Костянтин Матвієнко - Час настав, Костянтин Матвієнко

сбои, но нам крайне важно получить точную информацию о локализации места или мест перехода в прошлое. Есть вероят­ность, что точность увеличивается с приближением к реальной географической точке перфорации. Кстати, попробуй просчитать, куда ведет второй обнаруженный тобой прокол. И еще: попытайся включить пере­носной сканер в прошлом, если туда удастся по­пасть, — крайне интересно, что он покажет. Капитан Денисов отвечает за контакт с первооткрывателями. Увы, Александр не оперативник, а психотехнолог, но мы не можем расширять круг посвященных в задачи ЦИКа людей. Прежде всего, необходимо выяснить, кто же путешествовал во времени. Рекомендую начать с изучения информации о необычных происшествиях по сообщениям в местной прессе и на интернет-фору­мах. Задача — вычислив тех, кто попал в прошлое, стать их лучшим другом. Пускай сами все расскажут и покажут. Далее, на ваши имена будут изготовлены документы: сотрудника Фонда славного единства — для тебя, Тимофей, и журналиста газеты «Первопрес­тольный комсюк» — для тебя, Александр.

С завтрашнего дня в ЦИК Фе создается группа стратегического планирования прошлого. Теперь позвольте вам сказать, что таковое планирование и является настоящей задачей нашей организации. Возглавлю эту группу я. В ее личный состав включе­ны профильные специалисты: историки, теоретики геополитики, этнопсихологи. Также, — зітхнув пол­ковник, — группе придан и этот пронырливый Глеб Арнаутский как рьяный специалист по вопросам Ук­раины. За работу, господа!

***

Андрій з невеликим загоном із семи чоловіків ішов стежиною вгору, за течією Борисфену. Смеркалося. Його наздогнав наймолодший з новоохрещених вене­дів — русявий, міцний юнак років вісімнадцяти. При хрещенні Андрій назвав його Ілією, але це ім’я одразу переінакшили на венедський кшталт — Ілько. Він на­лежав до родини самого вождя племені.

— Скажіть, учителю, чому ви не лишилися біля мо­ря, адже там живе у великих і безпечних містах багато людей, вдоста риби, м’яса, зерна і вина, а тут самі нет­рі та ми — не дуже привітні до чужинців венеди?

— Робота в мене така: нести Слово вам — лобурякам нехрещеним. Проповідувати Його істину! А то людей тут своїм поганським богам у жертви приносите й грі­ховне багатоженство розводите. Ось! Крім того, тут, на ваших землях протягом прийдешніх тисячоліть ста­неться багато такого, що визначатиме долю всього сві­ту людського. На берегах Понту Евксинського живуть заможні люди, і їх не навернеш до Бога Істинного, бо вони заклопотані марнотою та громадженням свого статку. Ось! А ви, венеди, неписьменні, наївні, щиро­серді й добрі — легко навернетеся до Бога Істинного. Бач, і ти, Іліє, увірував та хрестився.

— Так, Богу Небесному ми здавна вклоняємося. Той Бог зветься Род. Він створив усе суще: і небо, і землю, і воду і вогонь, і все живе та неживе. Тому він є Богом Вишнім. Коли ви про нього говорили, то я одразу зрозумів, що це наш Бог Род. Створив він багато світів, і у кожному створив Бога Сварога — свого сина.

— То ти хрестився у святій воді ріки цієї в ім’я свого Бога, а не мого? — Андрій спохмурнів, але чомусь не зміг по-справжньому розсердитися.

— Та немає вашого або мого Бога — він один, самі ж казали!

Апостол аж закляк. Не сподівався тут наразитися на світоглядну суперечку. Та ще й з ким? З власним новонаверненим хрещеником з язичницького племені! Насупившись, Андрій мовчки пришвидшив ходу.

Ілько сумирно відстав, утім злегка усміхаючись. Ця розмова вочевидь зацікавила інших чоловіків.

Сонце поволі ховалося за крутосхилами, жаби бра­лися до своїх вечірніх співів, почали сильно кусатися комарі. Над Борисфеном зійшов серп молодика. Час було шукати місце для ночівлі.

Загін дійшов до гирла невеликої річки — правої притоки Борисфену і почав лаштувати табір на кру­тосхилі її берега. На вечерю запекли кілька куріпок з черемшею, запили джерельною водою та, влаштував­ши лежаки з молодих гілок, полягали спати. Жар від багаття лишили тліти у неглибокій ямі.

Ілько дивився на великі зорі, слухав звуки нічного лісу і ніяк не міг заснути. Згадувалася вечірня розмова з Апостолом. Дивний він якийсь: «Ваш Бог — наш Бог!» Усі знають, що богів багато і водночас він один... У кущах, трохи нижче табору, щось зашаруділо. Тихо, крадькома. На кабана чи борсука не схоже. Хлопець миттю тихцем перекинувся на живіт, узяв у руку дов­гого вузького ножа, що завжди мав напохваті, й нечут­но поповз на звук.

У густій місячній тіні розлогої верби він помітив ледь видимий порух. Там скрадалися один за одним двоє чоловіків. Ледь чутно брязнув метал. Рух одразу припинився. Один з «гостей» підвів голову і довго прислухався до нічних звуків, у які впліталося різного­лосе хропіння та сопіння сплячого загону. Не почувши нічого підозрілого, щось тихо, але сердито зашепотів до свого напарника. За мить вони опустилися на зем­лю і обережно поповзли далі — до табору. Ілько зля­кався. Він добре вправлявся з ножем і був набагато спритніший та сильніший від багатьох, навіть дорос­лих, чоловіків їхнього роду, але якось занадто вже зграбно і вправно пересувалися ці двоє, особливо не­високий гнучкий попереду. Слід було б одразу зчини­ти ґвалт, але тоді вони легко могли утекти, і хто зна, за яких обставин і з ким іще повернутися.

Парубок, причаївшись, гарячково думав, що вдія­ти. Часу не лишалося. Пропустивши волоцюг повз себе, Ілько, намагаючись не шарудіти, стрибнув на спину ближчого до нього чоловіка, одночасно сильно б’ючи ножем по шиї чи спині його супутника — куди міг досягнути, та на все горло гукаючи до спля­чих товаришів про допомогу. Результат його нападу був не вельми вдалий. Ніж лише злегка зачепив худорлявого чоловіка, який миттєво випростався, роз­вернувся до хлопця, витягаючи з піхов короткого меча. Але той, на якого стрибнув Ілько, виявився менш вправним. Ані миті не вагаючись, юний венед щосили вдарив чолов’ягу кулаком лівої руки у поти­лицю — той відразу впав. Другий спробував дістати хлопця своїм мечем, але він перекотився вниз і за­повз у кущі. Темрява врятувала його від зброї сприт­ного нападника.

З табору вже набігали одноплемінники, освітлюючи місце сутички смолоскипами. За мить ворога настро­мили одразу на два списи. Спираючись на важку пате­рицю, підійшов Андрій. Той зі злодіїв, якого прибив Ілько, почав подавати ознаки життя.

Апостол наказав перевернути чоловіка горілиць і освітити його обличчя.

— Трамаїле! — Андрій, не приховуючи здивування, звернувся до чужинця арамейською мовою. — Не че­кав тебе тут зустріти. Не питатиму, хто послав тебе в таку далеку подорож, бо й сам здогадуюся. Це ж скіль­ки ви йшли за мною?

— Лише від Херсонеса, — ледь ворушачи губами,