Томас Мор - Мор - Утопія, Томас Мор

давалися взнаки, вимагаючи грошей жалісливим бідканням, але ніколи не могли мене розчулити настільки, щоб витягнути з мене хоч би шеляг.

Завжди-бо траплялось одне з двох: або в мене не було бажання що-небудь давати, або хоч би й хотів, то не міг дати, оскільки нічого не мав при собі. Тим-то тепер вони порозумнішали, бо коли бачать, що я йду повз них, пропускають мене мовчки, щоб не витрачати марно часу: вони не сподіваються одержати що-небудь від мене, немовби я священик. 49 Так ось, я раджу усіх отих жебраків розподілити в законному порядку й розмістити по монастирях бенедиктинців 50 як ченців-мирян, а жінки повинні стати черницями».

Кардинал усміхнувся на це,- видно, жарт йому сподобався,- проте інші сприйняли його всерйоз. Втім, згадка про священиків і ченців настільки розсмішила одного ченця-богослова, що він сам почав жартувати, хоч взагалі-то був чоловіком серйозним, майже похмурим. Звертаючись до веселуна, він сказав: «Навіть у такому випадку ти не звільнишся від жебраків, якщо не потурбуєшся про нас - жебрущих ченців».- «Та й про вас подбали,- відповів нахлібник,- адже кардинал як слід потурбувався про вас, коли звелів затримувати і притягати до роботи волоцюг, а саме ви і є найгірші волоцюги».

При цих словах усі поглянули на кардинала і, помітивши, що він не заперечує, з задоволенням сприйняли це зауваження, за винятком, звичайно, ченця. Він (і не дивно), глибоко вражений такою ущипливістю, настільки обурився і таким скипів гнівом, що не міг утриматися від лайки: він назвав жартуна негідником, наклепником, поріддям підлоти, цитуючи при тому страшні погрози із святого письма. Тоді веселун почав жартувати всерйоз і почував себе у своїй стихії. «Не гнівайся, милий брате,- відповів він,- у святому письмі сказано: «Терпінням вашим врятуєте душі ваші». 51

На це чернець (наведу його власні слова) мовив: «Я не гніваюся, шибенику, ще й до того ж не грішу. Псалмоспівець учить: «Гнівайтесь, але не грішіть». 52

На делікатне зауваження кардинала, щоб вони вгамували свої пристрасті, чернець зауважив: «Я кажу, владико, так, як і слід казати в пориві побожного рвіння. Бо і в святих людей бувало добре рвіння, через те й сказано: «Рвіння до дому твого з'їло мене». 53 Хіба в церквах не співають: «Єлисей 54 декого насмішить, коли в храм спішить»? 55 Насмішники відчули на собі гнів лисого старця; саме така кара може спіткати і цього насмішника, блазня, лихослова».

«Можливо,- відповів кардинал,- ти дієш, керуючись добрими спонуками, але мені думається, ти вчинив би пристойніше, у всякому разі, розумніше, якби не пускався у смішну суперечку з дурним блазнем».

«Ні, владико,- заперечив чернець,- я не вчинив би розумніше. Адже сам премудрий Соломон каже: «Відповідай дурневі відповідно до його глупоти». 56 Так я тепер і роблю, показуючи йому яму, куди він упаде, якщо не побережеться як слід. Адже багато було насмішників, які глузували з одного тільки лисого Єлисея, проте всі вони відчули гнів його. Наскільки ж тяжчою буде кара, що спостигне одного насмішника, який глузує з багатьох ченців, серед яких є немало лисих. Зрештою, у нас є папська булла, 57 що відлучає від церкви всіх, хто кепкує з нас».

Кардинал, побачивши, що цим суперечкам не видно кінця-краю, кивком голови звелів нахлібнику йти геть і вміло повернув розмову на іншу тему; трохи згодом він устав із-за стола й взявся розглядати справи прохачів, а нас відпустив.

Ось, любий Море, якою довгою розповіддю я втомив тебе. Мені було б просто-таки соромно так довго переказувати все це, якби ти сам не наполягав на цьому і якби я не мав враження, що ти, зацікавлений моєю розповіддю, не хотів нічого з неї упустити. У всякому разі, я вважав своїм обов'язком переказати все це, хай дещо стисліше, з уваги на поведінку деяких осіб, які не погоджувалися з моїми поглядами, але відразу їх схвалювали, коли мені підтакував кардинал. Вони догоджали йому до такої міри і так підлещували, що ледь не всерйоз сприйняли вигадку нахлібника, яку кардинал потрактував як жарт. З того ти можеш зробити висновок, як цінили б придворні мене й мої поради».

«Далебі, мій Рафаїле,- сказав я,- ти зробив мені велику приємність. Твоя розповідь була розумна й разом з тим сповнена принади. Крім того, слухаючи її, мені здавалось, що я не тільки перебуваю на батьківщині, а й навіть у деякій мірі до мене повертається моє дитинство під впливом зворушливої згадки про того кардинала, при дворі якого я виховувався у хлоп'ячі роки. Друже Рафаїле, ти не можеш собі уявити, наскільки ти став мені дорожчим, коли з такою теплотою згадав про цього мужа, хоч ти взагалі дуже дорогий мені. Все ж я незмінно дотримуюсь думки, що ти своїми порадами можеш принести суспільству багато користі, якщо побореш у собі нехіть до палаців володарів. А зробити це ти повинен насамперед як чесна людина. Адже і твій Платон відстоює погляд, що держави тільки тоді будуть щасливі, коли філософи стануть царями або царі - філософами; 58 однак не скоро прийде те щастя, якщо філософи не зволять навіть давати своїх порад царям?»

«Ні,- заперечив він,- філософи не настільки невдячні, щоб не робити цього з дорогою душею, навпаки, багато з з них виконали свій обов'язок виданням відповідних творів, аби тільки носії високої влади були готові прислухатися до добрих порад. Але Платон, безперечно, блискуче передбачив, що коли царі самі не навчаться філософствувати, то, змалечку набравшись хибних поглядів і заразившись ними, вони ніколи не підуть за порадами філософів. Це сам Платон перевірив на собі при дворі Діонісія. 59 Невже ти гадаєш, що мене не вигнали б або не виставили б на посміховище, якби я при дворі якого-небудь короля запропонував мудрі проекти законів і намагався викоренити згубні зародки зла?

Так ось, уяви собі, що я перебуваю при дворі французького короля 60 і засідаю в його раді у той час, коли в найтаємнішому місці розумні люди під головуванням самого короля ламають собі голови над тим, якими хитрощами і штучками король міг би зберегти