113-1114 роках повстала на основі всіх цих попередніх кодексів славнозвісна праця печерського Нестора:. "Повість временних літ, откуду пошла есть Руськая Земля, і кто в ній начал первіє княжити і како Руськая Земля стала єсть". Узявши за основу працю своїх попередників, Нестор додав од себе нарис розселення народів після потопу; дав нарис праславянської історії (виводячи славян з-над Дунаю), славянського розселення й ґеоґрафії східної Европи. Особливо докладно зупинився він на старій історії Київа, виявляючи свій місцевий київо-полянський патріотизм. Історична частина Несторового твору починається роком 852, кінчиться роком 1110. "Русь" уважає Нестор за варяжське (скандинавське) племя, приведене Рюриком, що явився, мовляв, на заклик самих славян і став родоначальником руської княжої династії. Кінчалась "Повість" 1112 роком. Нестор був добре знайомий з грецькою історіоґрафією і мав мабуть доступ до княжого архіву, з якого він наводить текст договорів з греками. Праця Нестора відзначається великим літературним хистом і перейнята глибоким патріотизмом. Це, як каже один російський історик, "дозрілий твір, писаний з широкої історичної перспективи". "Повість временних літ" Нестора здобула собі заслужену славу, її знали чужинці за старих часів, а в наші часи переложено її на мови латинську, чеську, польську, данську, а ось торік появилися переклади німецький та англійський. Як каже Шахматов, "Несторові вповні належить честь утворення "Повісти врем. літ" і разом з тим збудування найдавнішої історії Руси. Майстерно скомпонований і багатий змістом Несторів Звід викликав зразу ж по своїй появі живий інтерес і перш за все спроби переробки й доповнення".

5. Отже, вже в 1116 році повстала друга редакція Несторової «Повісти», зроблена ігуменом св. Михайловського Видубицького монастиря у Київі Сильвестром. Вона відзначається збільшеною увагою до особи й діяльности кн. Володимира Мономаха, що був патроном Видубицького монастиря. Сильвестер сам поставив своє імя й дату на своїй праці, а рештка літописних Зводів усі, як один — анонімні.

6. Нарешті в 1117 або 1118 році повстала третя редакція «Повісти», або шоста початкового кодексу. Автор її (мабуть монах Печерського монастиря) вніс, між іншим, до літопису «Поученіє» Володимира Мономаха дітям.

Джерелами літопису для авторів усіх шости редакцій були твори грецької історіоґрафії (хроніка Амартола, Івана Малали, Никифора та інш.), добре звісної київським книжникам, грецька церковно-історична література, твори місцевої літератури (житія, повість про Печерський монастир і чуда його святих, повісті про окремі події українського життя), народні перекази й легенди історичного змісту, пісні, нарешті — устні спомини учасників або свідків подій та взагалі старих людей. Безперечно, автори наших літописів користувалися і з джерел західньо-європейських в устній а, може бути і в писаній формі.

М. Грушевський, підкреслюючи той факт, що літописання почалося майже одночасно у Київі і в Новгороді, і маючи на увазі збірний характер наших літописів взагалі, вважає, що «Повість временних літ» в її останніх редакціях зложилася з кількаразових комбінацій оповідань київських і новгородських, обєднуючи в собі творчість цих двох культурних і політичних центрів, які один час боролися за геґемонію й конкурували між собою.

«Повість временних літ» становить, так би мовити, перший цикл старого українського літописання. Другий цикль становить т. зв. Київський Літопис, який обіймає роки 1113-1200 й оповідає головно про події київського князівства на протязі цілого XII століття. Майстерна аналіза цього літопису, переведена Грушевським, показує, що Київський Літопис, складаючись з кількох окремих, розложених хронологічно оповідань (повість про кн. Ізяслава Мстиславовича, про Ігоря Ольговича, про Половецькі напади, про події в Галичині, про поход Ігоря Сіверського на половців і т. д.) містить в собі виразні сліди дружинного лицарського епосу про найбільш улюблених або популярних київських