Андрій Кокотюха - Офіцер із Стрийського парку

для цього чомусь не годиться. Потім те все ще й відціджується, якось особливо готується. Словом, нарешті прийшов той час, коли рідна жінка сама налила міцненького й піднесла.

– Що ви їй на те сказали?

– Нічого. Подякував гарно. Там напою в чарочці небагато було. Але все одно смак давно забутий, як і відчуття. Знаєте, так кілька днів минуло. Приймав за годинником, чотири рази на день, дружина про те дбала. І маємо – минулося! – Віхура задоволено посміхнувся. – Закріплюємо лікування.

– Так, глядіть, усього себе зцілите горілкою.

– Не шкіртеся, пане Кошовий, зараз самі спробуєте.

На цих словах зайшла пані Віхурова – повна протилежність своєму чоловікові. Невисока, худенька, жвава, при тому – розважлива. Інша б на її місці вклинилася б у розмову. Натомість вона мовчки поставила на стіл тацю з карафкою, повною наполовину. Дала чоловікам чарки, наповнила настоянкою, глянула з підозрою на Клима, підхопила тацю й занесла назад, не лишаючи гостеві жодних шансів розкуштувати комісарові ліки.

– Частуйтеся, – запросив Віхура.

Вони випили, й Кошовий відчув на язику щось пекуче, від чого зробилося терпко в роті, потім стравоходом пройшло тепло.

– Від чого воно лікує?

– Мене – від усього. Ви самі маєте знати, де вам болить.

Клим покрутив чарку за ніжку, поставив її на столик перед собою.

– Чесно кажучи, не розібрав.

– Тобто?

– Ще б спробувати. Трошки більшу порцію.

– Ви завжди зловживали, пане Кошовий, – буркнув Віхура. – А я вам у цьому заздрив. Тепер, бачте, ми зрівнялися в можливостях. І досить, ви ж не настоянки пити прийшли.

Віко сіпнулося, але легенько. Клим нервував не тому, що не знаходив слів для комісара. Його дуже хвилювало обмеження в часі. Доба, максимум – дві: він не був певен, що впорається. Час штовхав у спину, заважаючи думати й відволікаючи від важливого.

– Мені потрібна допомога.

– Це ясно. Повторюся – не за адресою. Від справ я відійшов, на повне щастя пані Віхурової.

– Але у вас лишилися тісні контакти в поліції.

– Ой, пане Кошовий, – він похитав головою. – Може, зв’язки збереглися. Поліції нема, хіба не бачите самі? Ви ж розумієте, чому я пішов. Відень уже не керує, все – формальність. Ніхто не приймає рішень, бо їх нема кому виконувати. Цісар на волосині, як і його влада. І то я не певен, що ця волосина не порвалася. Які наслідки маємо? Мудра людина, скажіть.

– Безвладдя.

– Згоден. Отже, нема влади – не працюють закони. Нема законів, то й поліції нема на що спиратися. Переважна більшість колег на службі просто відсиджують, чекаючи, коли поженуть геть чи кому змусять присягати. У відомих вам панів Тими та Лінди зараз влади у Львові більше, ніж у пересічного поліцейського агента. Мусите визнати це.

– Та ясно, не сперечатимусь.

Єжи Тиму, в минулому – праву руку Густава Сілезького, одного з львівських злодійських королів, Кошовий так само знав уже десять років. За той час Тима встиг зайняти місце покійного короля й побити горщики з Климом. Раніше злодії, чия штаб-квартира була в барі «Під вошею» на Верхньому Личакові, час від часу допомагали йому залагодити різні непрості справи. Коли – через спільні інтереси, іноді – в обмін на послугу. Та два роки тому старшина Ладний втягнув Клима в серйозний конфлікт з Тимою, хоч сам Кошовий насправді давно шукав нагоди розірвати зв’язки з кримінальниками. Після того з’являтися «Під вошею» йому стало небезпечно, й сам він не дуже рвався в той гадючник. Дарма, що в одній із його потаємних кімнат чотири роки тому вперше пізнав Магду…

Історія згаданого комісаром Кароля Лінди виглядала цікавішою. Свого часу він служив у поліції та опікувався агентурою, велику частину якої вербував на міському дні. Чи то карта так лягла й обставини помінялися, чи то Лінда в якийсь момент просякнув середовищем, у якому боблявся, й воно органічно ввійшло в нього. Хай там як, але незабаром після вигнання росіян Кароль залишив службу, аби виринути в оточенні кримінальників уже своїм. По смерті Сілезького став правою рукою новоспеченого короля, й непевні часи грали на руку винятково їм.

Відставний комісар не перебільшував.

Поки різні сили та спільноти у Львові намагалися тягнути на себе владну ковдру, реальну владу тримали такі, як Тима з Ліндою.

– Коли так, пощо вам я? Що можу порадити корисного?

– Капітан Яблонський, чули про такого?

Віхура засопів, наморщив лоба.

– Знаєте, я читаю кримінальну хроніку. Звичка. Бачив десь зовсім недавно.

– Ранкова газета писала.

– Так і є. Що там цікавого?

– Маю намір розібратися, хто його вбив.

– Того ніхто не знає й не знатиме. Ви щойно погодилися – поліція нині властиві їй функції не виконує.

Віко знову сіпнулося.

– Пошукові – так. Але злочин не лишився без уваги. Поліція мала хоча б провести якусь формальну роботу. Скласти протокол, опитати якихось свідків. Нарешті, тіло не кинули, де взяли, а напевне завезли десь до анатомічного театру.

– Ви хочете глянути на труп? – брови Віхури стрибнули вгору. – Пане Кошовий, ваше бажання підмінити собою цілу кримінальну поліцію в одному, окремо взятому випадку здійснюється. Можливим воно стало лише в такі часи, як ось тепер. Але ви нічого мені не пояснюєте.

– Ви ж відійшли від справ.

– Перепрошую, але мені вже цікаво. Й потім, ви праві. Прийшли до приватної особи, яка досі в глибині душі лишається поліцейським комісаром. А ще я вмію читати й робити аналіз. Хочете, дещо розкажу?

Віхура подався вперед, очі блиснули.

Клим інстинктивно зробив те саме.

– Давайте.

– Вбито поляка. Польська газета звинувачує українців. Не когось конкретно, не до того. Досить, щоб зіткнути нас із вами лобами. І знаєте, що? Я поляк, пане Кошовий. Усе життя прожив у Львові. Це місто мало би бути польським.

– А я, пане Віхуро, живу тут десять років. Почуваюся тут, як удома. Й переконаний – ми б могли порозумітися без того, аби битися.

– То все політика. Я не маю наміру в разі чого ставати на бік тієї спільноти, яку ви представляєте.

– Я прийшов до вас як приватна особа.

– Особа, яку я знаю всі ці десять років. І яка час від часу завдавала мені особисто чимало клопоту. Не кажучи вже про цілу львівську кримінальну поліцію. Ви можете бути й буваєте дуже прикрим, пане Кошовий.

– Ви так само. Тим не менше, нас це за десять років не посварило.

Віхура пожував губами.

Підвівся, крекчучи. Пройшовся кімнатою, як колись міряв у роздумах чи під час суперечок власний службовий кабінет. У запалій тиші цокав великий годинник, затиснутий у куток на підлозі.

– Є