Тагере Мафі - Знищ мене

Я нічого не відчуваю. Я ніщо. Я порожнеча. Я ніколи не поворухнуся. Я дивлюся на маленьку тріщину біля мого черевика. І дивитимуся на неї довіку.

Ковдри падають на підлогу. Світ пливе перед очима, мої вуха вловлюють кожен звук іншого виміру. Я заплющую очі, мої думки відлітають далеко, і спогади б’ють мене в самісіньке серце.

Я знаю його.

Я так намагалася припинити думати про нього.

Я так намагалася забути його обличчя.

Я так намагалася викинути його сині-сині очі з голови, але я знаю його, я знаю його, я знаю його, три роки минуло з того часу, коли ми бачилися востаннє.

Я ніколи не зможу забути Адама. Але він уже забув мене.

Я пам’ятаю телевізори, каміни й порцелянові зливальниці. Я пам’ятаю квитки в кіно, автостоянки й позашляховики. Я пам’ятаю перукарні й свята, жалюзі й кульбаби, запах свіжопрокладеного асфальту. Я пам’ятаю рекламу зубної пасти, леді на високих підборах й поважних джентльменів у ділових костюмах. Я пам’ятаю поштарів і бібліотеки і хлоп’ячі вокальні гурти і святкові кульки на новорічних ялинках.

Пригадую, мені було 10 років, коли нам довелося визнати, що дефіцит їжі існує, усе стало таким дорогим, що ніхто більше не міг собі дозволити нормальне життя.

Адам зі мною не розмовляє.

Можливо, це й на краще. Можливо, краще не сподіватися, що ми з ним можемо бути друзями, можливо, краще хай вважає, що не подобається мені зовсім, аніж дізнається, що подобається аж занадто. Можливо, він також приховує якийсь біль, але його таємниці мене лякають. Він не скаже, чому він тут. Хоч я теж не багато розповідаю про себе.

Минулої ночі спогаду про його обійми вистачило, щоб відігнати крики. Тепло лагідних обіймів, сила тренованих рук, що збирають мене до купи, – це полегшення й звільнення від багатьох років самотності. За цей подарунок я ніколи не зможу йому віддячити.

Торкатися Джульєтти майже неможливо.

Жах в очах моєї матері, мука на обличчі батька, вираз прихованого страху, що спотворив їхні риси. Цього я ніколи не забуду. Їхня дитина монстр. Одержима дияволом. Огорнена пітьмою. Нечиста. Огидна. Ліки, аналізи, медичні покази нічого не дали. Як і психіатричне обстеження.

«Вона ходяча зброя серед людей», – говорили вчителі. «Ми ніколи не бачили нічого подібного», – говорили лікарі. «Її треба забрати з вашого дому», – говорили поліціянти.

Мені було чотирнадцять, коли вони нарешті мене здихалися. Коли вони відступили й дивилися, як мене волочать геть за вбивство, яке я не знала, що можу скоїти.

Можливо, безпечніше зачинити мене в камері. Можливо, для Адама безпечніше ненавидіти мене. Він сидить у кутку, закривши обличчя руками.

Я ніколи не хотіла його скривдити.

Я ніколи не хотіла кривдити жодної людини, яка не кривдила мене.

Двері з грюкотом розчиняються, і п’ятеро людей вриваються в камеру, наставляючи на нас пістолети.

Адам скочив на ноги, а я немов закам’яніла. Забуваю вдихнути. Я вже так довго не бачила стільки людей, що миттєво тупію. Я мала б кричати.

– РУКИ ВГОРУ, РОЗСТАВИТИ НОГИ, МОВЧАТИ. НЕ РУХАЙТЕСЬ, І МИ ВАС НЕ ЗАСТРЕЛИМО.

Я досі непорушно застигла на місці. Я маю рухатися, підвести руки, розставити ноги, я маю згадати, як дихати. Хтось штовхає мене в шию.

Лунає ще одна команда, немов той собачий гавкіт, приклад чиєїсь гвинтівки б’є мене в спину, і мої коліна стукають, коли я падаю на підлогу. Я нарешті хапаю кисень із присмаком крові. Здається, Адам щось кричить, а моє тіло пронизує такий гострий біль, якого я ще ніколи не відчувала. Я не можу поворухнутися.

– Ти що, не зрозумів, СТУЛИ РОТА?

Боковим зором я бачу дуло пістолета за два дюйми від Адамового обличчя.

– ВСТАВАЙ, – підкований залізом черевик дає мені копняка під ребра – швидко, сильно, безжалісно. Я не можу ковтнути, здушені стогони трусять моє тіло.

– Я сказав, ВСТАВАЙ.

Другий удар у живіт – сильніше, швидше, безжалісніше.

Я не можу навіть видихнути.

Я змушую себе звестися на коліна й опираюся на стіну позаду себе, подаючись вперед, щоб віднайти рівновагу. Мої нутрощі омертвіли, кістки тріщать, шкіра, немов те сито, побита шпильками й голками болю. Нарешті вони прийшли мене добити.

Ось чому вони помістили Адама в мою камеру.

Адам тут, бо я виїжджаю, бо вони забули мене прикінчити вчасно, бо хвилини мого життя добігають кінця, бо сімнадцять років – забагато для цього світу. Вони збираються мене вбити.

Мені завжди було цікаво, як саме це станеться.

Хтось регоче.

– Подивіться на цей нікчемний шматок лайна.

Я навіть не знаю, чи це вони звертаються до мене. Усі сили йдуть на те, щоб тримати руки вгорі.

– Вона навіть не плаче, – додає хтось. – Зазвичай дівчата починають благати про милосердя.

Зі стелі на стіни починає стікати кров. Я думаю, чи довго ще зможу дихати. Я не розбираю слів, не розумію звуків, лише відчуваю, як кров приливає до голови, а губи наливаються, немов два шматки бетону, що я не можу зрушити. Мене штовхають уперед, приставляючи пістолет до спини. На мене падає підлога. Мої ноги летять у напрямку, куди я не встигаю ступити.

Сподіваюся, вони вб’ють мене швидко.

Минуло два дні, перш ніж я здужала розплющити очі.

Збоку від мене в олов’яних мисках вода і якась їжа, і я тремтячими руками підношу цю холодну поживу до рота; тупий біль проходить крізь мої кістки, відчайдушна спрага стискає горло. Здається, ніщо не зламане, але один погляд під футболку доводить, що біль реальний. Синці – різнокольорові плями синього й жовтого, – їх боляче торкатися, і вони повільно загоюються.

Адама немає.

Я одна в кубі самотності, чотири стіни, не більш ніж десять футів у кожному напрямі, лише протяг свистить через маленький отвір у дверях. Я лише починаю уявляти різні жахіття, як двері з грюкотом розчиняються. Охоронець із двома пістолетами на грудях оглядає мене з голови до ніг.

– Вставай.

Цього разу я не заперечую.

Сподіваюся, хоч Адам у безпеці. Сподіваюся, він не закінчить, як я.

– Іди за мною.

Голос охоронця голосний і глибокий, його сірі очі непроникні. На вигляд йому 25 років, біляве волосся обстрижене колом, короткі рукави закачані до плечей, військові татуювання на передпліччях, такі ж як в Адама.