Нестор Гарсія Канкліні - Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні

обмежених сферах (у другому випадку). Однак здійсненність цих намірів залежить від того, чи зможуть вони перейти зі стану звичайної реакції та перевтілитися на проекти, які враховуватимуть нові умови, створені глобалізацією.

Коротко кажучи, я не вважаю, що зараз головним питанням є: обстоювати ідентичність чи глобалізуватися? Дослідження, які детально розкривають сутність процесу глобалізації, не закликають переглядати окремі проблеми ідентичності, а, навпаки, сприяють розумінню того, що можна зробити, як жити разом з інакшими, як поводитися з гетерогенністю, відмінностями і нерівністю. Світ, в якому локальні переконання втрачають свою винятковість, завдяки чому можуть стати менш упередженими, де стереотипи, крізь які нас сприймають віддалені особи, руйнуються настільки швидко, наскільки часто ми з ними перетинаємося, дає можливість, хоч і не надто гарантовану, співіснування на глобальному рівні за більшого взаєморозуміння і з меншими непорозуміннями, ніж за часів колонізації та імперіалізму. Для цього необхідно, щоб глобалізація приділяла увагу уявленням, які опрацьовує, та міжкультурності, яку мобілізує.

Виносячи обговорення глобалізації за межі проблеми ідентичності до розбіжностей між політикою наднаціональної інтеграції та громадською поведінкою, ми відмовляємося звузити її до протистояння глобального та локального. Ми намагаємося знайти її місце у загальному перекомпонуванні абстрактного і конкретного в сучасному житті та в утворенні нових зв’язків між цими двома протилежностями. Ми не лише протиставляємо сутнісні ідентичності глобалізації, а й намагаємося дослідити, чи можливо вводити суб’єкти до розширених соціальних структур. Насправді більша частина сучасного виробництва і споживання організована за сценаріями, які ми не контролюємо й нерідко навіть не розуміємо, але в межах глобалізаційних тенденцій соціальні актори можуть започаткувати нові взаємозв’язки між культурами та мережами, котрі сприяють розвиткові соціальних ініціатив.

Якщо поставити запитання, які суб’єкти здатні трансформувати сучасну глобалізовану структурованість, це нас змусить приділити увагу новим просторам культурного та соціально-політичного посередництва. Крім згаданих форм посередництва – транснаціональних організацій, консалтингових компаній, фінансових установ і систем стеження, – існують міжнародні мережі інформаційних агентств, галерей і музеїв, видавництв, які працюють на кількох континентах, неурядових організацій, котрі пов’язують віддалені локальні рухи. Між міжнародними організаціями та громадянами, підприємствами та клієнтелами існують гнучкі інституції, які працюють, використовуючи різні мови, експерти із законодавчих норм різних держав і етносів, чиновники, культурні промоутери й політичні активісти, підготовлені для того, щоб виконувати свою роботу за різних обставин. Для того, щоб не впасти у фетишизацію глобального і через це не поляризувати занадто свої взаємодії з локальним, найефективнішим методологічним принципом, який можна використовувати, є оцінювання можливостей розширення мереж між «центром» і «периферією», «Північчю» і «Півднем», спрямованих на «узгодження розмаїття». Джордж Юдіс застосовує це словосполучення для описування того, як американські організатори виставок і культурологічні журнали впливають на імідж латиноамериканського мистецтва у Сполучених Штатах, на самосприйняття митців і навіть на критерії, сформовані у латиноамериканської й американської публіки, навіть з тих питань, що не стосуються мистецтва (Yudice, 1996). Даніель Мато описує, в який спосіб Смітсонівський інститут[7] сприяв переформулюванню концепції значення індіанських народів у Латинській Америці, уявлень щодо етнічної, родової належності та транскультурних відносин між Америками, а також як уявлення країн «центру» про їхні периферійні групи змінюються неурядовими організаціями, які проектують на міжнародний рівень погляди периферії (Mato, 1998a та 1999b).

Способи уявлення глобального процесу

Глобалізацію можна розглядати як сукупність стратегій з реалізації гегемонії великими промисловими підприємствами, фінансовими корпораціями, найбільшими кіно- і телевізійними, музичними й інформаційними компаніями з метою заволодіння природними, культурними і трудовими ресурсами, дозвіллям і грішми бідних країн за допомогою підпорядкування останніх концентрованій експлуатації, завдячуючи чому ці актори перевпорядкували світ у другій половині ХХ століття.

Однак глобалізація також є уявним горизонтом для колективних та індивідуальних суб’єктів, тобто для урядів і підприємств залежних держав, для виробників у індустрії кіно і на телебаченні, митців та інтелектуалів, які ставлять за мету просування своєї продукції на більших ринках. Глобалізаційна політика частково здобуває схвалення, оскільки збуджує уяву мільйонів осіб, обіцяючи, що сума двох і двох, яка дотепер дорівнювала чотирьом, може зрости до п’яти або шести. Численні розповіді про те, що сталося з тими, хто спромігся адаптувати свої товари, інформацію і фінансові операції, щоб по-новому влаштуватися на розширеній території, вказують, що реалізм локального виміру, тобто тих, хто погоджується визначати суму цифр так, як це прийнято в його державі, перетворився на недалекоглядність.

Спробуємо вирізнити з декількох культурних процесів те, що у них є реального, і встановити, скільки є уявленого у цьому розширенні горизонту локального і національного. Потрібно з’ясувати, хто отримує зиск від розширення ринків, хто зможе брати у них участь зі своїх периферійних економік і культур і хто залишається відстороненим від глобальних просторів. Нові кордони нерівності дедалі більше відділяють тих, хто спроможний під’єднатися до наднаціональних мереж, від тих, хто залишається самотнім у своїх локальних укріпленнях.

Я говорю про уявлену глобалізацію не лише тому, що інтеграція охоплює одні країни більше від інших, або тому, що вона збагачує нечисленні сектори цих країн, а для більшості залишається примарою. Я згадую про неї також тому, що глобалізаційний дискурс прикриває об’єднання, яке насправді, як я вже казав, відбувається між небагатьма державами. Те, що проголошується глобалізацією, у більшості випадків створює міжрегіональні зв’язки, об’єднання підприємців, комунікаційні та споживацькі мережі європейських чи північноамериканських або азійських держав. Але не всіх зі всіма. Після десятиліть, коли угоди про вільну торгівлю демонстрували, наскільки значним може бути відкриття кожної економіки та національної культури, ми здатні відрізнити глобалізаційні наративи у діях і політиці середнього масштабу, в яких конкретизуються уявлення. Наприклад, дані про прибуток аудіовізуального сектора свідчать, що ібероамериканські країни отримують 5 відсотків того, що вироб­ляється на світовому ринку, однак нам відомо: якщо порахувати всіх латиноамериканців, а також іспанців та іспаномовне населення США, це становитиме понад 550 мільйонів осіб. Міркувати про глобалізацію означає шукати пояснення тому, чому в нас такий низький обсяг виробництва, і водночас уявляти, яку користь ми можемо отримати від того, що становимо собою одну з найбільших мовних спільностей з найвищим рівнем письменності та культурного споживання.

Я не ототожнюю уявне з фальшивим. Уявлені конструкції, які традиційно уможливлюють існування локальних і національних суспільств, так само сприяють формуванню архітектури глобалізації. Суспільства відкриваються для імпорту й експорту матеріальних цінностей з однієї країни до іншої та для циркуляції ідей, вироблених спільно декількома країнами, які символічно виражають процеси співробітництва і взаємообміну, наприклад, музика, котра поєднує забуті традиції, фільми, зняті із залученням багатонаціональних капіталів, акторів і сценаріїв. Ця транснаціоналізація звільнює численні матеріальні й символічні блага від жорстких національних прив’язок (автомобіль «форд» не відображає всієї американської культури, так само як і