Василь Миколайович Шкляр - Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр

його ловив і ловив цей світ — і то не лише у філософському, сковородинівському сенсі, а в прямому значенні цього слова.

Він уже був лауреатом Шевченківської премії, а не знав достеменно, чи реабілітований, чи ні, бо ті, хто гнався за ним усе життя, й далі правили світом і реготали на згарищі його батьківської хати.

Так випало, що якраз після вручення Тарасові Мельничуку Шевченківської премії в березні 1992 року він, перш ніж повернутися до Коломиї, зупинився на тиждень у мене, в київській квартирі. Хворий, із тяжким кашлем, поет майже не виходив з помешкання, але так само, як і в Ірпені, навіть ночами не хотів лягати в ліжко, примощувався обіч нього на підлозі й час від часу щось занотовував собі на клаптиках паперу.

Свідомий того, що цей сивобородий мольфар слова, схожий на бога, у справедливому майбутньому стане гордістю української літератури, я занотував розмову з Тарасом Мельничуком «для друку». На деякі запитання він записав відповіді власного рукою, а тому цей діалог не є спогадальним, коли в пам’ять втручається ще й уява. Це — живе слово поета, слово-свідчення, яке він записав рівно за три роки до свого безсмертя.

— Я людина-сова. Сич, пугач. Людина ночі. Людина місяця. Я з місяцем ходив по горах, вилазив на скелі. Любив його, і він — мене. Місяць піднімав мене у височінь, диктував метафору і малював образ Бога-Творця. А Ісус був у серці. І я знав: хай буде слово мале, але живе, як росина. Бо що з того, що море велике, як вода не годиться. Тож нащо у Бога й день, як у мене, козака, є місяць. Я вдень не пишу, тільки вночі.

— А буває так, що тобі взагалі не пишеться?

— Ні, я такого не знаю, бо ніколи себе не силую. Ніколи не кажу собі, що мушу писати, воно само приходить. Я зовсім не напружую мозок. Віршів у мене пропало набагато більше, ніж є. Я фізично неспроможний записати усього, що мені являється. Хотів би написати роман, та не маю сили навіть занотувати автобіографію. Іноді мені здається, що дивлюся на світ мертвими очима. Але часом спалахує іскорка. І коли напишу кілька рядків, то оживаю. Слово дає мені живлення. Це взаємодія: я оживляю його, а воно — мене. Однак мозок і серце ніколи не треба ґвалтувати. Цей світ мусить працювати без напруги. Хоча... Я нічого не можу довести до пуття. Написав, розкидав, загубив. Що ти хочеш з блукальця? Ненавиджу, коли хтось прибирає мені в кімнаті, на столі. Тоді я нічого не знаходжу. Видиш, коли я мав свою хату, яка згоріла, то там була тиша, спокій. Тільки я і Бог. Там я дуже швидко набирався сили. Позаторік з 19 на 20 серпня (це мій день народження) зробили мені подарунок — спалили хату. Душу спалили. І я знаю палія.

— Чому ти не подав до суду на нього?

— Навіщо? Що він відшкодує? Вірші за мене напише? Тепер я місця собі не знаходжу. А думки, цікаві образи приходили до мене й сьогодні. Та й утекли. І більше не повернуться. Вони до мене ніколи не вертаються, якщо відразу не запишу. Слово — жива істота. Воно світиться. А поет — посередник між Богом і людьми.

— Ти віриш у Бога?

— Я його відчуваю. Навіщо вірити чи не вірити? Він є. Це мій Бог. Творець. Він рятував мене від смерті навіть тоді, коли я сам не хотів жити. А я часто просив собі смерті. В народі кажуть: «Дощу і смерті не проси». Я ж просив. Завжди був у конфлікті зі світом. Навіть із рідними. Завжди був самотнім.

— А в дитинстві? Що було найсвітлішого? Кожен виносить із нього щось незабутнє...

— Дитинство було паскудне. Війна, шанці, німці, москалі, мадяри. Пам’ятаю, як один мадяр тицяв мені шоколядку, а я втік од нього. Змалечку я дуже любив дощі. Осінні, літні, весняні. І вічно був мокрий, ще з пастушка. Видно, я ще й людина води. Мама казала: «Ти як кумка». Це в нас так називають жабцю-джерельничку. В окопах, траншеях було повно каламутної води, і я купався в тих ковбанях. У нашому селі Уторопах іще протікали річечки Уторопець і Доліпотік. Я з них не вилазив. Любив страх. Щоб у грудях хололо і дух перехоплювало. Любив вилізти на високе дерево або стояти над прірвою. У річці ловив руками рибу клень у кашицях. Це, знаєш, такі печери у коріняччі старих верб. Я був там заплутався і ледве виборсався. В одній кашиці жив Цмок, який ловив дітей. Я бачив його велику і страшну голову. Тепер уже немає річки Уторопець, колгосп отруїв гнояркою. І Цмока отруїв. Та й не тільки Цмока. Йой, а які черемхи росли над потоком! Одна велетенська — то мама. І дві менші, її двоє діток.

— Ти, напевно, змалечку писав вірші?

— Та було. І вже тоді мене, ще малого школярика, вперше за них репресували. Брати. Знайшли в мене вірші, у яких я бунтував проти них і тата. Знайшли і нумо встидати. Я мусив стояти і слухати, як вони читають ті вірші уголос. Згоряв од сорому, а втекти не давали. Ще я любив їхати, проте не мав ровера. Тато зробив його мені з дерева, без педалів. Можна було їхати тільки згори. Я завжди чекав-виглядав березня, коли зацвітали біленькі окрадки. Це як у вас підсніжники. Потім з’являлися фіолетові бриндушки, які ростуть лише в Карпатах. Вони зацвітають і пізньої осені — зустрічають весну і зустрічають зиму. Оце й усі мої дитячі радощі, про які ти питав. Ні, брешу. Я не сказав, можливо, про головне. Великою втіхою мого дитинства були книжки. Під піччю горів каганець із гільзи-сорокап’ятки, і я читав Шекспіра. Довкола мене лазять великі чорні таргани, я їх називав «пани в чорних плащах». Але вони не кусаються, і мені затишно в цьому підпіччі. Я переписав у зошит всього «Гамлета», бо мусив віддати книжку. Читав «Біблію» і відчував у ній вічну таємницю, закриту метафору, якої ніколи до кінця не збагнути. Такою ж загадкою віяло і від Шекспіра. Мені так добре було з тими книжками при каганці, я так призвичаївся до тісного затишку, що ніколи б не зміг писати у великій залі. Відтоді постійно шукаю такого кутка, до якого б я зміг забитися, заховатися від усього світу. Але не знаходжу.