Янссон Туве - Мемуари тата Мумі-троля, Янссон Туве

У тебе знову з'явилися Передчуття? – раптом захвилювався я.

– Ні, – позіхнув Потішник. – Гуп! Гоп! Мені байдуже, куди плисти! Всюди гарно. На добраніч!

– Бувай!

Коли Фредріксон прийшов на світанку замінити мене біля стерна, я розповів йому мимохідь про дивовижну байдужість Потішника до того, що відбувається навколо.

– Гм, – хмикнув Фредріксон. – Може, якраз навпаки… Він усім переймається, але спокійно і без метушні. Нас цікавить одне і те ж: ти хочеш бути, я хочу щось робити, мій племінник хоче мати, а Потішник хоче просто жити!

– Ет, жити! – чмихнув я. – Жити може будь-хто…

– Гм, – знову хмикнув Фредріксон і замкнувся у своїй звичній мовчанці, схилившись над нотатником, де він малював дивовижні конструкції машин, схожих на павутину чи летючих мишей.

Потішник з отим своїм прагненням "просто жити" видавався мені дещо зарозумілим. Що тут такого – жити? Ми й так живемо… Як на мене, то йдеться про те, аби зуміти переосмислити, пережити, зробити своїм набутком купу дуже важливих, істотних речей, які щоденно нас оточують. Для цього існує стільки можливостей, що мені хутро дибки стає на карку, як тільки подумаю про них. А у центрі всього – я, найважливіший і найістотніший, ясна річ!

Тепер, коли минули літа, мене не раз огортає смуток, що вже немає колишніх можливостей. Замислююся, від чого ж це залежить. Та, в кожному разі, я й нині у центрі всього, а це вже хоч якась втіха!

Уранці Верть запропонував послати телеграму мамі Гризлика.

– Немає адреси. Немає телеграфу, – відчеканив Фредріксон.

– Ай справді! – скрикнув Верть. – Що я за дурень! Вибачте!

І він засоромлено заховався у своїй бляшанці.

– Що таке телеграф? – поцікавився Гризлик, котрий разом з Вертем ділив житлову площу у бляшанці.

– Не питай мене! – відмахнувся Верть. – То щось таке велике і чудне. Ним посилають маленькі значки з одного боку земної кулі на інший… А там з них робляться слова!

– Як їх посилають? – допитувався Гризлик.

– Повітрям! – розпливчасто намагався пояснити Верть, розмахуючи лапами. – Жоден значок по дорозі не губиться!

– Ого, – мовив Гризлик і замовк, вражений. Після тієї розмови він увесь день просидів на палубі, крутячи головою на всі боки й визираючи, де ж пролітають ті значки.

Десь коло третьої години пополудні Гризлик помітив велику хмарину. Вона пливла дуже низько, була крейдяно-біла, пухнаста і якась чудернацька.

– Хмаринка із книжки з малюнками, – зауважив Фредріксон.

– Ти читав книжки з малюнками? – не повірив я власним вухам.

– Звичайно. Одна називалася "Подорож Океаном".

Хмарка минала нас досить швидко. І враз завмерла.

Зненацька сталося щось неймовірне, щоб не сказати жахливе: хмарка розвернулася і поплила за нами услід!

– Перепрошую! – пискнув Верть. – А ця хмара небезпечна?

Ніхто не зміг йому нічого відповісти. Тепер хмара, що переслідувала нас за кормою, збільшила швидкість, перевалилася через поручні і м'яко гупнула на палубу, повністю накривши собою бляшанку Вертя. Потім вона почала моститися, вовтузитися від борту до борту, шукаючи зручної місцинки, опала і – клянуся своїм хвостом! – одразу ж заснула у нас на очах!

– Ти коли-небудь бачив щось подібне? – не тямлячись з дива, запитав я Фредріксона.

– Ніколи, – рішуче відповів він. Усе це йому не подобалося.

Гризлик підійшов до хмари і відгриз клаптик, а потім сповістив, що вона така на смак, як ґумка-ви– тирачка його матусі.

– Принаймні м'яка, – мовив Потішник, вимощуючи собі в ній кубельце для спання, а хмарина одразу огорнула його з усіх боків, немов ніжною пуховою ковдрою. Вочевидь, ми сподобалися хмарці.

Однак цей незвичайний випадок значно ускладнив плавання.

Того ж дня перед самим заходом сонця небо дивно змінилося. Воно пожовкло, однак набуло не приємної, а якоїсь брудно-жовтої імлистої барви. Понад самим обрієм грізно насупили брови чорні хмаровища.

Ми сиділи під дашком від сонця. Вертеві та Гризликові врешті-решт вдалося визволити свою бляшанку і відкотити її на корму, куди гостя-хмарина не дотяглася. Диск сонця оповився тьмяним серпанком, море почорніло, вітер злякано свистів у натягнутих канатах. Кудись без сліду запропастилися примарики та морські русалки. Недобрі передчування закралися у наші душі.

Фредріксон звернувся до мене:

– Ану, перевір барометр!

Я переповз через нашу сонну хмарину і насилу зумів протиснутися повз неї до навігаційної рубки. Уявіть собі мій жах, коли я побачив, що стрілка барометра досягла 670, тобто найнижчої поділки!

У мене від тривоги затерпнув ніс. "Напевно, я зблід, – подумалося мені в ту мить… – Став білий мов полотно або посірів. Як цікаво…" Я квапно повернувся на корму і ще здалеку загукав:

– Бачите? Я побілів мов полотно!

– Нічого не бачу! Звичайний мумі-троль! – буркнув Потішник. – Що там показує барометр?

– Шістсот сімдесят, – відповів я, як самі розумієте, досить ображено.

Мене завжди дивувало, як дехто вміє легко руйнувати урочисті моменти в житті певної особистості буденними або й відверто зневажливими зауваженнями. Хай навіть не зі злого умислу, а тільки через власну бездумність. Я глибоко переконаний, що з кожної безвихідної ситуації необхідно шукати вихід. Особливо беручи до уваги нинішню ситуацію… До того ж, на мою думку, страх зменшується, якщо його посилено на себе наганяти. Та ще так приємно справляти враження на інших! Звичайно, Потішникові не під силу збагнути мої міркування. Відомо, розумові здібності розподіляються не порівну, однак не мені сумніватися, чи мають право такі, як Потішник, на висловлювання власних, хай навіть незрозумілих, думок.

Фредріксон тим часом лопотів вухами та принюхувався до вітру. Він оглядав "Мурську Сиринаду" з ніжною турботою. А потім мовив:

– Вона добре збудована. Витримає. Вертеві та Гриз– ликові ліпше заховатися до бляшанки і зачинитися зсередини, бо за мить налетить шторм.

– Тобі вже доводилося потрапляти у шторм? – обережно запитав я.

– Ясна річ, доводилося, – відповів Фредріксон. – У книжці "Подорож Океаном". Не думаю, що варто сподіватися більших хвиль, ніж там…

А тоді налетів шторм. Раптово, несподівано, зненацька, як усі шторми. Щоправда, у першу мить розгубленості "Мурська Сиринада" мало не втратила рівновагу, але швидко оговталася і, загрібаючи лопатнями, впевнено почмихала бурхливим морем.

Полотняний дашок зірвало вітром, немов листок, і понесло понад хвилями. (Він був у доброму стані, тож маю надію, що хтось його знайде і використає собі на втіху). Бляшанка Вертя застрягла під поруччям, і щоразу, коли корабель спадав униз чи здіймався на гребінь хвилі, ґудзики, підв'язки до шкарпеток, консервні відкривачки, цвяхи та скляні кульки немилосердно тарахкотіли всередині. Верть відчайдушно голосив, що йому млосно, але ми нічим не могли зарадити. Ми міцно трималися за те, що потрапило під руку, коли налетів шторм, і, сповнені жаху, не зводили очей з грізної стихії.

Сонце зникло. Обрій теж зник. Усе навколо змінилося до невпізнання, стало чужим та ворожим. Хвилі, перелітаючи через поруччя, обсипали нас бризками шумовиння, за бортом панував чорний незбагненний хаос. Нараз десь на підсвідомому рівні мені сяйнула думка, що я нічого не знаю ні про море, ані про кораблі. Я гукнув Фредріксона, але він мене не почув. Я був сам– самісінький, кинутий на поталу негоді, і навіть усвідомлення того, що це, можливо, найдраматичніший злет мого дотеперішнього життя, не давало полегші. Не відчував ані найменшого бажання наганяти на себе ще більшого страху, радше навпаки, любий читачу! Може, вихід з безвиході ліпше шукається на очах у публіки, коли на тебе дивляться збоку? Натомість я спробував применшити свій страх, думаючи: "Якщо заплющу очі і вдаватиму, що мене немає, може, ніхто не згадає про моє існування і все минеться… Усе, що відбувається, не має, власне кажучи, нічого спільного зі мною! Я опинився тут випадково…" І я справді заплющив очі, зіщулився, раз у раз повторюючи, мов заклинання: "Усе минеться. Я зовсім крихітний. Сиджу на гойдалці в садку пані Гемулевої, скоро мене покличуть їсти вівсяну кашу…"

– Агов! – гукнув Фредріксон, перекрикуючи бурю. – Вони менші!

Я не зрозумів, що він каже.

– Менші! – репетував Фредріксон. – Хвилі менші, аніж у книжці з малюнками!

Але я ніколи не бачив хвиль з Фредріксонової книжки, тому не розплющував очі і щосили тримався за гойдалку в садку пані Гемулевої. Це допомогло. За якийсь час я дійсно відчув, як м'яко колише мене гойдалка, шторм кудись зник, ніщо мені більше не загрожувало.

А розтуливши повіки, не повірив очам. "Мурська Сиринада" линула високо в повітрі під нап'ятим величезним білим вітрилом. Далеко внизу, під нами, далі шаленіло море, котячи поперед себе темні збурені хвилі. Однак згори все здавалося іграшковим, і шторм уже зовсім не лякав.

– Ми летимо! Ми летимо! – вигукував Фредріксон. Він стояв коло поручнів і не зводив очей з велетенської білої кулі на щоглі.

– Як тобі вдалося запрягти хмару? – чудувався я.

– Вона сама запряглася! Летючий річковий корабель… – і Фредріксон поринув у глибоку задуму.

Нічна темрява спроквола розсіювалася. Небо стало сірим, дуже похолодніло. Потроху я почав забувати, як намагався заховатися на садовій гойдалці пані Гемулевої. До мене поверталися моя впевненість та цікавість, захотілося кави. Надворі справді було страшенно холодно. Я обережно потрусив лапами, помацав хвоста і вуха. Усе на місці, нічого не ушкоджено.

Потішник також уцілів, пригнувся за бляшанкою Вертя, намагаючись припалити люльку.

Тільки "Мурська Сиринада" була в жалюгідному стані. Щогла зламалася, водяне колесо відлетіло, обірвані канати жалісно вигойдувалися в повітрі, у кількох місцях прим'ялися поручні. Палуба була встелена водоростями, якимись уламками, а подекуди навіть зомлілими примариками. Та нас спіткало найгірше лихо – безслідно зникла золота цибуляста баня з даху навігаційної рубки!

Наша хмарина поволі випускала дух, корабель опустився на воду. Коли небокрай на сході порожевів, нас, як і перед тим, вихитувало на збурених хвилях, а до вух долинав брязкіт ґудзиків з бляшанки Вертя. Біла хмарка з дитячої книжки з малюнками знову вклалася між поручнями до сну.

– Дорога командо! – урочисто проголосив Фредрік– сон. – Ми гідно витримали шторм! Випустіть тепер мого племінника з бляшанки!

Ми відчинили покришку, і з бляшанки виснув голову Верть, змарнілий і позеленілий від хитавиці.

– Клянуся своїм найліпшим ґудзиком! – мовив він слабким голосом. – Чим я провинився, що мені так зле? Ох, що за життя! Суцільні клопоти і нещастя! Ви лишень погляньте, на що стала схожа моя колекція! Ой лишенько!

Услід за Вертем з'явився і Гризлик, понюхав повітря, чмихнув і сказав:

– Я голодний.

– О ні, перепрошую, – замахав лапами Верть. – Як тільки подумаю про готування їжі…

– Не турбуйся, – заспокоїв я його. – Мені не важко зготувати каву…

Простуючи до рубки, я кинув крізь проламані поруччя відкритий сміливий погляд на море і подумав: "Тепер я вже дещо про тебе знаю! І про кораблі теж! І про хмари! Наступного разу не буду зажмурюватися і щулитися від страху!"

Заварилася кава, над світом зійшло сонце.