Шевченко Т. Г. - Назар Стодоля, Шевченко Т. Г.

У венгерській стороні, у цесарців,7 за шляхетською землею, стоїть гора висока; а в тій горі нора глибока; в норі сидить не звір, не птиця - турецька цариця. Сидить вона сто тисяч літ, не молодіє, не ста­ріє, а тілько дедалі зліє; їсть вона од схід до захід сонця - не хліб печений, не курей і не яку-небудь людську страву, а трощить маленьких дітей за те, що коли ще вона була у Туреччині важкою, так їй сказав арменський знахар, що во­на родить дочку і дочка та буде, як підросте, в тисячу раз краще її. От вона, справді, як родила дочку, так зараз і з’їла її, та з того часу сидить у норі і, не вгаваючи, усе їсть дітей; не розбира, хоть хрещені вони, а хоть нехрещені, їсть усіх, їсть тобі всіх, та й годі, - і дівчаток, і хлопчиків...

Стеха (быстро). І хлопчиків! Ах, вона триклята баба! Щастя її, що я не знаю тієї гори.

Голос. А що б ти зробила?

Стеха. Що? Задушила б.

Голос. Куди тобі, погане!

Другой. Ти й за двері сама боїшся вийти.

Стеха. Хто, я?

В толпе. Та не мішай же слухать. Не хто ж більш, ти!

Стеха. Я боюсь? Хочеш, зараз піду на гробовище? А коли хочете, так у стару корчму, що на старому шляху.

В толпе. Прудка дуже! За поріг не вийдеш, умреш.

Стеха. Я вмру! Що ставиш?

В толпе. Мої музиканти на всю; а ти?

Стеха. Піввідра слив’янки, три куски сала і паляниця.

В толпе. Добре! Тільки щоб, знаєш, слив’янка була з пан­ського льоху.

Стеха. Та вже де не візьму, до сього вам діла нема, а по­ста­влю. Де мій байбарак? (Надевает верхнее платье). Гля­ди ж не цурайся слова! (Кобзарю). Як я вернусь, так тоді до­кажеш, дідусю; а то я і не хочу. (Уходит).

Кобзарь. Добре.

В толпе. А щоб повірили, так принеси цеглинку, або кахлю з груби, або що хочеш, тільки з корчми.

Стеха (за сценою). Добре, добре.

Голоса. От дівка голінна, так, так!

Другой. Чуприну їй та уси, тоді хоч у пекло...

Третий. Так подумають, що козак.

Хозяйка. Вже козир-дівка, не вам рівня. Отже, й піде, то­ді плати.

Голос. Або слив’янку пий, а салом і паляницею закусуй.

Хозяйка. Побачим, побачим, чия візьме. Чого сидіти? Щоб не даром музикам платить, ну лиш потанцюєм лучче. Ану, вдарте, та не по-жидівськи, а по-нашому.

 

Толпа в беспорядке расступается. Козак с девушкою выходит танцевать. Музыканты заиграли, и пляска началась.

 

Занавес тихо опускается.

 

АКТ ТРЕТИЙ

 

 

Внутренность развалин корчмы. Стены без потолка и не­сколько уцелевших стропил. Все занесено снегом и освещено луною. Несколько минут молчания. Вдали слышна песня, потом ближе, ближе, и является Стеха, робко припе­вая: «Ох, сережки!..» Она останавливается у развалив­шейся пе­чи и с робостию осматривается кругом.

 

Стеха. Як страшно! Де ж вони? І коней тож не видно. Чи не махнули вони собі? То-то буде добре! За два червінці про­дать своє щастя... (Осматривает следы). Ні, опріч моїх, нічиїх не видко слідів... Що, як вони обманили та другим шля­хом?.. От тобі й сотничка! Побіжу мерщій додому, чи не подіялось чого там. Розкажуть, що я помогла,- тоді усе пропало. (Поспешно возвращается).

 

Навстречу ей Назар несет на руках Галю.

 

Стеха. Се ви? А тут так страшно... Чи не случилось чого?

Назар (опустив Галю). Нічого не бійсь. А коні тут?

Стеха. Ні, я не бачила.

Назар. Збігай подивись, і як нема, то біжи мерщій у слободу, чи не зустрінеш на дорозі.

Галя. Стехо! Чому ж ти не йдеш? Біжи ж скоріш: батюшка про­кинеться! Біжи-бо!

Стеха. Зараз, моя панночко; для вас на край світу полечу. (Поспешно выламывает из печи изразец).

Галя. Що ти робиш?

Стеха. Зараз. Се од вовків. (Быстро удаляется).

Галя. Ходім на дорогу: мені тут страшно.

Назар. Не можна, моє серденько: там побачать, а сюди ніхто не ввійде.

Галя (грустно). Ну, роби як знаєш, а я... я все зробила... Боже! На зорі прокинеться батюшка... Ох, Назаре, Назаре! що я на­робила!

Назар. Лучче нічого не можна було зробить.

Галя. Батюшка мене проклене.

Назар. Себе нехай проклинає... Ти змерзла, моя кришечко? Візьми мою кирею. (Снимает плащ и расстилает по сне­гу). Спочинь, моє серденько; поклади свої ніженьки у мою шапку.

 

Галя садится на плащ.

 

(Назар вкладывает ее но­ги в свою шапку). Отак тепліш (целует ее), тепліш, моє се­рденятко.

Галя. О, мій голубчику, мій сокіл ясний! Як мені тепло, як мені весело!.. Тільки я боюсь: батюшка мій такий сердитий.

Назар. Не бійсь, моя пташечко, нічого, поки я з тобою. Не бійсь, тільки люби мене. Я подумав тоді... коли...

Галя. Коли? Що подумав? Може, недобре?

Назар. Не то що недобре, та не тепер згадувать об чім-небудь недобрім, коли на серці така радість. А завтра... що завтра зо мною буде? Я вмру, мене задушить моє щастя, моя доля. (Кладет ей на колени свою голову).

 

Галя перебирает его волосы.

 

(Назар, подняв голову, с нежностию смотрит ей в очи). О мої очі, мої карі! Поглядіть на мене, мої зо­рі ясні! (Немного помолчав). Серце моє, ти не казала батюшці, що підеш заміж за полковника? Не казала?

Галя. Оп’ять! Який же ти справді!.. Я заплачу. Адже ж він нічого мені не говорив о полковникові, так як же б я йому сказала?

Назар. Бідненька! Він продавав тебе, а ти нічого й не знала. Прости його. Нехай бог милосердний на тім світі за се його осудить і покарає.

Галя. Я молитимусь за його гріхи. Може, бог йому про­стить.

Назар. Молись за кого хочеш, тільки не розлюби мене, моя галочко... Я вмру тоді.

Галя. Який ти чудний! Ти думаєш, що я тільки так тебе лю­блю. Ні, Назаре, я не люблю, я й сама не знаю, що ро­блю... Як би тобі розказать? Аж страшно! Знаєш що? Коли я дивлюсь на тебе, так мені здається, що ти - так се я, а що я - так се ти. Так чудно; не знаю,