Борис Захарович Фрадкін - Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін

Іронія, що звучала у Вадимових словах, зачепила самолюбство Дектярьова. Геолог насупився, лице його потьмарилося.

— Я звик поважати дисципліну, — сказав він. — У кожного командира підземохода є програма випробувань, затверджена головним конструктором заводу.

— Я не тільки командир підземохода, — нагадав Вадим, — я до того ж заступник головного конструктора. Мені надано право змінювати програму стосовно до обставин. Інакше не було б цієї розмови.

«Хитрун! — задоволено відзначив про себе Дектярьов. — Розумний. І на слово гострий».

— Ну, якщо ви накажете, — геолог закопилив губи, очі його лукаво примружилися, — ми будемо змушені підкоритися.

— Дозвольте, дозвольте, хто це «ми»? — атоміст, відчайдушно жестикулюючи, скочив на ноги. — Я категорично наполягаю…

— А, облиште ви! — несподівано розгнівався Дектярьов. — Тремтите від жаху, як… як не знаю хто. Адже всі вуха протуркотів своєю теорією переохолодження. А коли з'явилася можливість перевірити її на ділі — в кущі. Сором, колего! Нічого з вами не скоїться, коли ми пірнемо ще на сотню-другу кілометрів.

Валентин Макарович задихався від обурення. Він сів, кидаючи на Дектярьова такі люті погляди, що Міхєєв, Чураков і Скорю-пін засміялися.

— Я цілком за пропозицію Вадима Сергійовича, — втрутився в розмову Андрій. Йому кортіло підтримати товариша. — Машина в ідеальному стані. За механізми я ручаюсь.

— Умовили, — зажурено похитав головою Дектярьов. — Ми з Валентином Макаровичем не заперечуємо, — він підморгнув атомістові, — щоб заглибитися ще на сотеньку кілометрів. На сотеньку — не більше. І так обережненько, обережненько.

— Авжеж, — стримано усміхнувся Вадим.

— Зате я рішуче проти, — заговорив Міхєєв, що до того мовчав. — Я вимагаю беззастережного виконання вказівок головного конструктора.

— Не забувайте, тут його помічник! — закинув Вадим.

— Саме так, помічник, а не головний конструктор. Розпоряджатися дослідною машиною можна тільки з його згоди.

— Павле Гнатовичу, — Вадим обернувся до зв'язківця, — будь ласка, з'єднайте товариша Міхєєва з бюро заводу.

Скорюпін знизав плечима.

— На який тиск розраховано полезахисну установку? — запитав Вадим водія.

— На триста мільйонів атмосфер.

— Так. А що показують прилади?

— Тридцять з половиною тисяч.

— І ви, водій дослідних глибинних машин, вважаєте таку перевірку цілком вичерпною?

Міхєєв зніяковів.

— Нараду вважаю закінченою, — Вадим підвівся. — За загальною згодою будемо випробовувати корабель далі. І наукові дослідження, — він глузливо подивився на Біронта. — Глибина занурення залежатиме від обставин і… від нашої витримки. — Очі командира загадково посміхнулися. — Механікові й водієві — по місцях!

Він попрямував до люка. За ним пішов Андрій.

— І все ж таки ви дієте необачно, Вадиме Сергійовичу, — застеріг Міхєєв, сідаючи за пульт напроти Суркова. — Несерйозно це.

— Старт! — замість відповіді наказав Вадим.

Запрацював двигун, корабель затремтів.

«До центра землі! До центра землі! — стукотіло Вадимове серце. — До невідомого! До невипробуваного».

Розплавлена магма залишилася над головою. Яскравіше світився екран локатора. Тепер він уже не мав кольору киплячої міді, як раніше, а мінився таким сліпучим золотим сяйвом, що довелося зменшити силу струму, який живив локаторний випромінювач.

Розігрітий майже до двох тисяч градусів базальт лишався твердим, хоч температура давно перевищувала точку його плавлення. Стиснута речовина набувала високої щільності. Атоми в кристалічних решітках замість того, щоб розпадатися від теплового впливу, змушені були тісніше притискатися один до одного.

Прилади відзначили глибину п'ятдесят кілометрів, а ПВ-313 спокійно просувався далі. Тиск перевищував сорок з половиною тисяч атмосфер.

Униз… Униз… У невідомість.

Ніщо не порушувало чіткої, злагодженої роботи механізмів. Міцніла Вадимова віра в свою правоту.

Нагору надіслали офіційне повідомлення: «Все гаразд. Ідемо далі в глибину, щоб випробувати підземохід у важчих умовах і провести повніший комплекс наукових досліджень».

Відповіді не одержали. Можливо, не дійшло повідомлення, надіслане з корабля, а можливо, промінь з наземних станцій загубився десь далеко осторонь курсу ПВ-313.

Вадим з головою поринув у роботу. Прилади давали йому відомості про взаємодію щільного середовища з механізмами. Командир був тепер тільки конструктором — він перевіряв у дії реактори, бур, двигун, магніто-плазмове поле.

Водій усе ще вагався, не знаючи, що робити: чинити опір волі свого безпосереднього начальника чи, навпаки, найрішучіше підтримати його.

Вадимова сміливість припала до душі Петрові Панасовичу. Якщо задля справи, то чому б і не ризикнути? Та головний не подарує такого свавілля. Тут усім перепаде на горіхи. І довір'я втратиш…

Міхєєв хмурився, не зводив очей з командира: молодий, запальний і, видно, жадібний до відкриттів. На заводі його поважають, називають талановитим. А Ремізовський людина обережна, можливо, вік такий…

Міхєєв зітхнув і зайнявся приладами керування.

Дектярьов і Біронт після розмови з Сурковим повернулися до своєї кабіни, щоб вести далі дослідження. Та, як тільки підлога затремтіла під ногами й попливла униз, Біронт закрив журнал і, немов підкинутий пружиною, схопився на ноги.

— Колего, куди ви? — здивувався Дектярьов.

Атоміст пішов до кабіни відпочинку й умостився в гамаці. Йому справді було лячно. Куди вони рухаються? Що задумав цей фанатичний Сурков?

Лежати й нічого не робити атоміст не звик. Удома Валентин Макарович ніколи б не гаяв часу. Але тут він не бачив іншого способу для протесту, йому здавалося, що екіпаж всюдихода буде приголомшений його самозреченням.

Та ба, крім Дектярьова, ніхто не звернув уваги на дивну атомістову поведінку. Всі були зайняті своєю роботою. Щодо геолога, то цей грубіян, зазирнувши до кабіни відпочинку, сказав йому:

— Ось таке просторове положення більш підходить до вашого тіла.

— Дайте мені спокій, — роздратовано відрубав Біронт.

Лишившись на самоті біля пульта, Микола Миколайович списував сторінку за сторінкою, задоволено гмикав, виголошував довгі монологи. Він мав у своєму розпорядженні найтоншу електронну апаратуру. Це дозволяло йому встановити не тільки хімічний склад базальтових порід, крізь які прокладав шлях підземохід, але й те, що являло