Андрій Кокотюха - Коханка з площі Ринок

цікавить той, хто вбив коханку капітана Платова. Щойно я отримаю від вас, пане Кошовий, відомості, котрі підтвердять якусь із моїх версій, розслідуванням убивства займуться ті, кому, як ви справедливо кажете, належить цим займатися.

Клим похитав головою.

– Не клеїться, пане Зубов.

– Що там у вас не клеїться? – питання прозвучало грубувато.

– У вас не клеїться, – Кошовий націлив на капітана вказівний палець. – Ви навіть із вашим впливом не ладні приховувати вбивство тривалий час. Поліцію залучати треба. Нехай провадять усі необхідні слідчі дії під вашим пильним оком. Ви, як виглядає, маєте змогу контролювати процес і влаштувати все так, аби про хід розшуку насамперед доповідали вам.

Зубов знову потер підборіддя.

– Нехай. Так і буде. Але довго не триватиме. Щойно ви самі собі обмежили час.

– Хіба я дав згоду?

– А хіба ні?

– Повертаєтесь у камеру? Я викликаю конвой.

Погляди чоловіків черговий раз схрестилися. Тепер Клим відвів очі швидко. Напевне Зубов прочитав у них капітуляцію – Кошовому зараз було соромно за себе, та вийти на волю кортіло більше. Зрештою, йому не пропонують поступатися поглядами чи принципами. Лише неофіційно розібратися, хто міг убити жінку, яка навряд чи на це заслуговувала. Прокралася підступна думка: раптом убивцею дійсно виявиться капітан-штабіст, це ж збаламутить військове керівництво, раптом запанікують…

Завдати царській армії навіть дрібних неприємностей, нічим за це не поплатившись, – чом би й ні?

– Гаразд. У мене є кілька умов.

– Відразу? Думаєте – можете чогось вимагати у своєму становищі?

– Без того я навряд чи принесу користь.

– Слухаю вас.

Кошовий поклав ногу на ногу, вмощуючись зовсім уже по-хазяйськи.

– Хочу повернутися у своє помешкання, на Личаківську. Ви знаєте, де це. Якщо його хтось зайняв, прошу подбати, аби звільнили.

– Це все?

– Свобода пересування, свобода спілкування, свобода дій. Ваші агенти чи агенти кримінальної поліції за мною не стежитимуть.

Зубов гмикнув.

– Ви зависокої думки про тутешніх поліцейських. Значну частину перевели до Львова та інших міст із Росії. То не найкращі кадри, чесно признаюся. До того ж, їх усе одно бракує. Щодо іншого – як себе проявите. Вільно спілкуватися з тими, хто становить потенційну загрозу, не можете й не будете. Маю на увазі передусім ваших однодумців, котрі поки не заарештовані. Не провокуйте їх, вони не провокуватимуть вас. Уникайте всього, що наближає до політики.

– Війна – політика, ваші слова. Самі не припускаєте суто побутової причини вбивства. Як загинула панна Божена? Кажете – розбили голову?

– Підсвічником. Удар не один, били багато разів. Огидне видовище, череп – у криваву кашу, гатили вже мертву. Пошкодили обличчя, хоч упізнати можна. Оглянете самі, якщо є бажання. Тіло чекає на вас, під охороною Платова. Я нічого не пояснив у штабі, просто повідомив – капітан потрібен поки в розпорядженні контррозвідки.

– Звісно, мушу глянути. Але не сам. Прошу залучити до справи пана Віхуру, відставного комісара. Ви не довіряєте новим поліцейським, ті, хто лишився на службі, не мають тих можливостей, що раніше. Наділити їх особливими повноваженнями ви навряд чи готові. Тож пан Марек – не найгірший варіант. Матимемо з ним рівні права.

– Ні, – капітан гойднув головою. – Забагато народу доведеться посвячувати в делікатну справу.

– Хоч як доведеться, пане капітане, – парирував Клим. – Тримати в секреті все не можете, самі визнали. Тому закличте поліцію, щойно на місці злочину побуваємо ми з колегою. Зрештою, я можу дозволити собі використовувати зв’язки та можливості пана Віхури, не до кінця перед ним розкриваючись. Власне, на цьому наші стосунки трималися всі ці роки. Здається, він змирився.

Сівши нарешті за стіл, Зубов вибив по поверхні легенький дріб, наче грав на піаніно простеньку мелодію, на кшталт «Собачого вальсу».[18]

– Ви справді нахаба, пане Кошовий. Сподіваюсь, знаєте, що робите. Інакше повернетесь назад у камеру. І я знайду спосіб посадити вашого колегу в сусідню, не дай Боже, зробите щось всупереч нашим домовленостям і на шкоду російській владі. Все?

– Ні.

– У вас апетити.

– У буквальному смислі, пане Зубов. Їсти хочеться. Святим духом харчуватися не годен. Мені потрібно забезпечення. Хай не грошове, воно мало чого варте. Але харчовий пайок не завадить. Панові Віхурі – теж.

Зубов знову пробігся пучками пальців по краю стола.

– Слухайте, вам ніколи не пропонували дипломатичну службу?

– Я правник. Адвокат, коли не забули. Справи ведуться так. Лиш у даному випадку мій клієнт – це я сам. Тому максимально намагаюся враховувати, відстоювати й захищати власні інтереси. Щось не так із забезпеченням?

– Навпаки, тут вирішується найпростіше. Це все?

– Поки все. Далі побачимо.

– Обговорювати будь-які кроки – лише зі мною. Вам проведуть тимчасовий телефон, з’єднувати можуть тільки з моїм кабінетом. Спроби потелефонувати іншому абоненту відстежаться миттєво, без узгодження – заборонено. Приймається?

Кошовий мовчки кивнув.

– Коньячку?

Клим мотнув головою – поки досить, сам відчував.

– Тримайте.

Підвівшись, капітан Зубов простягнув через стіл правицю.

Довелося випростатись.

Вагався недовго – рука потисла руку. Коротко.

На Личаківську його привезли автівкою.

Це був «даймлер», приписаний до контррозвідки, яким розпоряджався особисто Зубов. Водій – механік, сповнений власної гідності худий чоловік невизначеного віку в шкірянці та шоломі, заховав очі під окулярами-«консервами» 19, відгородившись від світу. Щойно пасажири всілися, повернувся до капітана. Той глянув на Клима.

– Кажіть, як їхати.

– Адреса…

– До біса. Федір міста не знає. Німецькою володієте?

– Трохи.

– З ним краще нею. Думаю, ваших знань вистачить, аби пояснити дорогу.

Вирішивши нічому не дивуватись, Кошовий сказав механіку кілька фраз, для певності показавши руками напрям. Той, аби ліпше чути, розстебнув шолом, піднявши «вуха» догори, від цього став виглядати доволі кумедно. Вислухавши, мовчки кивнув, насунув шолом сильніше, запустив мотор.

Чхнувши, «даймлер» рушив, підстрибуючи на бруківці.

– Здивовані? – спитав Зубов. – Війна з німцями, а в мене водій – німець.

– Світ валиться Бог знає куди. Мене б не заскочив тепер навіть китаєць. І все одно: німець – Федір? Обрусів?

– Його звуть Теодор, – охоче пояснив капітан. – Один із кращих водіїв, він зі мною вже третій рік. Справді, обрусілий німець, із колоністів. Але вважає себе патріотом Росії. Народився у Таврії, там є шведські та німецькі поселення. У минулому – спортсмен, брав участь у перегонах, здобував кубки під російським прапором. Коли почалася війна, поміняв ім’я на російське, близьке за звучанням. Останнім часом так багато хто робить. Чули – назви вулиць міняють.

– Еге, – кивнув Клим. – Читав заклики київського купецтва підтримати перейменування. Київська губернія, чув, не хоче вже торгувати німецьким товаром.

– Патріотизм.

Знизавши плечима, Кошовий зосередився на дорозі