Тимур Іванович Литовченко - Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко

Семен Опанасович потиснув простягнуту руку і виголосив скоромовкою:

– Дуже добре. Тоді не станемо гаяти час, бо роботи скрізь з надлишком. Отож оперативно підключайтеся.

– Але я щойно з дороги… – почав гість.

– Я це помітив, – Калабалін зміряв прибульця гострим поглядом і простягнув низку ключів: – Ось вам! Пройдіть прямо по коридору, кімнати 15, 16 і 17 вільні, обирайте, яка сподобається, влаштовуйтесь. Душові на подвір’ї, знайдете самі. Якщо хочете чаю або поснідати, то пройдіть у їдальню – добре, що вона поки не зачинена. Знайдете там тітоньку Марійку, скажете, що ви наш новий вчитель – вона вас нагодує. Наче все… Якщо виникнуть якісь проблеми – то о дев’ятій годині вечора зустрінемося тут, в цьому кабінеті, й поговоримо. А поки що мушу бігти, перепрошую…

Увечері на Семена Опанасовича чекав неприємний сюрприз. Виявилося, що протягом дня москвич устиг пересваритися з усім персоналом і тепер з нетерпінням чекав директора біля кабінету.

– Це нечувано, просто нечувано!.. – заволав він, щойно помітивши Калабаліна в коридорі.

– Прошу вас пройти в кабінет, – попросив Семен Опанасович.

Гість слухняно увійшов і продовжив у попередній манері:

– Кімнати маленькі й занадто тісні, в них навіть шафи немає!

– Це вам не готель, а нормальна житлова кімната на вісім квадратних метрів. Є ліжко, комод і тумбочка. У вас маленька валізка, речей небагато, навіщо вам ще шафа? Шафи навіть у мене немає, – парирував директор.

– Щодо речей ви помиляєтесь. У мене на станції залишилося ще дві валізи, які необхідно забрати… До речі, коли мені їх принесуть?!

– У наших викладачів немає челядників. Ваші валізи – то є ваші проблеми. Домовтеся з кимсь… Якщо не влаштовує кімната, можете винайняти житло поблизу дитбудинку, але вже власним коштом.

– Ну гаразд, із житлом зрозуміло, – похнюпився гість. – Але ж душ?! Та це просто формене знущання!!! Я мився практично ледь теплою водою!..

– Вода для душу нагрівається від сонця в пофарбованих чорним діжках. Усі миються нею, але чомусь ніхто не скаржиться. Втім, ви б могли помитися в лазні. Хіба вам не показали?

– Мені люб’язно показали… але до того ж розповіли, що спочатку треба наколоти дров і наносити води, бо у вас навіть водогін відсутній!..

– На території дитбудинку є колодязь, отож обходимося без водогону. В лісі поруч заготовляємо дрова. Якщо це вас не влаштовує, то в Боровій є громадська лазня, можна було сходити туди… Щось іще?

– Так, у мене ще багато питань! Ось, наприклад, чому ця ваша баба Марина або Марта… чи як там її звати… Коротше, чому вона відмовилася принести чай мені в кімнату?!

Чим далі, тим більше розпалювалися пристрасті, а терпіння Семена Опанасовича вичерпувалося. Гість явно перегинав палицю… Нарешті, ледь стримуючи обурення, директор голосно мовив, карбуючи кожне слово:

– Змушений зауважити, шановний Федоре Петровичу, що ви прибули в Мотовилівський дитячий будинок, а не в санаторій. Тут треба працювати, а не відпочивати. Інші співробітники дитбудинку не є вашими челядниками, зранку я вже казав це. Щодо їдальні, то це не ресторан. Відвідувати їдальню дозволено тільки за розкладом, а їжу в житлові приміщення виносити суворо заборонено – це порушення правил гігієни. Дитбудинок практично на балансі у держави, коштів виділяється обмаль, отож усі так звані блага доводиться забезпечувати власноруч. І ще: будь ласка, запам’ятовуйте імена наших співробітників, які нічим не гірші від вас! Зокрема, в їдальні порядкує тітонька Марійка, а не Марина і тим паче не Марта… А ще у нас є чергування і громадські обов’язки. Якщо хочете жити в нашому дружному колективі тихо-мирно, вам доведеться час від часу носити воду з колодязя, колоти дрова, розвантажувати підводи тощо.

– Я цього не робитиму. Я викладач історії, а не чорнороб!..

Калабалін знизав плечима:

– Як хочете. Але тоді не скаржтеся і налагоджуйте свій побут самотужки.

Минув тиждень, протягом якого Єрохін щодня намагався винайняти житло в Боровій, але щоразу вертався й обурено кричав:

– Це ганьба!!! В яку ж це діру мене занесло!.. Тут же в кімнатах підлоги земляні, в хліву і те краще.

– Але ж є хати і з дерев’яними підлогами, – заперечували йому.

– Звісно, що є. Але за них ці невмиті селюки просять ціну, що значно перевищує мою зарплатню, – зітхав Федір Петрович.

Якось увечері Єрохін зайшов до Калабаліна в директорську і мовив, недобре посміхаючись:

– Семен Опанасович, підготуйте мені на завтра, будь ласка, особові справи всіх ваших співробітників з вашою включно.

– А навіщо це вам, Федоре Петровичу?

– Мені тут Партія доручила розібратися в одному питанні… – і Єрохін простягнув поважний документ з печаткою: – Ось припис із Москви.

Семен Опанасович розсіяно проглянув папірець, знизав плечима, потім відкрив дверцята сейфу, що приткнувся в куточку кабінету, видобув звідти теки з особовими справами і простягнув Єрохіну зі словами:

– Будь ласка, вивчайте тут, за межі кабінету не виносьте.

* * *

29 серпня під час педагогічної наради, після обговорення всіх запланованих питань слово взяв товариш Єрохін. Ковзнувши по рядах викладачів уважним поглядом, Федір Петрович мовив:

– Днями настане перше вересня, розпочнеться новий навчальний рік. Отож, згідно з рекомендаціями РВНО, цього дня серед учнів потрібно буде, цитую, «провести поглиблену виховну роботу на предмет роз’яснення всеохопної і повсякденної керівної та спрямовуючої ролі КПРС10». На виконання цих рекомендацій педагогічно-виховний колектив дитбудинку зобов’язаний розробити детальний план заходів…

Однак коли дійшло до розгляду цього плану, самі ж розробники безнадійно потонули в нескінченному узгодженні деталей, хаотично нагромаджених одна на одну. Коли ситуація дійшла до небезпечної межі, Калабалін різко ляснув розчепіреною долонею по стільниці. Всі негайно замовкли, а він запропонував:

– А знаєте що… давайте-но я перед вихованцями нашими виступлю! Як вам пропозиція, га?! Гадаю, це буде найкращою виховною бесідою для них усіх.

Усі вичікувально притихли, обдумуючи пропозицію директора. Лише вчитель історії не погодився з Калабаліним різко й відверто:

– Семене Опанасовичу, а як же бути з керівною та спрямовуючою роллю КПРС?! Нам же з РВНО рекомендація прийшла…

Проте широко посміхнувшись, Калабалін продовжив, звертаючись до всіх:

– Та згадайте ж нарешті себе в дитячо-підлітковому віці! Хто з вас не мріяв про подвиг, а надто про подвиг військовий?! Та наші хлопчаки й дівчатка тільки і марять подібними речами – ну, то я розповім їм, яка ціна боротьби з ворогом, коли битва йде не на життя, а на смерть! Не хвилюйтеся, буде все, як в рекомендаціях РВНО прописано. А ще йтиметься про довіру до нашої Радянської Батьківщини і до її охороних структур. Гадаю,