Джек Лондон - Син сонця, Джек Лондон

історія,- повів далі Гриф.- У гавані не було більше жодного корабля. Керівники федерального уряду не мали змоги тікати. Тож вони стали перед мурами і взялися захищати місто. Рохас Сальсед, що йшов з Кіто форсованим маршем, прорвав облогу. Революція була придушена, і єдиний старий пароплав, що становив увесь еквадорський військовий флот, послали навздогінці за «Джигункою». Упіймали шхуну між Банковими островами та Новими Гебридами; вона лежала в дрейфі і давала сигнали біди. Капітан помер напередодні від чорної пропасниці.

- А його помічник? - визивно запитав Пенкберн.

- Помічника за тиждень перед тим убили тубільці на якомусь із Банкових островів, коли вони виїздили човном по воду. Вести корабель більше не було кому. Команду взяли на тортури, всупереч міжнародному праву. Матроси ладні були виказати все, та нічого не знали. Вони оповіли тільки про три бретналі, забиті в дерева на березі якогось острова, але де той острів, не могли сказати. Десь на заході, далеко на заході,- це все, що вони знали. Далі існують дві версії. Одні кажуть, ніби ціла команда сконала під тортурами. А інші - ніби тих, хто вижив, повішено на реях. Та хоч там як, але еквадорський крейсер повернувся додому без скарбу. Джонні Блек привіз ті три бретналі до Піну-Піні й залишив у німця Оскара, але нікому не розповів, де й як він їх знайшов.

Пенкберн пильно дивився на пляшку з віскі.

- Хоч на два пальці,- заскиглив він.

Гриф подумав і налив у чарку трішечки віскі. Очі Пенкбернові блиснули, він знов ожив.

- Отепер на кону з’являюсь я й додаю подробиці, яких бракує в цій історії,- сказав він.- Джонні Блек таки розповів усе. Розповів моєму батькові. Написав йому з Левуки перед тим, як приїхав до Піну-Піні помирати. Мій батько врятував колись у Вальпарайсо йому життя під час п’яної бійки в шинку. Один китаєць, що скуповував перли з острова Четверга, виміняв ті три бретналі в якогось тубільця, шукаючи нових перлових місць на північ од Нової Гвінеї. Джонні Блек купив їх на вагу, як мідяний брухт. Він так само, як і той китаєць, ні про що й гадки не мав. Але, повертаючись, він спинився ловити черепахи на тому самому березі, де, ви кажете, вбито капітанового помічника з «Джигунки». Тільки його не вбито. Тубільці з Банкових островів тримали його в полоні, і він помирав на некроз щелепи, поранений стрілою під час сутички на березі. Перед смертю він розказав ту історію Джонні Блекові. Джонні Блек написав з Левуки моєму батькові. Він сам уже конав - на пістряк. Через десять років, бувши капітаном на «Грушевій», батько добув ті бретналі від німця Оскара. А від батька вже - такий, бачте, був його заповіт - ті бретналі й усі відомості дістав я. Я знаю, де той острів, знаю, на якому градусі довготи й широти шукати берега, де бретналі були забиті в дерева. Бретналі тепер у Лавіни. Довгота й широта у мене в голові. Ну, що ви тепер скажете?

- Химера,- відразу висловив свою думку Гриф.- Чому ваш батько не поїхав та сам не забрав того скарбу?

- Йому він був не потрібний. Батьків дядько, померши, залишив йому велике багатство. Він покинув морську службу, підхопив від доглядачок у Бостоні негарну хворобу, і мати з ним розлучилася. Вона теж отримала спадщину, що давала їй близько тридцяти тисяч доларів річного прибутку, й оселилася в Новій Зеландії. Мене вони ділили між собою: я жив то в Новій Зеландії, то в Сполучених Штатах, аж поки минулого року помер мій батько. Тепер я цілком належу матері. Батько залишив мені свої гроші - десь мільйонів зо два,- але мати подбала, щоб наді мною призначили опікунів, усе через пияцтво. В мене грошей до біса, але я не можу взяти жодного пенса, опріч того, що мені видадуть. Зате старий здогадувався, що я заглядаю в чарку, тому й передав мені ті три бретналі з усіма відомостями, що їх стосуються. Зробив він це через своїх повірників, так щоб мати й не знала; він казав, що цим забезпечить мене на ціле життя; якщо в мене вистачить снаги поїхати та добути скарб, то я до самої смерті зможу пиячити скільки влізе. Я маю мільйони в руках своїх опікунів, купу грошей дістану від матері, якщо вона перша втрапить до крематорію, та ще один мільйон чекає, щоб я його викопав, а тим часом мушу канючити в Лавіни дві чарки на день. Ну, хіба це не пекельна мука? Та ще й з моєю спрагою!

- Де той острів?

- Далеко звідси.

- Назвіть його.

- Нізащо в світі, капітане Грифе. Ви легко на цьому заробите собі півмільйона. Ви маєте плисти за моїми вказівками; коли будемо ген на морі, по дорозі до острова, я вам назву його, але не раніше.

Гриф знизав плечима й облишив переговори.

- Я дам вам ще чарку та й відішлю вас човном на берег,- сказав він.

Пенкберн остовпів. Не менш як п’ять хвилин він не знав, на що зважитись, потім облизнув губи й скорився.

- Якщо ви обіцяєте поїхати, я скажу вам зараз.

- Авжеж, я ладен їхати. Тому й питаю. Назвіть острів.

Пенкберн подивився на пляшку.

- Я зараз доп’ю те віскі, капітане.

- Ні, не доп’єте. Я б вам дав ту чарку, якби ви їхали на берег. Якщо ж хочете назвати мені острів, то повинні говорити по-тверезому.

- Ну, гаразд: це острів Френсіс. Бугенвіль 5 назвав його острів Барбур.

- Далекий, самотній острів у Малому Кораловому морі,- сказав Гриф.- Знаю його. Між Новою Ірландією та Новою Гвінеєю. Тепер це паскудний закутень, але на той час, як капітан «Джигунки» забивав бретналі, а китаєць, торгівець перлами, вимінював їх, з нього була непогана місцина. Два роки тому пароплав «Бобер» набирав там робітників на Упольські плантації, то його знищили разом з командою. Його капітан був мій добрий знайомий. Німці надіслали крейсер, обстріляли ліс, спалили з півдесятка селищ, убили кількох тубільців та чимало свиней - от і все. Тубільці там споконвіку були погані, а надто ж зробилися небезпечні сорок років тому, коли вирізали команду китобійного судна. Як воно пак звалося? Ану гляньмо!

Він підійшов до книжкової