Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій

Ви надто серйозний, щоб стати п’яницею.

— Вражений вашою поінформованістю.

— Такий маю ґандж, — мовила з милою усмішкою, яка знову воскресла на її почерствілому від ригоризму обличчі. — Намагаюся знати все про людей, які мені подобаються.

— Але щоб ті, хто вам подобається, нічого не відали про вас, — уколов я, ніби й пропустивши, що вона майже освідчилася мені.

— Це вже напевно, — засміялася. — Ще довго йти?

Але тут сталася невеличка пригода: назустріч статечно ступала одна з моїх учениць із старших класів. Щасливо розширила очі, уздрівши мене із супутницею, її маленький ротик став навкосину — подоба усмішки чи гримаси. І той ротик зумисно чемно зі мною привітався, хоча ми сьогодні бачилися, — у її класі я провів одного з найбездарніших своїх уроків.

— Учениця? — спитала Іра, коли ми розминулися.

— О, так! — кинув легковажно. — Сестра отого хлопця, який пише вам любовні писульки.

— Тоді начувайтеся, — весело мовила Іра. — Завтра про вас загуде вся школа. Діти мають до таких речей надто гострий інтерес.

— Загуде й перегуде, — відказав ніби й безтурботно. — Інтерес швидко згасає, особливо при повторах.

— Сподіваєтеся на повтори? — спитала вона.

— Звісно! — потвердив я. — По-моєму, ви здекларували, що я вам подобаюся. Окрім того, самі вибрали не київські вулиці для проходок, де нас ніхто не впізнає, а ці, а тут такі речі надто очевидні. Отже, маємо їх спокійно приймати чи сприймати.

— Отже, ви не тільки настирливий, делікатний, а й мужній? — спитала іронічно.

— А ще колишній таємний п’яниця, — додав я. — Сподіваюся, що для вас не секрет й інші мої вади?

— Ні, не все про вас знаю, — мовила Іра. — Одного принаймні.

Я поставив брови сторч, дивлячись на неї з-під прихилених повік.

— Маєте почуття гумору, — це прозвучало, здається, як комплімент, і я ще більше здивувався.

— Ви прониклива, — сказав поважно. — Але, по-моєму, це одна з пильно прихованих моїх вад. Так само, як настирливість, делікатність та мужність. До речі, ми прийшли.

Двір — порожній, хоч, бувши наладнований сьогодні на невдачі, а ще й зустрівши Надю Сегеду, ученицю, яка вміла всміхатися, ставлячи лінію маленького рота навкосину, цілком твердо налаштувався, що, попри дощ, у дворі чи принаймні на ґанку стоятиме важка, розгрузла постать господині, заступаючи двері в дім, у які мав увести дівчину, тобто стоятиме, як монументальна сторожа замку, отож, ведучи легковажну балачку з Ірою, вільною частиною мозку обмірковував, як вийти з такої ситуації, і нічого розумнішого не придумав, як чемно відрекомендувати Іру як свою дівчину, котра приїхала до мене… ну, приміром, із Житомира, давши старій зрозуміти, що зі своїми стосунками не криюся, а ще, коли вона приїжджа, то часто їй не навдокучатиме. Але двір і ґанок були підозріло порожні, отож я не міг завести Іри в дім, сказати б, легально, бо навряд на таке пряме пояснення стара не пустила б нас у дім, а ще й у дощ — не аж так позбавлена такту, адже й учителькою звалась. І я був так упевнений у цій ще одній непередбаченій зустрічі, що трохи й розгубився, адже залишалося дві можливості: провести дівчину в дім крадьки чи зробити широкого жеста й завітати разом з нею до господині, офіційно назвавши, тоді стара напевне дала б нам спокій, відтак дістав би легальну можливість приводити дівчину до себе по тому. Але вчинив неприпустиму помилку: не підготував до того Іри, зайнятий базіканням та обдумуванням ситуації, отож третьої речі вчинити не встиг, а починати перемовини, вступаючи у двір, було запізно, принаймні для цього треба було зупинитися, а вікна господині, хоча й заляпані краплями, досить прозорі, щоб нас побачити. Окрім того, входити в розмову з Ірою після того, як я двічі запевнив її, що їй мою квартиру цілковито зручно відвідувати, — а тепер починати хитромудро крутити хвостом? Отож залишалося мужньо пропустити Іру у хвіртку перед собою, — хоча й не сумнівався, що попереду викопано приховану яму, а ще й на додачу приготовано символічну цеглину, — а собі податися слідом, уже цілком негероїчно балансуючи на линві, ізсуканій із моєї відчайдушності та страху.

— Тут поведу вас, — тихцем сказав, розчинив двері, які дико зарипіли, власне заверещали, бо хто б їх змащував, коли нема господаря, а може, це рипіння заступало господині дзвінка й собаку, які попереджують про прихід гостей, і вона ніколи не дозволила б ті двері змащувати.

Отже, потрапили в темного коридорчика, де з економічних засад електричний патрон був, але без лампочки, і я цілком твердо посподівався, що коридорець освітиться різко відчиненими дверима, хоч той простір і потемнить відразу господинина постать, — тоді б я ще встиг би зіграти намислену інтермедію, але й того не сталося, отож поспішив відчинити двері свої й пропустив Іру, галантно намагаючись чимшвидше вивести її з небезпечного простору, тобто учинив цього разу, як справжній кавалер.

Тиша в домі була страхітлива, отож поспішно накинув защіпку і міг перевести подиха й удатися до речей галантних: допомагав скинути дівчині досить-таки промоклого плаща. Річ у тім, що господиня ніколи не заходила до мене, як я був удома, а як мене не було — напевне: я помічав перекладені книжки на столі чи щось таке, адже ще мій покійний батько казав, і я це засвоїв, як безсумнівного урока: жінка ніколи не покладе річ на те місце, куди клав її чоловік. Інколи господиня стукала до мене, але вкрай рідко, і знову-таки не заходила, а запрошувала до себе, а загалом усі потреби розв’язувалися після того, як верещали вхідні двері з моєї-таки спонуки, тоді вона назустріч і виходила.

Отак я й увів у свій "храм" дівчину, отож цей день, попри певні ускладнення, згадати б зустріч із Надійкою Сегедою, нещасливий не був. До речі, ота Сегеда якось підходила до мене й запитувала, що значить її прізвище, і я походя придумав версію, буцім її предки називалися Середа, але один із них не вимовляв "р" (до речі, і Надійка не вимовляла "р"), отож заміняв його на "г" — так і з’явилася Сегеда; а те, що ця капосниця таки роздзвонить про мене у школі, а ще й доповість господині, бо вона якась її далека родичка й часом заходить допомогти, не має мене турбувати, адже я зовсім не прагнув із Ірою легковажного зв’язку, якого мав би від людей ховати.

Отож вимів усі ці гризоти з голови, мов сміття, як чинить це Надійка Сегеда, допомагаючи господині, бо переді мною стояла мило усміхнена дівчина, предмет моїх еротичних снів, а це вже вище від перебутих хвилювань. І тут я, скидаючи плаща, а перед цим поставивши на столі чвертку, із жахом подумав: питво ми купили, а закуски в мене в домі жодної, адже тут не харчувався. Отож мусив виповісти Ірі ще й таку очевидність, на що вона спокійно повіла:

— Тепер бачу у вас і вади: непередбачливість, — і засміялася. — Але я не для бенкету сюди прийшла, а погрітися.

Отож розкоркував плящину, і ми причастилися нахильці, бо чарок також не було, що могло б стати доказом, що я справді не є таємний п’яниця, адже й чарок не маю, коли б супроти того не можна було поставити супротилежного: таємні п’яниці можуть не тримати чарок через те, що вони таємні, а пити можна десь так, як учинили оце зараз, — нахильцем; можна сказати, що тепер, коли пишеться цей скрипт, у молоді така мода усталилася, хлопці й дівчата повільно, манірячись, попивають пиво чи якусь там "колу", сидячи на лавках, у метро, у тролейбусах, трамваях, у сквериках чи просто йдучи вулицею, отже, ми з Ірою стали предтечами цієї моди.

— Трохи зігрілася, — сказала вона. — Де мені сісти?

Я давно був певний, що у світі все поділено надвоє, отож зацитував цю мудрість і показав на однісінького стільця й ліжко. І вона вибрала ліжко.

— І що робитимем? — прямо спитала.

— Живу на станції, — сказав я, сідаючи на стільця. — Отож уявімо, що ми в поїзді й випадково опинилися лише вдвох у купе.

— Але в купе завжди хтось може зайти, — сказала вона, ковтаючи ще раз із пляшки й передаючи її мені.

— Усе залежить, — мовив я, відітхнувши після ковтка, — не від речей, а від нашого погляду на речі. Є такий вірш у Шевченка: "Мені тринадцятий минало", мусите його знати як учителька української літератури. Глянув поет на село одними очима й побачив рай, глянув тими ж очима, але інакше — пекло. Отже, все надвоє поділене.

— Ви мені подобаєтеся, — засміялася вона. — А що, у вас тут не топлять?

— Топлять, але мало, щоб не розтопитися, — прорік я. — Окрім того, це чиню не я, але мені. Отже, єдиний спосіб розігрітися — це, — і я простяг пляшку.

— Чи ж єдиний? — спитала дивним голосом, і я був би ідіотом, щоб не зважити на таку своєрідну інтонацію. А може, в мені заграв хміль, адже сьогодні пообідати не встиг, чи забув, чи не міг — не пригадую.

— Ні, більше пити не буду, — сказала вона і встала, щоб поставити пляшку на столі. — І вам не дам, бо ми казна-що накоїмо.

Встав і пригорнув її до себе. Не пручалася, тільки поводила головою, коли ловив її губи, зрештою, наші губи зустрілися, і ми міцно притислися. І я з жахом відчув, що моя плоть набрякає і що вона виразно мала б те відчувати. Може, тому звільнилась із обіймів і знову сіла на ліжко.

— Тепер трохи тепліше? — спитав тихо.

— Трохи, — відказала, не дивлячись на мене.

Сів біля неї і знову прихилив до себе, шукаючи її вуст, бо й цього разу крутила головою, ніби не даючись, і рука моя мимовільно натрапила на колихливе персо. Завмер на хвилю, сподіваючись, що вирветься й гостро мені викаже, але нічого такого не сталося, тільки охнула й похилилася на подушку.

— Любиш мене? — спитала в перерві між поцілунками.

— Таж звичайно, Іро, — сказав я, обціловуючи їй обличчя й мнучи перса. — Думав про тебе, снилася мені, шукав тебе по електричках, навіжений був…

— То вже не будь! — шепнула вона. — Ні, будь!

І тоді моя рука сама потрапила під сукню, адже супротиву не було жодного, і натрапила на колготки.

— Стривай, я сама, — досить тверезо сказала.

Скинула колготки й охайно, не кваплячись, повісила їх на спинку стільця. Так само не поспішаючи, скинула трусики й спокійно лягла. Я ж був ошелешений: хмелем, тим, що без жодного пручання піддавалася; тим, як спокійно й розважно роздягалася; тим, зрештою, що зовсім не був до того підготовлений, бо не сподівався, що дійду аж так далеко, а найбільше тим, що ніколи не мав досі жінки.