Нечуй-Левицький - Гастролі, Нечуй-Левицький

Літошевський побіг на­зустріч, од­чи­нив хвіртку з дво­ра в квітник і тричі поцілу­вавсь з гос­тем. Гість поп­ря­му­вав до ґанку, на ході по­хап­ком ски­нув біле пальто й швир­го­нув йо­го на шта­хе­ти. Ни­ко­лаідос був на­чальник не­да­ле­кої залізно­до­рож­ної станції. Він був грек, ро­дом звідкільсь з-під Бер­дянська, зза­мо­ло­ду слу­жив у війську, був офіце­ром, але зго­дом по­ки­нув військо­ву служ­бу й дос­тав місце на­чальни­ка на вок­залі.

Софія Ле­онівна од­ра­зу зміни­лась: ста­ла ве­се­ла, привітна. Во­на не пішла, а ніби побігла на­зустріч Ни­ко­лаідо­сові й привіта­лась з ним ду­же привітно.

- Не по­ди­вуй­те, що я так за­рані приїхав. Вам є па­кет з пош­ти. Я до­га­ду­юсь, що в то­му па­кеті за­ми­кається якась приємна для вас звістка, - ска­зав гість.

- Певно, вик­ли­ка­ють ме­не на гаст­ролі, - обізвавсь Літо­шевський, роз­ди­ра­ючи кон­вер­та й шви­денько пе­ребіга­ючи очи­ма лист.

- А що? Вик­ли­ка­ють? - спи­та­ла жінка.

- Та вже ж вик­ли­ка­ють, тільки не знать ку­ди. Гос­по­ди, яка да­леч! - ска­зав Літо­шевський. - На Вол­гу й за Вол­гу, аж на Урал!

- Прошу ж до по­коїв! - поп­ро­си­ла гос­тя Софія Ле­онівна.

Николаідос на ході по­хап­цем об­тер хуст­кою по­рох з ви­ду й пішов у по­кої. Літо­шевський зап­ро­сив йо­го до кабіне­ту, бо в світлиці са­ме тоді най­мич­ка по­ра­лась та при­би­ра­ла. Кабінет був обс­тав­ле­ний дос­то­ту так са­мо, як і світли­ця. Ту­рецька ши­ро­ка со­фа бу­ла зас­те­ле­на чу­до­вим ок­са­ми­то­вим стри­же­ним перським ки­ли­мом. Пе­ред со­фою був прос­те­ле­ний простіший здо­ро­вецький ки­лим з чуд­ни­ми дрібненьки­ми взор­ця­ми, а на стіні був по­чеп­ле­ний та­кий са­мий чи­ма­лий ки­лим з чу­до­ви­ми різки­ми чер­во­няс­ти­ми та жов­то­га­ря­чи­ми ара­бес­ка­ми. В кут­ках сто­яли ви­сокі перські ва­зи, що аж очі вби­ра­ли в се­бе яри­ми лис­ню­чи­ми фар­ба­ми. На стінах висіли по­дов­жасті оле­ог­рафії мак­кар­товських чу­до­вих виг­лядів. Сон­це ся­га­ло в дві вікні че­рез увесь кабінет, не­на­че роз­тяг­ле дві зо­лоті ос­но­ви з зо­ло­тих ни­ток, що впа­ли десь з зо­ло­тої снівниці в підне­бессі, і ніби за­па­ли­ло га­ря­чим промінням взорці ки­ли­ма на підлозі. Ясні, різкі та лис­нючі перські взорці ста­ли ніби ще га­рячіші. Кабінет од то­го сяєва ніби зай­нявсь, ніби жеврів жа­ром і не­на­че був на­по­го­тові от-от спа­лах­нуть.

Николаідос всту­пив в кабінет і знов привітавсь до ха­зяїнів.

- А ви, Софіє Ле­онівно, нівро­ку, поп­рав­ляєтесь, ще й пок­ра­ща­ли! - ска­зав Ни­ко­лаідос.

- Певно, на ваші очі пок­ра­ща­ла.

Він цмок­нув її в ру­ку, а ха­зяїна в обидві рум'яні що­ки. Софія Ле­онівна поп­ро­си­ла йо­го сісти на со­фу, ха­зяїн по­дав йо­му ци­га­ри. Ни­ко­лаідос був ви­со­ченький на зріст, тро­хи су­хор­ля­вий, кос­тис­тий та ши­ро­коп­ле­чий. Ко­рот­ка борідка уся ніби пой­ня­лась дрібненьки­ми ку­че­ря­ми. В йо­го бу­ли товсті рівні чорні бро­ви, здо­рові розкішні ву­са, чи­ма­лий тон­кий та рівний ніс, чи­малі тем­но-чер­воні гу­би та здо­рові по­дов­жасті карі очі. Усе бу­ло чи­ма­ле на йо­го ви­ду, але усе бу­ло гар­монічне. Усей вид йо­го був тем­ну­ва­тий, з ле­геньким ма­то­вим оли­во­вим східним сутінком. Але повні тем­но-чер­воні ус­та, здо­рові карі лис­нючі, навіть ніби сер­диті очі над­да­ва­ли свіжості йо­го ви­дові. Ру­ки бу­ли тонкі, з дов­ги­ми, ніби ви­то­че­ни­ми пальця­ми. На ру­ках чорніло во­лос­ся, не­на­че ру­ки об­рос­ли мо­хом. Це був зра­зець лю­ди­ни да­ле­ко­го схо­ду, чо­лов'яги пат­ла­то­го й во­ло­ха­то­го, але мужнього, ду­жо­го, по-своєму теж гар­но­го. Ни­ко­лаідос зда­ле­ки трош­ки ски­дав­ся на чу­до­во­го ду­жо­го та міцно­го ле­ва з куд­ла­тою го­ло­вою, що десь узяв­ся тут у по­ко­ях і вгніздивсь на ту­рецькій софі.

Софія Ле­онівна не­са­мохіть за­ми­лу­ва­лась гос­тем, пог­ля­да­ючи на йо­го зда­ле­ки. Ни­ко­лаідос своєю пос­тат­тю так прис­та­вав до тієї східної обс­та­ви, а перські ки­ли­ми, об­си­пані промінням, так прис­та­ва­ли йо­му до ли­ця, що зда­ва­лось, ніби ця уся східна блис­ку­ча обс­та­ва бу­ла ви­га­да­на й зроб­ле­на зу­мис­не зад­ля йо­го. Йо­го здо­рові лис­нючі очі не­на­че вкра­ли част­ку проміння сон­ця, си­па­ли блиск і ож­вав­лю­ва­ли й освічу­ва­ли і без то­го ко­ло­рит­ну й ніби га­ря­чу обс­та­ву.

Софія Ле­онівна по­чу­ти­ла, що ті палкі, ніби іскряні очі при­тя­гу­ють її, не­на­че якісь ча­ри. Її по­тяг­ло яко­юсь си­лою до цього мужнього жва­во­го пат­ла­то­го чо­ловіка, їй за­ма­ну­лось сісти з ним по­руч, навіть попліч, зблизька на­ди­ви­тись на йо­го блис­кучі очі, навіть при­го­лу­биться, при­гор­нуться до йо­го. Во­на не втерпіла і, за­па­лив­ши папірос­ку, сіла ря­доч­ком з ним, але нарізно й ос­то­ронь од йо­го. Ни­ко­лаідос вже дав­ненько бу­вав у ар­тис­та в гос­тях.

Софія Ле­онівна ба­чи­ла Ни­ко­лаідо­са не впер­ше; але ніко­ли він не при­па­дав їй так до впо­до­би, як в цей га­ря­чий ра­нок се­ред га­ря­чої, на­че па­лю­чої східної обс­та­ви.

«Цей пиш­ний Ни­ко­лаідос чи ся­де, - не­на­че по­лум'я за со­бою ве­де. Раз зир­не гост­ри­ми очи­ма, - не­на­че но­жем різне, а вдру­ге гля­не, - не­на­че об­сип­ле лас­кою. Ой ко­ли б швид­ше чо­ловік їхав собі ку­дись на гаст­ролі! Тре­ба бу­де за­вес­ти ро­ман з цим пе­ле­ха­тим сусідом. А вар­то б за­вес­ти. Це не ве­ли­код­ний цук­ро­вий хе­ру­вим­чик, як мій Літо­шевський. Скільки в йо­му вог­ню! Скільки па­лу! В йо­му єсть якась інша по­езія, не зви­чай­на, а ко­ло­рит­на, пал­ка, - не­са­мохіть вертілись дум­ки в гос­по­дині. - Цей мужній грек не те, що мо­ло­денькі сту­ден­ти ар­мя­ни, схожі на східних ан­го­лят, з кот­рих візантійці, пев­но, ма­лю­ва­ли хе­ру­вимів на об­ра­зах», - зга­да­ла во­на про свій пе­редніший ро­ман.

- Як здо­ров'я ва­шої жінки та дітей? - спи­тав Фле­гонт Пет­ро­вич у гос­тя.

- Спасибі вам за пам'ять. Жінка все чо­гось хо­ро­биться на гру­ди та чо­гось ка­хи­кає. А діти мої, хва­лить бо­га, здо­рові, як зе­лені огіроч­ки, - од­повів гість. - Вже мені, ска­за­ти по правді, тро­хи й ос­то­гид­ло, що жінка все хо­ро­биться й усе чо­гось кис­не.

- О, бач­те, які добрі ті чо­ловіки! Як во­ни нас жа­лу­ють! Як пек­лю­ються на­ми! А як­би ви пек­лю­ва­лись її здо­ров'ям, то пос­ла­ли б її ку­дись на теплі во­ди, во­на б і очу­ня­ла. Ви шко­дуєте гро­шей? Еге так? - спи­та­ла Софія Ле­онівна.

- Нащо їй ті во­ди? В нас на вок­залі во­да та­ка доб­ра, як міне­ральна за гра­ни­цею. Не­хай п'є по пляшці або й по відру на день, то навіть за­дав­ня­на хво­ро­ба ми­неться, - ска­зав Ни­ко­лаідос, оче­ви­дяч­ки, в жар­ти.

- От тобі на! І в нас у кри­ниці во­да по­го­жа, але як­би так мені до­ве­лось, я б не вжи­ва­ла її на ліки відра­ми, а дре­ме­ну­ла б за гра­ни­цю на якісь кращі тепліші во­ди.

- А моя жінка не в таківських, вжи­ва­ти­ме й кри­нич­ну й річа­ну по­го­жу во­ду замість заг­ра­нич­ної.

- А як, бо­ро­ни бо­же, зас­лаб­не та й пом­ре! - забідка­лась Софія Ле­онівна з щи­рим спо­чу­ван­ням до не­ду­жої Ни­ко­лаідо­со­вої жінки.

- Як пом­ре, то дру­гу знай­де­мо. Хіба ма­ло жінок на світі? - ска­зав в жар­ти Ни­ко­лаідос, засміявшись, і з-під йо­го чер­во­них губів блис­ну­ли рівні, не­на­че підрізані, білі та міцні зу­би.

- Ну, та й нех­туєте ж ви жіноцт­во! Не­на­че