Олександр Ашотович Насібов - Безумці, Олександр Ашотович Насібов

трапитися.

Бретмюллер. Збагнете, дослухавши до кінця…. Дайте мені сигарету.

Абст. Ні.

Бретмюллер. Благаю вас, одну сигарету!

Абст. Ні в якому разі. А то я стану вашим убивцею.

Бретмюллер. Мені дуже погано. Голова болить… Тьмариться в очах. Дайте води.

Абст. Випийте це. Застерігаю: буде гіркувато, проте зніме біль… Отак. Тепер вам краще?

Бретмюллер. Трошки… Я продовжую розповідь. Ми випробували всі шляхи до порятунку: спустилися нижче, та човен дном упирався в перепону; обережно маневруючи баластом, намагалися спливти, і скоро над головою почувся скрегіт металу. Так, за незрозумілих обставин, ми опинилися в пастці. І раптом хтось гукнув: «Човен рухається!» Ми затамували подих, прислухаючись. Справді, підводний корабель без гвинтів усе-таки просувався вперед, торкаючись боками перепон. Безперечно, нас тягла течія. Що ж сталось? Пояснення могло бути лише одне: човен опинився у підводному скельному тунелі, звивистому й широкому. Нас тягнув туди приплив, а можливо, просто течія, про яку ми й гадки не мали. Так чи інакше, але ми попали в одне з тунельних колін і саме тому вдарилися спершу скулою, а потім, коли намагалися плисти назад, — кормою та гвинтами.

Абст. Що було далі?

Бретмюллер. Минуло понад годину. Човен усе рухався. Я міркував: можливо, тунель наскрізний, і ми, просуваючись уперед, зрештою опинимося на воді? Про свої надії я повідомив по трансляції, і люди трохи повеселішали. «Тільки б виплисти на чисту воду, — шепотів я, — а там ми придумаємо, як врятуватися!»

Абст. Ваші припущення справдилися? Тунель був наскрізний? Вам пощастило вивести з нього човен?

Бретмюллер. Ні.

Абст. Далі, Бретмюллер.

Бретмюллер. Мені важко говорити. Страшенно болить голова. І — спати. Я хочу спати! Дайте мені перепочинок, я посплю трохи, і ми…

Абст. Ось вам сигарета.

Бретмюллер. О, дякую! Будь ласка, сірника. Боже, як паморочиться в голові!.. Ні, не можу палити. Погасіть сигарету. Мене нудить од запаху диму!..

Абст. Розповідайте, Бретмюллер.

Бретмюллер. Минуло трохи часу, і удари об корпус вщухли. Човен вільно висів у воді. Чи рухався він, я не знаю. Ми виждали близько двох годин. Навколо було тихо. Тоді я ризикнув увімкнути машинки очищення повітря, — люди задихалися від нестачі кисню. Завмерши, ми ждали шуму гвинтів корвета і нових вибухів. Проте все було спокійно. Ще година нестерпного чекання. Я посміливішав і скомандував спливати. Ми могли ризикнути: за розрахунками нагорі ще була ніч. Немов крізь сон, я чув голос матроса, що лічив показання глибиноміра. Ми поступово спливали…

Абст. Перебиваю вас. Які глибини були в тунелі?

Бретмюллер. Приблизно сто п'ятдесят футів.

Абст. Це дуже цікавий тунель!

Бретмюллер. Отже, ми спливали. Щосекунди я ждав удару рубкою об скелю. Та над нами була вода, тільки вода. Трохи спливши, підняли кормовий перископ, але нічого не побачили. Два інших перископи були пошкоджені і не висувалися з шахт. І ось на глибиномірі нуль. Я відчиняю рубочний люк і підіймаюсь на місток. Мене охопила тиша й темрява — густа пітьма, якої не можна ні з чим порівняти. Нас наче занурили в туш. Пітьма і зовсім нерухоме повітря. Чомусь на думку спав «Наутілус» капітана Немо… Несподівано для самого себе я скрикнув. Звук полетів кудись у далечінь, і невдовзі до мене повернулась луна. Я стояв на містку, спантеличений, приголомшений, а голос мій усе ще звучав, відлунюючись од невидимих перепон, і поступово слабшав. Ніби він теж шукав порятунку і не міг знайти. Сумнівів не було — човен сплив у величезному гроті!..

Абст. Що ж ви?.. Чекайте, я підтримаю вас!

19 година 11 хвилин. Препарати не діють, і свідомість було відновлено на 24 хвилини.

Повторне дослідження мозкових струмів. Стан хворого загрозливий.

Це була остання сторінка. Фрідріх Кан перегорнув її і закрив папку.

Тільки тепер він почув звуки музики. За роялем сидів Абст. Його пальці легко бігали по клавіатурі, очі дивилися за вікно, на важкий червоний місяць, який повільно сходив над пустельним озером. Здавалося, туди ж летіла і мелодія, стрімка і тривожна. І музика, і місяць, і водяна гладінь, що тьмяно відсвічувала за вікном, та й сам Абст, його дивні нерухомі очі — все це прекрасно поєднувалося з тим, про що було сказано в жовтій папці.

Абст перестав грати.

Вони довго мовчали.

— Це був Шуберт? — запитав Кан, аби що-небудь сказати.

Абст похитав головою:

— Я грав Баха. Одну з його ранніх хоральних прелюдій. Написано для органа. Якби тут був орган!..

— Але, я пам'ятаю, ти любив Шуберта, — наполягав Кан. — Ти захоплювався й іншими, але Шуберт для тебе…

— Йоганн-Себастьян Бах — ось мій король і володар! — схвильовано мовив Абст. — Бах у музиці, Шіллер у поезії.

— Шіллер? — промимрив Кан, неуважно дивлячись на озеро. Він думав про інше.

— Так. Хочете послухати?

В Абстовому голосі звучало нетерпляче прохання. Здивований, Кан несподівано для самого себе кивнув.

Абст підвівся, склав на грудях руки. Позад нього було вікно, і темний, майже чорний силует Абста чітко виділявся на тлі широких ясних смуг, прокладених місяцем на поверхні озера.

Під крилом грози жаским, З гір, із дикого провалля Буря вирвалась, заграла, Креше блискавку і грім. Свердлить вихор хвилі, свердлить, Чорна паща — глибина, – Як страшна безодня пекла Розверзається