Нечуй-Левицький - Гастролі, Нечуй-Левицький

жінки якісь кач­ки або гус­ки, кот­рих на світі без ліку, не­на­че їм ціна - по сім за ци­бу­лю! - засміялась і собі Софія Ле­онівна.

- Атож! Цього цвіту - по всьому світу! - до­дав і собі жартів Фле­гонт Пет­ро­вич.

- Ну, не мож­на ска­за­ти, щоб і ваш брат був ду­же варт­ний, щоб і ва­шо­го бра­та бу­ло ду­же ма­ло на світі, - обізва­лась гос­по­ди­ня.

- То й тобі, надісь, не бу­де жал­ко, як я оце май­ну ку­дись в да­леч на гаст­ролі? - ска­зав буцім всмішки Фле­гонт Пет­ро­вич.

- Анітрішечки! Поїдеш, по­поїздиш та й знов приїдеш, ще й гро­шей мені при­ве­зеш. Або луч­че при­си­лай їхчаст­ка­ми, то я за­раз дам їм ра­ди: за­ход­жусь прис­тав­лять за­лу з бо­ку до­му, щоб не зга­ять ча­су й літа.

Наймичка май­ну­ла з са­мо­ва­ром проз од­чи­нені двері й по­нес­ла са­мо­вар на ґанок.

- От і са­мо­вар за­кипів, Мав­рикію Пав­ло­ви­чу! Про­шу на ґанок, бо в по­ко­ях душ­но, як у лазні, - ска­за­ла ха­зяй­ка і, схо­пив­шись з со­фи, поп­рос­ту­ва­ла до две­рей.

Николаідос підвівсь і собі лег­ко й бадьорис­то. Ви­со­кий на зріст та рівний ста­ном, в біло­му сіртуці з блис­ку­чи­ми ґудзи­ка­ми, з зо­ло­ти­ми по­го­на­ми на пле­чах, цей ще не­давній офіцер мав увесь військо­вий хист. Він шви­денько підбіг до Софії Ле­онівни і, зруч­но схи­лив­шись та цок­нув­ши за­каб­лу­ка­ми, підста­вив обо­дом свою ру­ку з нас­тов­бур­че­ним ліктем. Гос­по­ди­ня вкла­ла в ту жи­ву каб­луч­ку свою товс­теньку та си­теньку ру­ку, і гість повів її че­рез при­хо­жу на ґанок. Во­на по­чу­ти­ла, що ру­ка в гос­тя бу­ла кре­мез­на, міцна й га­ря­ча, як при­сок, ніби роз­пе­че­на.

«Скільки в йо­му жиз­ності! Який пал за­ми­кається в цій ніби су­хор­лявій на взір пос­таті!» - ду­ма­ла во­на й по­чу­ва­ла, що той пал, та кре­мезність на­хаб­но­го Ни­ко­лаідо­са ду­же при­па­дає їй до впо­до­би. Во­на зир­ну­ла на йо­го дов­гоб­ра­зе ли­це, на чу­до­вий, на­че ви­то­че­ний тон­кий з гор­би­ком ніс, на довгі куд­латі вії, і щось приємне й пал­ке не­на­че по­дих­ну­ло на неї й не­доб­рохіть при­вер­та­ло до йо­го. На ході во­на при­гор­ну­лась до йо­го пле­ча й по­чу­ти­ла, що та жи­ла­ва, кре­мез­на й га­ря­ча ру­ка при­тя­гує її до се­бе, не­на­че магнітом.

Николаідос вже дав­ненько бу­вав у Літо­шевсько­го, але завсігди сам. Жінка йо­го ні ра­зу не бу­ла в ар­тис­та в гос­тях, бо їй бу­ло завж­ди ніко­ли. Та й вок­зал був да­ле­ченько од містеч­ка. Сла­бо­ви­та та ха­зяй­но­ви­та, во­на лю­би­ла са­мо­ти­ну й дба­ла більше од усього за свою гос­по­ду та за дітей. Та во­на ні в ко­го не бу­ва­ла в гос­тях і в містеч­ку. Літо­шевська, бу­ва­ючи на вок­залі, ча­сом вря­ди-го­ди й забіга­ла до неї на хви­ли­ноч­ку… до третього дзво­ни­ка.

Наймичка пос­та­ви­ла са­мо­вар на столі й по­ча­ла ви­ти­рать на са­мо­варі руш­нич­ком сму­ги та пля­ми од бри­зок. Ха­зяй­ка за­си­па­ла чай. Ус­тя бу­ла біля­ва, але з гар­ни­ми ка­ри­ми блис­ку­чи­ми очи­ма. Софія Ле­онівна теж блис­ка­ла своїми здо­ро­ви­ми очи­ма. Дві парі очей ми­готіли на яс­но­му сонці ду­же ви­раз­но і, оче­ви­дяч­ки, зво­ру­шу­ва­ли пал­ко­го Ни­ко­лаідо­са. Він зир­кав то на гос­по­ди­ню, то на Ус­тю й не­на­че ло­вив на льоту те проміння, що си­па­лось з їх очей.

- Як я шко­дую, що ро­дивсь під якимсь Бер­дянськом, а не в Ту­реч­чині! - ска­зав гість.

- А то чом? - спи­та­ла з ди­ва гос­по­ди­ня.

- В Ту­реч­чині я до­ко­неч­но пе­рей­шов би на ту­рецьку віру та й завів би га­рем, - ска­зав Ни­ко­лаідос, зир­ка­ючи то на Софіїні очі, то на Ус­тині.

- Ну, ще що ви­га­дай­те! Це свідчить, що ва­ша вда­ча ду­же змінли­ва, мов осіння по­го­да. Во­се­ни завж­ди то со­няш­ний промінь, то сльота й мок­ва, - ска­за­ла, осміхнув­шись, Софія Ле­онівна.

- А хіба ж це по­га­но? Ад­же ж і оця яс­на май­ська го­ди­на ча­сом ос­то­гид­не незгірше осінньої негіді та мок­ви. А то б я ди­вив­ся в га­ремі вранці на очі чорні, а вве­чері на бла­китні, а опівночі на карі. Все якось бу­ло б ве­селіше жи­вотіть на цьому нуд­но­му світі. Усе те са­ме! Що­бо­жо­го дня те ж та й те ж! Нудьга та й годі! - жар­ту­вав Ни­ко­лаідос.

- Ну, не да­ли б ви собі ра­ди з п'ятьма або шістьма жінка­ми. Во­ни б вам швид­ко обс­куб­ли й обг­риз­ли го­ло­ву й на­ро­би­ли б за­ко­ло­ту в оселі або й кло­по­ту. От я собі не дам ра­ди з однією: за­пов­зя­лась оце пе­ре­ки­дать усе в оселі до­го­ри но­га­ми. По­ду­май­те собі, як­би в ме­не бу­ло їх п'ять! Чо­го б во­ни на­коїли оту­теч­ки в гор­ни­цях та в сад­ку? - обізвавсь гос­по­дар.

- Якби во­ни бу­ли пе­по­мир­ливі й за­хо­ди­лись вит­во­рять якісь штуч­ки в моїй хаті, - то ось на їх кро­пи­ло! - ска­зав Ни­ко­лаідос і лап­нув се­бе за бік, де ко­лись теліпа­ла­ся в піхві шаб­ля.

Софія Ле­онівна за­ре­го­та­лась. Засміявсь і Літо­шевський.

- Було в вас ко­лись кро­пи­ло, та за­гу­ло. Та ви б зос­та­лись без­зброй­ні й бе­зо­бо­ронні навіть про­ти двох на­ту­рис­тих тур­кень, чи гре­кинь, чи ар­мя­нок! - ска­зав ха­зяїн.

- Коли зник­ло оте військо­ве кро­пи­ло, то шко­да й за­хо­ду! Сидіть на ста­ро­му місці, в старій хаті з своєю однією жінкою та й не ри­пай­тесь! - до­да­ла Софія Ле­онівна.

- Що прав­да, то прав­да. Без то­го військо­во­го за­хис­ту й справді не­без­печ­но на­би­рать у ха­ту бабську армію, бо я б її й справді не по­ду­жав з го­ли­ми ру­ка­ми. На ту юр­бу голі ру­ки не варті нічо­го, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

Софія Ле­онівна на­ли­ла чай. Не­за­ба­ром і Лей­ба на­го­див­ся з ко­ши­ком свіжих па­ля­ниць: він був згод­же­ний щод­ня но­си­ти з містеч­ка до чаю свіжі па­ля­ниці та славні на всю око­ли­цю бо­гус­лавські буб­ли­ки. Лей­би­на жінка бу­ла пе­репічай­ка з давніх-да­вен і вміла го­ту­па­ти прес­мачні буб­ли­ки.

За чаєм пішла ве­се­ла роз­мо­ва. Ни­ко­лаідос жар­ту­вав, піднімав на сміх знай­омих. Софія Ле­онівна теж по­ве­селіша­ла й не гри­ма­ла на сво­го чо­ловіка. Во­на док­ла­да­ла жартів і од се­бе й ре­го­та­лась на ввесь са­док. Фле­гонт Пет­ро­вич ми­лу­вавсь нею й не до­га­ду­вавсь, з якої при­чи­ни нес­подіва­но по­ве­селіша­ла йо­го жінка.

- Ви, Фле­гон­те Пет­ро­ви­чу, зберіться в мандрівку та після чаю або по обіді ми й по­ка­таємо на вок­зал. Я вас до­ве­зу на своїй підводі, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

- Oцe б то за­раз лаш­ту­ваться в до­ро­гу? Ко­ли б ви зна­ли, як мені не хо­четься ру­шать з місця. Над­ворі так хо­ро­ше. Са­ме роз­пиш­нивсь май. В нас тут пре­хо­ро­ше, як у раю. Ні, Мав­рикію Пав­ло­ви­чу! Луч­че бу­де, як ви зос­та­не­тесь у нас на обід. А по обіді ми зап­ро­си­мо сусід на кар­ти та за­ся­де­мо он та­меч­ки в хо­ло­доч­ку під яб­лу­нею під гор­бом. А потім ви в нас пе­ре­но­чуєте, бо ми, надісь, за­си­ди­мось за кар­та­ми до пізньої до­би. А вже завт­ра вранці