Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій

І ось надійшов цей момент — ще хвиля, і переступлю межу. І я її переступив. Узяв її поспішно, невміло, хапаючись, тільки й зумів спитати: стримуватися чи ні?

— Зумієш? — спитала пошепки.

— Так, — хрипко видихнув. — Усе, як накажеш!

— Тоді не стримуйся, — шепнула, обдавши гарячим подихом. Терпіти не можу, коли чоловіки стримуються.

Усе передбачила.

9

Те, що сталося, зробило мене не так навіженим, як запамороченим, тим більше, коли виводив Іру зі своєї кімнати. І саме тепер відбулося те, чого сподівався раніше: двері господині різко розхилилися й на порозі виросла жінка-скеля з камінним обличчям та з двома клаптиками, що надмірно наїлися вугільного пилу, — очима.

— Дмитре Івановичу, — сказала крижаним чи кам’яним голосом. — Коли проведете свою гостю, зайдіть, будь ласка, до мене.

— Гаразд, — сказав я голосом героя, який і став героєм, бо ніде дітися. І ми вийшли на двір, а будинок труснувся, але не через землетрус — від струсу дверей, які залізно припечаталися.

— Ага, попався! — пирснула Іра. — А казав, що не маєш проблем.

Природно, що ми вже перейшли з нею на "ти".

— Знаєш, за що старі не люблять молодих? — спитав я не без гнівних ноток у голосі. — Бо не можуть того, що із захватом роблять молоді, отже, через заздрощі.

— Чий це афоризм? — спитала вона, беручи мене під руку.

— А що — сумнівний? — перепитав я, твердо знаючи, що господиня стежить за нами у вікно.

— Сумнівний для старих, — відказала Іра.

— То мені з того не багато клопоту, — сказав я.

— Отже, допекла тобі?

— Допекла, — згодився я. — Але це мене не пече й не хапає, поки зі мною ти.

— Отже, усе гаразд?

— Цілковито, — сказав я.

— Ще одна незнайома риса: відчайдушність, — сконстатувала Іра. — І це мені подобається.

Дощ, на щастя, перестав. Провів Іру на станцію, але вона не захотіла, щоб їхав разом із нею в Київ. Однак не міг із нею розлучитися, може тому, що відав: у голову полізуть усілякі думки, бо, як людина аналітична, не зможу не обміркувати ситуації, а обміркувати не дасть господиня; чекає на мене неприємна розмова, я розладнаюся, а саме цього хотілося якнайменше — праг ще хоч трохи покупатись у своєму щасті.

— Не можу з тобою зараз розлучитися, — щиро признався я.

— Гаразд, тільки до тролейбуса зі мною сідати не будеш.

— Чому?

— Бо поки що так треба, — твердо мовила.

Пообіцяв, відзначивши подумки: цього разу їхатиме тролейбусом, а не трамваєм, отже має два місця зупинок, коли поїздка трамваєм не була відвідним маневром. Але не все зразу. Загалом перетравити нову інформацію мені було конче треба, але маю заспокоїтися для того. "Спокою, чорт забирай!" — сказав подумки, увіходячи до вагона. Зрештою, поспішати додому теж річ не конечна. Міг би ще звернути до лісу й там поблукати, хоч набрався б мокроти. Утім, байдуже, аби знову не почався дощ. Окрім того, недопиту чвертку я завбачливо поклав до кишені плаща, отже матиму й обігрівок.

Ми вигідно повсідалися — вона біля вікна, я поруч — і захоплено проговорили цілу дорогу. Віднайшлася й несподівана тема: виявляється, ми однаково понароджувалися в Житомирі; до речі, і про це щодо мене відала давніше, отож прорекла:

— А чи знаєте, що я ваша землячка?

— Не "ваша", а "твоя", — поправив я.

— Твоя, — згодилася, усміхнувшись, і оповіла, що народилася й провела дитинство на Кашперівській вулиці, у двоповерховому будинку із червоної цегли, і що спогади залишилися всякі: добрі і недобрі, але сентимента має. Згодом батько її перевівся на роботу до Києва, були на те поважні причини, яких вона не знає й досі.

Але дещо знала, через це й сповістила:

— По-моєму, у матері, — сказала, усміхаючись, — закрутився якийсь там роман, хоч і мала вже двоє дітей.

— Отже, в тебе є брат чи сестра?

— Сестра, — відказала вона. — Але від мене старша, і в нас із нею нічого спільного, тільки й того, що ми сестри.

— Здається, у сестер це річ звичайна. У братів інакше: або непереступна дружба й самовідданість, або гостра ворожнеча.

— А в тебе з братом дружба чи ворожнеча? — спитала, і я знову відзначив (ніби щось клацнуло всередині), що знає і про брата.

— Дружба, — відказав. — Міцна і непохитна дружба, яка була між нами завжди.

— Тоді ти щасливий, — сказала протяжно. — Хотіла б, щоб у мене із сестрою була дружба.

— А в Житомир після переселення приїжджала? — спитав я.

— Ні! Часом хочеться, а часом — щось відлякує. Не знаю!

— А я їжджу часто, навіть потребу таку маю. Надто як ухопить за горло самота.

— Ну, тепер про самоту забудеш, — мовила, усміхнувшись.

— Коли не зникнеш, — сказав я.

— Чому так сказав?

— Сказав та й усе, — мовив я. — Маєш звичку зникати. Отак завієшся десь. І я пропав навіки.

Це був напівжарт, ще й з відповідним тоном сказаний, але цього разу вона не сприйняла гумору.

— Ніде не подінуся, — сказала гостро.

— Оцього й хочу, — мовив, беручи її за руку й ніжно погладжуючи. — Ти моя загадкова незнайомка!

— Незнайомка? — здивувалася Іра. — По-моєму, усе вже пізнав.

— Пізнав, але про тебе нічого не знаю, — сказав я, дивлячись у вікно. — Про мене знаєш, а я про тебе — нічого. Дивно, правда?

— Елементарно, — сказала трохи й сердито. — Я тобою цікавилася, а ти мною — ні.

І це була правда. Коли навчався в університеті, її бачив; одного разу на якомусь вечорі перекинувся навіть кількома незначними фразами, але не переконаний, чи була то вона, чи хтось інший. Але у свідомість мою таки ніколи не входила. Ось чому допитувалася, чи випадково сів тоді, першого разу, в електричці, побіч. Запитання слушне, логічне. Відтак поцікавився, чи пам’ятає, як ми на якомусь вечорі перекинулися кількома фразами.

— То була не я, — сказала. — З тобою до сьогодні ніколи не розмовляла.

Зрештою, я й сам трохи дивувався. Річ у тому, що маю велику пам’ять, по-справжньому велику, і дуже й дуже рідко помиляюся, але цього разу сказати щось напевне таки не міг. Тож змовчав: зрештою, яке це має значення? Більше цікавило інше. Страшенно хотілося запитатися: а чому не хоче, щоб провів її додому, але незвідь-чому відчував, що про це зараз запитувати не варто. Отож почав розповідати їй про Житомир, про те, що прожив там дев’ятнадцять років, а батьківський дім мій на Петровській вулиці, побіч із парком.

— Пам’ятаю той парк, — ожила Іра. — Мати часто водила туди мене на прогулянку. І до нас підійшов якось чужий чоловік. І потім цей чоловік розмовляв з матір’ю не раз; і був то завжди той самий. Часто давав мені цукерки, і це були цукерки "Клишоногий ведмедик", але я чомусь не любила тих цукерок і викидала, хоч до цукерок змальства мала велику слабкість.

— То й був її коханець? — спитав я.

— Не знаю, чи були вони коханцями, — сказала Іра. — Але до того йшлося, бо мама просила мене, щоб я про того чужого дядю нікому не розказувала, що той, мовляв, дядя дуже хворий і йому треба з кимось поговорити. "А звідки ти його знаєш?" — спитала я. "Отак знаю, — відповіла сумно мама. — Просто підійшов і почав про себе розповідати". Мені тоді було років шість, принаймні ще не ходила у школу, тому й спитала: "А чому про цього дядю не треба нікому розказувати?" — "Щоб ніхто нічого поганого не подумав", — відповіла мама.

— І ти батькові про це розказала? — спитав.

— Ні, не я, а сестра. Я ж розповіла сестрі!

— Печальна історія, — мовив я. — І картаєш себе за те?

— Так, — посмутніла Іра. — І досі картаю, бо зробила щось недобре. Маю дурний характер: коли роблю щось недобре чи не так, потім довго мучуся.

— Тоді мені пощастило, — пожартував я. — Принаймні можу бути певний, що мені неподобного не вчиниш.

— Гадаєш? — спитала, не сприймаючи мого гумору й тепер.

— Хочу так думати, — сказав я.

На цьому приїхали до Києва, і я провів її до тролейбуса (таки тролейбуса й десятки), Іра сіла біля вікна, і ми знову закохано й пильно одне на одного дивилися, аж поки машина рушила. І я залишився сам із своїми думками та враженнями.

10

Стільки всього пережив і такого разючого, що, відверто кажучи, уже хотілося залишитися на самоті, аби перетравити. Дощу начебто не було, хоча щось ледве видне сіялося, додому бажання повертатися не мав, тим більше, що там чекала кам’яна істота, яка вже приготувала всі належні їдкі слова, як колись готував мій батько пруття, — він так його й називав, — для плетіння верш, але риби моя господиня ловити не збиралася, а складала те пруття-слова в цупкого віника, яким і збиралася вимести мене зі свого дому, як сміття.

Отже, проблема перша, думав я, ідучи до свого улюбленого Ботанічного саду при університеті: доведеться шукати квартиру, а цього не дуже хотілося, бо навчальний рік завершувався, я готувався вже й тепер до вступу в аспірантуру, отже мав наміра невдовзі зі своєї станції виїхати, а прописку мав таки в цієї баби, адже мене послали туди за розподілом, — це вважалося добрим призначенням, бо неподалік столиці. Отже, коли звідти піду, треба буде перепрописуватися; до речі, ця прописка мала значення і для вступу до аспірантури, бо певною мірою дорівнювала київській. Зрештою, я міг би, перепрописавшися, залишатися жити на станції, а до Києва доїжджати, як їздила на місце роботи Іра, тож тут, гадав, усе якось влаштується, хоча було смертельно важко братися до таких справ. Був ще один вихід: упослідитися перед господинею, перепросити й пообіцяти, що більше такого не трапиться, але тоді я поранив би свою кавалерську честь та й гордість, довелося б також узгоджувати такі речі і з Ірою. Правда, невдовзі стане тепло, і ми могли б знайти прихистка просто неба, але чи погодиться вона на це? Адже коли ми не просто залицяльники, а вже пов’язалися таїною з’єднаної плоті, повинні мати для того захищене місце.

З такими думками доплівся до Ботанічного саду й мусив покріпитися з недопитої чвертки — нутро наповнилося теплом. Лавки були мокрі, отож блукав алеями, смалячи одна за одною сигарети й думаючи, якою ілюзорною була моя влаштованість та й душевна гармонія, котрої все-таки сягнув, незважаючи на постійну війну із самотою. Так, самоту здолав, але як дивно вона на мені помстилася, бо накидала перед очі стільки ломаччя-проблем, що й не відав добре, як вибратися на рівну дорогу.

Відтак проблема друга: Іра. Тут також не все було ясно й просто, тож перед моїм збуреним мозком виростало стільки заковик, що не міг дати їм ладу, позаганявши до повздовжніх кошар — розділених на квадрати приміщень, тобто організувавши у кросворд, до розгадки якого й мав удатися, адже сьогодні вибудувався чи прокреслився цілий його сектор.

Перше — простіше.