Янссон Туве - Мемуари тата Мумі-троля, Янссон Туве

М'яко і ніжно пригріло мені змерзлого живота та збадьорило мій дух. Я пригадав, як воно сходило першого ранку моєї свободи, коли я втік з притулку для мумі-троленят, і як світило потім, того дня, коли я будував на піску свій дім. Я народився у серпні під величним знаком Лева і Сонця, мені судилося простувати сповненим пригод шляхом, визначеним зірками.

Шторми? Пусте! Вони існують, мабуть, лише для того, щоб після них сходило сонце! Для рубки я змайструю нову цибулясту баню.

З почуттям глибокого задоволення я сьорбав каву.

І ось сторінку перегорнуто, я підходжу до нового розділу в моєму житті. Попереду земля, великий самотній острів посеред морських просторів! Гордовитий силует чужого узбережжя!

Стоячи на голові, я загукав:

– Фредріксоне! Зараз знову щось трапиться!

Вертеві одразу минулася млість, він кинувся наводити лад у бляшанці перед висадкою на суходіл. Гриз лик вгриз сам себе за хвоста від збудження, а Фредріксон загадав мені наглянцювати все металеве обладнання, яке уціліло після шторму (Потішник байдикував). Нас відносило просто до незнайомого берега. На гребені високого гірського кряжу виднілося щось схоже на маяк. Башта ворушилася, витягуючись то в один, то в інший бік – небачений феномен! Але за клопотами та метушнею ми невдовзі забули про неї.

Коли "Мурська Сиринада" підійшла до самого берега, ми поставали в ряд біля поручнів, причесані, з почищеними зубами та хвостами.

Раптом звідкись згори, з-понад наших голів, долинув зловісний голос:

– Ха! Хай мене Мара вхопить, якщо це не Фредріксон зі своїми друзяками! Нарешті ви потрапили мені до рук!

Німа сцена… То був дронт Едвард! І, до речі, страшенно лютий!

– Отакі речі відбувалися у часи моєї молодості! – завершив Тато читання спогадів і згорнув зошита.

– А далі! – запротестував Чмих. – Що сталося потім? Дронт хотів вас затоптати?

– Про це довідаєтеся згодом, – загадково мовив Тато. – Цікаво, правда? У цьому й полягає головна таємниця письменницького хисту – обірвати розповідь у найцікавішу мить!

Усе товариство – Тато Мумі-троля, сам Мумі-троль, Чмих та Нюхмумрик – розташувалося на піщаному пляжі. Слухаючи розповідь про страхітливий шторм, друзі милувалися морем, що, як завжди наприкінці літа, мляво накочувалося на берег, і уявляли собі "Мур– ську Сиринаду", котра, немов корабель-привид, летіла крізь бурю з їхніми татусями на борту!

– Як його, мабуть, виснажила морська хвороба у тій бляшанці, – пробубонів Чмих.

– Похолодніло… Може, трохи пройдемося, – запропонував Мумі-тато.

Товариство рушило у бік мису, вітер підганяв їх у спину.

– Зумієте наслідувати голос Гризлика? – запитав Нюхмумрик.

Тато спробував.

– Ні, не так! Має звучати, ніби з металевої труби…

– Як на мене, трохи схоже, – потішив Тата Мумі-троль. – А потім ти, здається, втік з гатіфнатами, тату…

– Та-а, може, й так, – знітився Тато. – Але це трапилося набага-ато пізніше… Може, навіть не писатиму про це.

– Як це? – обурився Чмих. – Про все треба написати! Чи, може, ви тоді вели розпутне життя?

– Замовкни! – урвав його Мумі-троль.

– Годі, годі, – вгамував дітей Мумі-тато. – Погляньте, там щось прибило до берега! Ану принесіть!

Друзі побігли туди, де показував тато.

– Що це? – запитав Нюхмумрик.

Предмет був великий, важкий і схожий на цибулину. Напевно, не один день носило його морями, бо він обріс водоростями та мушлями. Де-не-де на потрісканому від води дереві виднілися сліди золотої фарби.

Тато Мумі-троля взяв дивний предмет у лапи, довго розглядав, очі його при цьому округлювалися чимраз більше, аж врешті він затулив їх лапою і зітхнув.

– Діти, – врешті мовив Тато урочистим, ледь тремтячим голосом, – це, як ви бачите, баня з дашка навігаційної рубки "Мурської Сиринади"!

– О! – шанобливо зронив Мумі-троль.

– А тепер, – вів далі Мумі-тато, зворушений спогадами майже до сліз, – я маю намір розпочати роботу над новим великим розділом і поміркувати над знахідкою, але на самоті. Пограйтеся тим часом у печері!

З мемуарами під однією пахвою та золотою банею під іншою він попростував на край мису.

– А я таки був бравим мумі-тролем замолоду, – пробубонів сам до себе. – Та й зараз нічого мені не бракує! – додав по хвилі і радісно притупнув ногою.

Розділ п'ятий,

у якому я демонструю свої розумові здібності, знайомлю читача з родиною Мюмлі, а також розповідаю про свято Великої Несподіванки, на якому я прийняв нагороду з рук Володаря.

Ще й нині я абсолютно переконаний, що дронт Едвард мав намір роздушити нас своїм задом. Без сумніву, опісля він би гірко ридав і марно намагався заспокоїти своє сумління влаштуванням розкішного похорону. Так само не викликає жодного сумніву і його коротка пам'ять: він би миттєво забув своє горе і придушив би ще когось із своїх знайомих за те, що наважилися його роздратувати.

Байдуже, зрештою, як би воно було, але у вирішальний момент мені сяйнула думка. У моїй голові, як це звичайно буває, щось клацнуло, і ось прошу – маєте ідею! Я хоробро підійшов до цієї гори, що кипіла люттю, і, зберігаючи спокій, гукнув:

– Агов, дядечку! Приємно знову зустрітися! Чи ноги ще болять?

– Ах ти ж водяна блохо! – заревів дронт Едвард. – Тобі ще вистачає нахабства питати мене про таке? Так, ноги ще болять! І задок також! З вашої вини, до речі!

– О, то в такому разі, – незворушно вів я далі, – дядечкові припаде до вподоби наш подарунок! Справжній пуховий дронтячий спальний мішок! Пошитий на спеціальне замовлення для дронтів, що посиділи на гострому камінні!

– Спальний мішок? Пуховий? – перепитав Едвард, короткозоро приглядаючись до нашої хмаринки. – Зрозуміло, знову хочете мене ошукати, кляті щіткохвості! Ця подушка, напевно, напхана каміняччям…

Він витягнув хмарку на берег і підозріло принюхався.

– Сідай, Едварде! – крикнув Фредріксон. – Спробуй, як м'яко і приємно!

– Ти вже й перше так казав, – дронт не квапився довіряти нам. – М'яко і приємно, то ж твої слова… А як було насправді? Колюче, тверде, жахливо каменисте, ґудзувате дно, щоб мара вас ухопила!

Дронт Едвард таки сів на хмарину і поринув у мовчазну задуму.

– То як? – затамували ми подих.

– Грумпф! – рикнув він понуро. – Де-не-де ніби й м'яко… От ще трохи посиджу і вирішу, зробити з вас пляцок чи ні.

Та доки дронт Едвард розмірковував, ми були вже далеко від того фатального місця, яке легко могло стати декорацією для фінальної сцени мого життя з усіма мріями та сподіваннями.

На щастя, нова незнана земля зустріла нас привітними трав'янистими пагорбами. Напевно, це був острів круглих пагорбів, якими то спиналися вгору, то збігали вниз безконечні мури, викладені з круглих каменів – результат мозольної праці. Зате поодинокі хатини були збудовані з соломи, до того ж, досить недбало, як на мій погляд.

– Навіщо їм ці кам'яні мури? – дивувався Потішник. – Щось обгороджують? Чи, може, самі відгороджуються від чогось? І куди всі поділися?

Навколо панувала цілковита тиша, ані сліду галасливої юрби, що мала би вибігти нам назустріч, зацікавлено розпитуючи, хто ми та звідки, захоплюючись нашими подвигами та співчуваючи з приводу пережитого шторму. Я не міг приховати розчарування, та й друзі, без сумніву, поділяли мої почуття. Проходячи повз крихітну халупку, мабуть, ще нечупарнішу за решту, ми почули, як хтось там грає на гребені. Ми чотири рази постукали, але ніхто не відчинив.

– Агов! – погукав Фредріксон. – Є хтось удома?

– Ні! Нікого немає! – долинув зсередини тоненький голосок.

– Дивно, – зачудувався я. – Хто ж тоді відповідає?

– Я, Доня Мюмлі, – відказав голосок. – Але ви йдіть собі геть, бо я нікому не відчиню, доки не повернеться мама!

– А мама де? – допитувався Фредріксон.

– На забаві у саду, – сумно мовив голосок.

– Чому ж тебе не взяла з собою! – щиро обурився Верть. – Ти замаленька ще?

Доня Мюмлі раптом розплакалася:

– У мене болить горлечко! Мама боїться, що то дифтерит!

– Відчини двері, будь ласка, – лагідно попросив Фредріксон. – Подивимося на твоє горло. Не бійся!

Доня Мюмлі відчинила. Її очка були червоні від сліз, шийка – обгорнена вовняним шаликом.

– Ану, подивимося. Розкрий рота і скажи "а-а-а", – попросив Фредріксон.

– А ще мама казала, що, може, у мене плямистий тиф або холера, – жалібно скаржилася Доня Мюмлі. – А-а-а!

– Плям немає, – сповістив Фредріксон. – Болить?

– Страшенно! – застогнала мала. – Ще чого доброго заросте, ось побачите, і я не зможу дихати, їсти і навіть розмовляти…

– Скоренько лягай у ліжко, – налякався Фредріксон. – Треба привести твою маму! Негайно!

– О ні, не робіть цього! – зойкнула Доня. – Насправді я вас надурила. Я зовсім не хвора! Мама не взяла мене з собою, бо я була дуже нечемна, і вона втомилася від мене!

– Надурила? Навіщо? – розгубився Фредріксон.

– Просто так! – відповіла мала і знову заплакала. – Мені так нудно!

– Може, заведемо її на те свято! – запропонував Потішник.

– А якщо Мюмля розсердиться? – втрутився я.

– Не розсердиться! – втішено загукала Доня. – Мама любить іноземців! Та й, мабуть, уже встигла забути, що я була нечемна! Вона все забуває!

Мала Мюмля скинула шалик і вискочила надвір.

– Покваптеся! – крикнула вона. – Король уже, певно, давно розпочав свої Несподіванки!

– Король! – мені аж похололо в животі. – Маєш на увазі справжнього Короля?

– Справжнього? – перепитала Доня. – Звичайно, Король справжній! Він Володар і найбільший Король на світі! Нині святкують його уродини, йому виповнилося сто літ!

– Він схожий на мене? – прошепотів я.

– Анітрішки. Чого би це він мав бути схожий на тебе? – заперечила здивовано Доня Мюмлі.

Я пробурмотів щось нерозбірливе і густо почервонів. Звичайно, то була передчасна думка. Та все ж… Ану ж раптом… Я відчував у собі щось королівське. Що ж, принаймні побачу Володаря, може, навіть побалакаю з ним!

Є в Королях щось особливе, величне й недосяжне. Взагалі, мені не властиво самозабутньо захоплюватися кимсь (окрім, хіба, Фредріксона), але Королем можна захоплюватися, не втрачаючи власної гідності. Це навіть приємно.

Доня Мюмлі бігла підстрибом пагорбами попереду нас, перескакуючи численні камінні огорожі.

– Послухай, – гукнув до неї Потішник. – Навіщо ви понабудовували оцих мурів? Когось відгороджуєте чи самі від когось відгороджуєтеся?

– Та ні, просто так будуємо, – відказала Доня. – Підданим королівства подобається мурувати, бо тоді можна взяти з собою перекуску і влаштувати пікнік… Мій дядечко по материнській лінії збудував сімнадцять кілометрів стіни! Вам би сподобався мій дядечко! – торохтіла вона весело. – Він вивчає всі літери та слова справа наліво і зліва направо, без кінця повторює їх, аж доки впевниться, що вивчив напам'ять.