Шевальє Габріель - Клошмерль, Шевальє Габріель

Аж на вулиці стояв дух, як ото коли хтось нужника чистить. Все складалось на краще, і люди в долішньому містечку казали одне-одному: "Це очищається Сідоніїн живіт!" І Сідонія так гарно випорожнилась, що вже за два дні надягла кофтину й пішла по Клошмерлю,. весело розказуючи всім, що лікар Мураль хотів її спровадити на той світ, а кюре Поносе святою олією зробив їй чудо в животі. "

Можете собі уявити, якого' шелесту наробила ота історія з Сідоніїним животом, вилікуваним олією та молитвами, та як це стало в пригоді'' божій справі! Відтоді люди стали ще дужче поважати кю ре Поносса, навіть ті, хто не ходить до церкви, і, заслабнувши, вдавалися перше до нього, а вже опісля до лікаря Мураля, що показав себе в отій історії зовсім безкебетним. Отож від тих пір він на кюре Поносса лихим духом дихає, і вони ніколи не миряться, хоч кюре геть невинуватий, бо він чоловік добрий, не гордий, та й знається на божолейських винах аж неяк.

Аптекар Пуальфар був чудний чоловік — худющий, сірий і пригнічений. Там, де у священиків на голові тонзура, він мав гулю з яблуко ренклод завбільшки, і турбота про те, щоб сховати цю балабуху, примушувала його носити високу шапочку, яка надавала йому вигляду сумовитого алхіміка. Правда, його життя було повне прикрощів, але він повсякчас перебував у гнітючому настрої, ніби за покликанням. Розпач був його природжений стан. Він не пам'ятав, щоб його мати колись сміялась, не знав свого батька, що вмер зовсім замолоду, можливо, з нудьги або ж утікаючи від бездоганної жінки, самий тільки вигляд якої навіював йому бажання зашитися хоча б навіть і в пекло. Від своєї матері Пуальфар успадкував важку рису бачити все в похмурих барвах, і життя, яке для такої вдачі завжди дає змогу вдосталь себе виявити,— рано наснажило його до вічних нарікань. Ось коротко його історія.

Ще до того, як осісти в Клошмерлі, Дьєдонне Пуальфар попросив руки однієї гарної молодої дівчини-сироти, що їй бідність та добрі поради опікунів, які квапились прилаштувати її в житті, не дозволяли відмовитись від такої вигідної пропозиції. Ця дівчина виховувалася в монастирській школі. В останню хвилину поставивши в церкві свічку, вона кинула свою долю на монету: решка — вона стрижеться в черниці, орел — іде заміж за Пуальфара. У своїх обставинах вона бачила тільки ці дві можливості, але жодній не віддавала переваги. Монета впала догори орлом. Бона подумала собі, що така воля божа, і пішла за Пуальфара. Останній так її пригнітив своєю вдачею, що вона невдовзі й померла, залишивши йому дуже схожу на себе доньку, яка стала предметом вічної скорботи вдівця, бо нагадувала йому її матір.

Після смерті дружини Пуальфар вжив усіх заходів, щоб мати змогу вільно плакати на дозвіллі. Малу дочку він віддав до пансіону, а собі найняв помічника, що мав заступати його в аптеці, яка завдяки спілці з лікарем Муралем давала сталий прибуток: за кожен рецепт лікареві йшов певний відсоток. Маючи вільний час, аптекар частенько їздив до Ліона, спонукуваний сентиментальними й сексуальними потребами специфічного характеру. Він піддавався на пропозиції повій, а потому просив у них незвичайної послуги: повія мала лежати гола під щільно натягненим простирадлом непорушно, мов труп, заплющивши очі й склавши руки на маленькому розп'ятті, яке він завжди носив із собою. Сам він падав навколішки у ногах ліжка й ридав. Потім він покидав воскрес-лу красуню і, сам блідий на обличчі, йшов на цвинтар, куди його вів потяг до колекціонування-. Там він вишукував рідкісні епітафії і занотовував їх до записника, збагачуючи своєрідний збірник, з якого він, черпав матеріали для особливо тужливих роздумів безсонними ночами в Клошмерлі.

Тафардель вельми шанував Пуальфара, чия похмурість так добре узгоджувалася з його власним урочистим виглядом. Він часто заходив до аптеки, де невтомно перечитував учені написи на слоїках.

Крім того, Пуальфар був об'єктом ніжної прихильності в боку декотрих клошмерльських старших віком панн, що досягли крайньої межі, яка, однак, ще не стояла на заваді одруженню з не надміру веселим удівцем, спокійним, зі стриманими пристрастями, що для нього подруга життя прала б, ставила припарки, слухала його нарікання на всякі болісті й висловлювала свої. А що ці жінки самі створювали собі останні перешкоди до запізнілої спокуси, то багато хто з них неслушно відкладав і далі те, що вже б не порадувало навіть потерпілого аварію, який опинився на безлюдному острові, не схвилювало б навіть останнього аскета-відлюдника. Бувши ревними клієнтками, вони раз у раз приходили до аптеки з пляшечками сечі та скаргами на деякі інтимні хвороби і все питали доброї поради, сподіваючись, що очі пойнятого тугою аптекаря колись та розкриються. Тож чи не варто було задля такої доброчинної місії пожертвувати скарбом соромливого незайманства?

Але Пуальфар обмежувався вдоволенням запиту клієнтки, не переступаючи меж, окреслених його становищем,

/

Він байдужно констатував нашкірні хвороби, ознаки білка, артритизму та діабету, наслідки запору, повільну роботу залоз, нервові розлади ерез брак статевого життя, і виявлення цих фізичних вад завжди спонукало його до надмірного розпачу, від яково він робився ще похмуріший. Старанність, з якою він1 відмивав руки милом після того, як торкався цих палких тіл, діяла страшенно гнітюче. А його висновки породжувались чорною безнадією.

— Невиліковне! — кидав він (хоч і давав хворій якусь пляшечку).— Спробуйте попити ще оце. Його звичайно прописують в таких випадках. Помагає одному з десяти.

Сміливіші питали, по-змовницькому примружуючи око:

— Може, оддасте тропіки дешевше, пане Пуальфаре? Бо я, знаєте...

Аптекар у подиві витріщався на гримаси клієнтки, на її кумедного капелюшка та старомодні шлярки і питав:

— А ви що — занесені до списку нужденних у громаді?

Отакими хибними судженнями він надбав собі багато найзлопам'ятніших і найзавзятіших ворогів серед цієї жіноти. Обурені жінки натякали, що не всі ходять до Пуальфара як до аптекаря. Мовляв, цей старий плаксій ховає свої карти, проте вже добре знають, кого він здебільше заводить до комірчини: товстогепих, дебелих безсоромниць, безштаньок, що їм піддерти спідницю перед чоловіком легше, ніж перехреститись. Ми знаємо таких, та й ПуаЙьфара теж. Цьому сумникові потрібні пишні щедроти гладух, щоб з них покпити, та й годі! Проте таким пліткам не йняли великої віри у Клошмерлі, де аптекар викликав поштивий острах. Якщо Мураль послуговувався скальпелем, а Поносе — миропомазанням, то Пуальфар орудував арсеном і ціаністим калієм. Скорботний вигляд робив його подібним до отруйника, тож уважано за краще не псувати з ним стосунків.

Побіч аптеки з запорошеною вітриною, де на картині несамовито чухались екземні (зразок рекламного мистецтва), блиском нікелю, металевими дощечками, фотографіями та поздоровчими спортивними телеграмами, порозклеюваними на шибках, вабив до себе погляди зовсім іншого характеру торговельний заклад. Почесне місце на вітрині займала жадана мрія всіх юних клошмерлян — велосипед знаменитої марки "сюпера", в усьому подібний, як запевняли рекламні каталоги, до машин знаменитих велогонщиків.

Це була велосипедна4 крамниця Ежена Фаде, чоловіка, що вирізнявся манерою сідати в сідло та вихилястою ходою4— вищим класом велосипедистського шику. Ежен мав величезний вплив на клошмерльських юнаків, які вважали за честь дружити з ним, і то з багатьох причин. Насамперед за властиве тільки йому вміння хвацько надягати кашкета — "нацуплювати брезентину", як казав він; далі за манеру підстригатись наслідувану завжди невдало, бо клошмерльському перукареві вдавалось так підстригти лише голову Фаде, наче спеціально створену для піеї вачіски. Далі, бувши колись велогонщиком і авіамеха-ніком, Фаде у своїх вигаданих і щораз дужче вдосконалюваних історіях запанібратськи, пересипаючи мову жаргоном, розповідав про свої перемоги на треках і в повітрі. "Особливо я відзначився,—розповідав він,— коли сидів на колесі в Еллегара, тодішнього чемпіона світу,— це я про перегони 1911 року на велодромі їв"; Далі йшов опис велодрому, де публіка божеволіла від захвату, і здивована фраза Еллегара: "А мені таки довелось натужитись цього разу". Клошмерлянам ніколи не набридала ця історія, яка їм давала якесь. уявлення про славу. Вони раз у раз просили його:

— Розкажи, Ежене, про той день, коли ти сидів на колесі в Еллегара. І про панамських механіків!

— О-о, я їм тоді показав! — по-геройському зверхнім тоном починав Фаде. ' 4

І вже вкотре переказував захопливі подробиці, закінчуючи завжди приблизно такою фразою:

т— То хто з вас, хлоп'ята, почастує мене чарчиною?

Бо щоразу знаходився котрийсь сімнадцятилітній, що задля Еженової прихильності діставав з кишені потрібну суму. Тоді Фаде гукав, зачиняючи двері крамниці:

— Тіно, я погнав! — ,

І поспішав вихопитись на свободу. Але не завжди прудко, і тоді його наздоганяв скрипучий докірливий голос дружини, Леонтіни Фаде:

— Що, знов побіг пиячити з шмаркачами? А робота? Колишній герой велотреків та аеродромів, котрий до

того ж повчав усю клошмерльську юнь, як "приборкувати кралечок" ("Хай попхинькає та поповзає в тебе біля ніг, а ти їй таки покажи, що ти мужчина!"), не міг дозволяти, щоб привселюдно принижувано його авторитет.

— Цить, Тіно! — огризався джентльмен у штанях велосипедиста.— Завше преш наосліп! Та тихіше, бо закине на повороті! Не доїдеш до фінііпу, Тіно!

Ці барвисті відповіді мали великий успіх серед молоді, що легко всім захоплюється. Однак слід зауважити,— що наодинці з дружиною Ежен розмовляв не на таких високих тонах, бо пані Фаде, яка в усьому дотримувалась ладу й методичності, без жартів нагадувала своєму чоловікові точні вимоги фінансового інспектора та інкасатора. Вона перебрала на себе фінансове керівництво фірмою Фаде, і це було великим добром для цього закладу, що його не врятувало б ніяке Еженове геройство, якби старенькі панки, що в кінці місяця прибували з сумкою й записували виторг, та виявили якийсь нелад. На щастя, клошмерль-ська молодь не відала про ці деталі хатнього адміністрування. Наслухавшись Фаде, вона нізащо в світі не повірила б, що колишній близький приятель Наварра й Гіне-мора та суперник Еллегара вдома сходив до рівня "бідного дурника", і то —неймовірна річ — цілком покірно.