Шевальє Габріель - Клошмерль, Шевальє Габріель

Відтоді вже всякому стало ясно, що Туміньйон рогоносець.

Восени 1922 року, по трьох роках цих зухвалих побачень, ніхто вже ними не цікавився. Громадська думка, яка дожидала скандалу, може, навіть драматичної розв'язки, з часом, зауваживши, що коханці любісінько собі прилаштувались поза законом і роблять так, як їм вигідніше, відвернулась від них. Єдиний чоловік па всю долину, що геть нічого по відав, був сам Туміньйон. Він дуже заприятелював з Фопсіманем, раз по раз тяг його до себе додому і з гордістю показував йому Жюді. Це тривало доти, доки та вирішила нареші втрутитись,— мовляв, цього хлопця занадто часто бачать у них, і може піти поговір. .

— Поговір'? Про кого? — здивувався Туміньйон.

— Про Фонсіманя та мене... Адже ти знаєш, що в нас можуть набалакати. Ота Пюте не промине нагоди пустити плітку, що я з ним сплю...

Ця думка страшенно розсмішила Туміньйона. Він гадав, що знає дружину як свої п'ять пучок, і був певний, що коли й знайдеться в світі жінка, так мало схильна спати з ким-небудь, то це саме Жюді! Ці балачки про спання йому вже набридли, вона водно їх повторює, він це сьогодні чує не вперше. І Туміньйон люто напався на злостивих пліткарів.

— Якщо ти коли почуєш " як хтось скаже про тебе щось погано, пришли його до мене. Я йому такої завдам прочухапки, що ввік не забуде!

Л що все дорочно трапляється ненароком, то саме в цю мить зайшов Фопсімапь. Туміньйон врадувано кинувся до нього:

— Послухайто-но, нано Іпполіте, з'араз я вам скажу щось страх яке кумедне. То, виходить, ви тепер спите з Жюді?

— Я... Я..І— пробелькотів секретар, відчувши, що весь паленіє.

— Франсуа, послухай, Франсуа, не кажи дурниць! — хутко, аби чимшвидше усунути непорозуміння, вигукнула Жюді, теж спаленівши на обличчі, ніби від сорому.

— О боже, не перебивай! Хай-но я докажу! — вперто провадив своєї Туміньйон.— Адже не так часто маєш нагоду посміятись у цім краї телепнів. Здається, люди кажуть, що ви спите із Жюді. Хіба не кумедно?

— Франсуа, замовкни! — гукнула зрадливиця.

Але чоловік розійшовся не в жарт і вже не зважав пі па які церемонії.

— Скажіть, пане Іпполіте, па вашу думку, моя Жюді вродлива жіпка? Тільки скажу вам правду: це не жінка, а чиста тобі крижина. Якщо вам коли вдасться її розтопити, то я у сто крат віддячу за послугу. Ну-бо, не соромтеся! Ось зараз я вас із нею залишаю. Мені треба навідатись до П'єшю. Користайте з нагоди* пане Іпполіте. Покажіть, що ви хитріший від мене.

І він зачинив двері крамниці, кинувши ще з порога:

— Отож коли почуєш, як хтось скаже про тебе щось погано, пришлеш пліткаря до мене. Затямила, Жюді?

Цього дня гарна крамарка кохала вродливого секретаря так, як ніколи. І ці довірливі стосунки забезпечували тривале щастя для трьох людей.

ДЕКОТРІ ВИЗНАЧНІ КЛОШМЕРЛЯНИ (Продовження)

За тридцять метрів від Божолейських галерей стоїть пошта, де орудує панпа Вужон, а ще за десять метрів — тютюнова крамничка, де торгує пані Фуаш. До цієї особи ми ще матимемо нагоду повернутися.

Біля тютюнової крамнички не можна не помітити будинку лікаря Мураля: в очі впадають велика мідна табличка й металеві двійчасті двері гаража, єдиного на весь Клошмерль.

Та й сам лікар Мураль вирізняється серед пересічних клошмерлян. У свої п'ятдесят три роки це був червонощокий горлань, вільнодумець ("і тварюка",— потиху додавали хворі). У лікарській практиці він цілком покладався на природу, керуючись фаталістичним девізом: ."Як не вмре, то виживе". Після 15 років досвіду та розрахунків він застосовував цей метод з усією рішучістю. Бувши молодим ще лікарем, Мураль задля здоров'я хворих допустився такої самої помилки, що й молодий кюре Поносе задля зцілення душ: надміру ревно взявся до справи. Він ставив сміливі діагнози і вдавався до сильних терапевтичних заходів. Така система давала двадцять три відсотки смертних випадків при поважних захворюваннях. Смертність відразу впала до дев'яти відсотків, коли він постановив обмежуватись самим тільки діагнозом, як це чинили його співбраття в сусідніх поселеннях.

Лікар Мураль ніколи не відмовлявся від чарки, маючи особливий, незвичний для Клошмерля смак до аперитивів,— звичка, яку .він набув ще в свої надто довгі студентські роки, витрачені однаковою мірою на пивнички, перегони, покер, будинки розпусти, пікніки і, врешті, на саму медицину. І все-таки клошмерляни поважали свого лікаря, слушно вважаючи, що однаково котрогось дпя доведеться попасти йому в руки, і він тоді зможе помстити-ся за образу, або хибно черкаючи скальпелем нарив, або ж боляче висмикуючи зуби. І справді, лікар особливо не церемонився із щелепами клошмерлян. Зуби він дер якимсь примітивним страхітливим інструментом, орудуючи ним у дужій правиці, з якої годі було випручатись. Вичищання та пломбування він називав шарлатанством, а знеболювання — марним ускладненням. Він вважав, що біль сам собі анестезія і що несподіванка — чудовий допоміжний засіб. Виходячи з цих міркувань, він запровадив дуже швидку й у цілому дійову техніку оперування. У спотворену флюсом щоку він без попередження затоплював щосили кулаком, мало не вибиваючи дух з пацієнта. Відтак у роззявлений від крику рот стромляв свої кліщі, хапав побіля щелепної кіотки і тяг ривками, не зважаючи на періостит, гній та зойки. Хворий вставав з крісла до того ошелешений, що відразу викладав гроші,— жест, зовсім незвичний для клошмерлянина.

Такі активні процедури викликали неабияку повагу. Ніхто в містечку не наважувався сваритися з лікарем Муралем. Та він сам собі вибирав ворогів, і, між іншим, мимоволі, кюре Поносе став одним з лих, коли якось втрутився у справу, що його не стосувалася. А спричинив усе живіт Сідонії Сові. Історія це досить цікава, щоб її розповісти. Тільки почути її треба з уст Бабетти Ма-напу, найкращої оповідачки в Клошмерлі, що наламала собі руку на кількох отаких історіях. Тож послухаймо її.

— Якось у Сідонії Сові зненацька почав рости живіт. У свої літа, знаєте, вона ніяк не могла його нагуляти. Казали, правда, що коли Сідонія дівувала, то в неї чорт сидів під спідницею. Та хто ж перевірить ті балачки — адже то було давно! Коли жінці шістдесят з гаком, навряд чи хто пам'ятає, що там вона виробляла в дівках. І виробляла вона там що чи ні, більше вона нічого не вироблятиме, бо вже ні на що не здатна. Та й кого те обходить, яка вона була колись?

/

Отож у Сідонії живіт став рости, як гарбуз на сонці. Таке їй зробилося з животом, що вона вже не могла й у нужник сходити. А через це у йеї почалося здуття кишок.

— Ви, мабуть, маєте на увазі закупорку кишок, пані Манапу? " І

— Саме так, як ви кажете, мій любий добродію, так і лікар казав. Я сказала "здуття", бо у неї опух живіт. Але опух на животі, либонь, не так зветься, як опух на щоці. Цей її живіт страх непокоїв Сідоніїних дітей, а найдужче Альфреда. Десь раз надвечір він таки наважився її спитати: "То тобі недобре, мамо? Може, в тебе жар?" Більше він її нічого не спитав, а Сідонія на відповіла ні "так", ні "ні", бо ж відки їй було знати, що там у пеї коїться в животі. Аж тут уночі у Сідонії почалась гарячка, і вона давай стогнати. Діти ще почекали до дев'ятої ранку, щоб уже достоту впевнитись, що вона хвора й що воно само собою не минеться, щоб, знаєте, бува, дурно не викидати грошей на лікаря. Тоді нарешті Альфред каже: "Та пропади вони пропадом, ті гроші, хіба ми не християни, щоб не викликати лікаря?"

Ви знаєте лікаря Мураля? Він добре тямить у вивихах та переломах, тут уже нічого не скажеш. Це він вправив ногу Анрі Бродекену, коли той упав з драбини, як збивав жердиною горіхи, і руку Антуанові Патріго, коли того вдарпло корбою від машини. Та в нутряних хворобах лікар Мураль не такий тямучий. Отож він приїхав до Сові, зайшовша хати, підняв ковдру й відразу побачив, що до чого.'

"Вона ходила надвір?" — питає він. "Вона зовсім не може сходити надвір",— каже Альфред.

Тоді лікар перестав % мацати живота Сідонії, що був твердющий, як барило, і такий самий убільшки, та й каже родичам її: "А вийдімо-но". А коли вийшли надвір, він і каже Альфредові:

"Що ж, уважайте, що вона вже вмерла".

"Від живота? — питає Альфред.— А що ж там у неї всередині?"

"Гази,—відповідає рішуче лікар Мураль.—Або їй репне живіт, або вони її задушать. Того або того недовго чекати".

По цій мові лікар Мураль поїхав собі геть. Подумати тільки: заплатити двадцять франків лікареві, щоб він приїхав до вас у машині й сказав отакі слова! Та це ж,

ганьба! А надто коли це ще й брехня, як воно тоді й було; зараз ви побачите чому.

"То нічого не допоможе?" — питає Сідонія в Альфреда, коли той зайшов знадвору.

"Та вже ніщо",— відказує син.

Почувши його слова, Сідонія добре второйала, що коли вже немає ніякої ради, це може скінчитись погано. А треба сказати, що Сідонія була жінка дуже побожна, та й уже не в дівочих літах. Отож як вона побачила, що скоро доведеться прощатися з ріднею, то попросила покликати кюре. Тоді у нас уже був кюре Поносе, ви його знаєте.

Ну, а коли в дім гукають кюре, то там справи кепські. Отож приходить кюре Поносе і спокійно, так ото лагідно, як він уміє, питає, що сталося. Йому розповідають, що в Сідопії живіт здувся та якими словами збув її лікар Мураль. Тоді кюре Поносе просить, щоб підняли ковдру, він, мовляв, сам хоче глянути на Сідоніїн живіт, що спершу всіх дуже здивувало. Та Альфред відразу змикитив, що коли бідну стару так прискрипило, то той це робить не з простої цікавості. Кюре Поносе сам помацав Сідонії-ного живота, як ото робив лікар Мураль. Але заспівав зовсім іншої.

"Ясно,— каже він.— Я їй очищу живіт. У вас є олія?" — питає він у Альфреда.

Той приніс повну пляшку. Кюре Поносе налив велику склянку й дав випити Сідонії, потім налив ще одну і знов дав випити. Потім сказав їй, щоб проказувала молитви, скільки може, аби милосердний господь теж приклав руки до цього діла, і Сідонія почується краще, коли настане полегша з животом. А тоді сказав рідні, щоб чекали й не хвилювались, а. сам подибав собі спокійнісінько геть.

У Сідонії й справді почав очищатись живіт, як і казав кюре, спершу потроху, далі дужче,, аж поки вона вже не могла вдержатись, така з неї пішла дришнявка, і всі погані гази теж пішли з гуркотом і смородом, як самі розумієте.