Олесь Ульяненко - Зимова повість, Олесь Ульяненко

прикарабок — несло прілим, квашеною капустою, нудним смородом кльозету; заскочив у приміщення, залите голубим люмінесцентним світлом, приміщення, здавалося, не мало нічого спільного з театром, а швидше нагадувало військовий шпиталь, де клубки смердючого, з дешевих цигарок диму накручувалися сувоями під стелею. Тут було тихо.

Білі двері в чорній стіні. А далі тиша проскрипіла поворотом клямки, — в амбразурі, що полилася сукровицею тьмяної лампи, з'явилася нерозбірлива постать жінки. Двері зачинилися, та через мить рознялися навстіж, і зараз добре продивлялася жінка у брунатному халаті, з копицею вибіленого волосся, а на обличчі, блідість якого розмазував віхоть електричного світла, маленькою кривавою плямою зяяли нафарбовані губи. Він ступив крок уперед і почув, як у жінки вихопився вигук, швидше схожий на подих дуже втомленої людини, чи то ця людина повторювала щось подібне, як вправу на сон грядущий перед люстром.

— Ти…

Він не відповів. Дивився поперед себе.

— Проходь.

На освітленій смузі він упізнав жінку, яка приходила до нього; спочатку чекав, що його охопить порожня вседозволеність, і з жахом опираючись людській вседозволеності, яка карає на горло, — попхався назад, але впав у заготоване власне провалля, злетів знову, гойднувся відображенням у люстрі, блиснув вилицями, проскочив кілька кроків у минуле, та нічого там не віднайшов, і по колу, виток за витком, зносився, доки не зупинився на собі. Очунявши від духу дешевих парфумів, театральної вбиральні, побачив себе перед розчиненим вікном спиною до розчахнутих дверей, де стояла жінка, яка вела його містом, і він прийшов сюди.

— Присядь.

Він сів на стілець посеред кімнати з гострокутною стелею. Серце билося рівно й спокійно, одстукуючи об ребра такт.

— Завісь вікно, — сказав, закурюючи цигарку.

Вона глянула, і він обпікся об холодний здивований погляд.

— Не хочу бачити, як падає сніг.

Вона розуміюче кивнула головою.

— Каву?

— Так. Можна.

Жінка пройшлася кімнатою, здіймаючи теплі вири повітря, і він невідривно слідкував за її рухами, пальцями, як туго вигинається тіло під брунатними складками халату.

— Я знаю, чого ти прийшов, — тихо, приглушено, спокійно сказала вона, коли вже, поклавши руки на м'які округлі коліна, лаштувала стільця навпроти нього.

— Звідки?

— Тільки одна я знаю, де Жид.

— І Генерал.

Жінка розлила каву по маленьких горнятках.

— Мені циганка наворожила.

— Перестань молоти дурниці, — він проказав ці слова і здивувався, що говорить напрочуд спокійно, так, нібито не про них. А потім його гойднуло теплою хвилею, пронесло перед зором довгі ряди будинків, вікон, парканів, скупало в білому лататті, що обкидало річку; витягувався мокрим тілом, деручись на човен, а на дні лежало чиєсь розпростерте тіло, і він падав на нього: колисався човен, плакучі верби стьобали голу, попечену травневим сонцем спину, далі — на дні човна здригається дівчина, ноги її по щиколотки в багні, і темними зірками на днищі світяться плями крові.

Він повернув голову, впіймав укотре своє відображення в люстрі, і крізь щілину фіранки та віконної рами, в смузі безперестанку падаючого снігу, в монотонному миготінні ліхтарів, — ходив чоловік у чорному; ноги його переламували падаючий сніг, і світло, і все виходило, як у швидко проектованому калейдоскопі: пейзаж навколо лежав мертво, а біля чоловіка ламався на кола, квадрати, прямокутники, цим створюючи дивний ефект; це наштовхувало на дитинство, коли прокидався посеред ночі, з холодним потом, губився поглядом на жовтому абажурі, піднявшись, плутаючись у нічній сорочці, підходив до вікна, але за вікном голо похитувалися від вітру дерева, і, повернувшись до ліжка, він бачив, як з іншої кімнати на нього дивиться чоловік у чорному. Коли говорив матері, то вона брала до себе в ліжко, заспокоювала, а чоловік зникав, аби потім знову з'явитися — в гудінні безкінечної ночі і зими. З того часу, аж доти, коли не почалася перша його війна, коли він навчився відрізняти пасажирські літаки від військових винищувачів.

— Хто то ходить?

— Сам повинен розуміти.

— Я не повинен нічого. Але я дійсно не знаю, хто то ходить.

— …?

Він пив каву, ковтаючи її потроху. Маленька кімната, кілька манекенів, що зараз слугували замість вішалок; опудало птаха, порнографічний малюнок на стіні, гілка резеди, календар з білим пароплавом.

— Мені потрібна адреса Жида.

— І більше нічого?

Яблуні. Яблуні. Яблуні.

— Ні, більше нічого.

— Ти не здивований?

— Я завжди вірив, що ця країна кишить патріотами і стукачами, часом здається, що ми живемо в прямій кишці.

І коли він звалив її на підлогу, механічно, немов не живими пальцями нишпорячи по тілу, то видавалося так, як щось шукав — холодним, видовженим, зараз неповоротким тілом, — доки не зловив її губи своїми, але поцілунок сприснув, як і погляд жінки; протяг шарпонув фіранку, і тільки тоді дійшло — щось сталося — стегна жінки, теплі, домашні — о! звідки б узятися теплу — забігали під ним, і пекуче, до нестерпного бажане обпекло від паху до живота; її подих лущав над вухом, розламувався на десятки крижинок, і жінка хвицалася ногами, аж поки не звалила на підлогу опудало птаха, протяжно, судомно простягнула свій голос під гостроверхі сволоки — опудало птаха накрило їх окидом великих крил, засмерділо нафталіном, клеєм, густим духом поту і сім'я.

Холод наповнював кімнату. Він встав, ще з хвилину шукаючи опори, жінка обтиралася рушником, сидячи на стільці, поставивши голі ноги на опудало.

— А ти ніжний і жорстокий, — сказала.

— Це вже як аксіома.

Вона пожбурила рушник і заговорила. Нічого нового в тих словах не було, йому лишень напирало в груди тепло, коли вона говорила «ось», видовженим, настороженим поглядом, як указівним пальцем перестрибувала з предмету на предмет; потім він тамував вдячність, прів од якоїсь невимовної дитячої радості, що тріщала в грудях, та потім поштовхом, начебто загойдалася кімната, побачив її, маленьку, тендітну, ту, що говорила про кохання, але зовсім іншу, яка приходила до нього, убгавши в долоні вечори, — в останню хвилину благодаті він подивився на неї як на мініатюрне віддзеркалення Генерала.

— Для чого тобі Жид?

— …??!

Вона накинула на шию голубий шарф, витягнула руку і ступила до вікна: крізь фіранку просочувалася вузька смужка світла, жінка ступила крок назад і опинилася за межею, а він подумав, як вона встає зранку, і зранку, коли сходить сонце, й за цією межею — це велетенське місто з утраченою вічністю. Там, за межею, де сходить розум і сонце. Жінка ворушила губами. Вона говорила, погляд теплішав, холоднішав, коротшав — того всього не існувало. Бо місто втратило головне — жити у вічності.

— Глянь у кишені, — провела одними губами.

Коридорами хтось ходив. Він прожогом кинувся до дверей, тримаючи руку