Ростислав Феодосійович Самбук - Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук

Слюсар паровозного депо Андрій Михайлович Будашик – високий і кремезний чоловік з великими, невідмитими від мастила руками – сів на запропонований Бобрьонком стілець і запитав не без іронії:

– Ще одна, перепрошую, комісія?

– Набридли?

– Та прошу я вас, ми тут уже більше розповіли, ніж за тамтих німців зробили.

– Але ж, – повчально зауважив Толкунов, – тепер стільки героїв розвелося! Кожен, фашистів бив, якщо підрахувати, тих фашистів давно б усіх знищили…

– Ми нікого не били, – з гідністю заперечив Будашик, – робили, що могли.

– І велика група була в депо? – поцікавився Бобрьонок.

– Та ні, прошу я вас, чотирнадцять чоловік, либонь, тому й врятувалися. Конспірація тобто була в нас, і кожен міг голову за іншого покласти.

– Чим займалася група?

– Я ж кажу, робили, що могли, паровози псували помаленьку, в букси пісок підсипали. Мін та вибухівки не мали, зброї також, та й для чого нам зброя? Ми до зброї не призвичаєні.

Бобрьонок дивився на цього трохи вайлуватого чоловіка з сильними і, мабуть, вмілими руками й думав: кожен робив на цій війні, що міг, ось вони скільки диверсантів затримали, скільки орденів одержали, у них усе, так би мовити, на виду, – а хто підрахує внесок у перемогу цього скромного чоловіка та його товаришів? Ніхто їх не силував, самі зорганізувалися – робочий чоловік завжди лишається робочим, і на нього можна покластися.

Тому й мовив прямо:

– Ми, товаришу Будашик, потребуємо вашої допомоги.

– А ми, товаришу офіцер, ніколи не відмовляємось. Іде війна, й самі розуміємо… Отже, коли десь натиснути треба, натиснемо, прошу я вас, можете не сумніватися.

– Інше маємо прохання.

– То кажіть.

– Хтось серед вас, дєповських, товаришу Будашик, певно, працює на німців.

Слюсар не здивувався, не заперечив, видно, був чоловік урівноважений, поміркований, не гарячкував і, либонь, не любив приймати швидких рішень.

– Серед нас, кажете?.. – повторив роздумливо. – Тобто гітлерівські шпигуни?

Бобрьонок помітив, що Толкунов робить йому застережливі жести – опустив вії на знак того, що побачив їх і бере всю відповідальність на себе.

– Так, на вузлі завелися шпигуни, – ствердив. – Або помічники шпигунів, які збирають інформацію і передають її агентам.

– Нема різниці, – резонно зауважив Будашик. – Головне – допомагають фашистам.

– Мусимо їх знешкодити.

– Авжеж. І хочете, що,б ми підказали?..

– Покладаємо на вас великі надії.

Будашик помовчав. Нарешті сказав не дуже рішуче:

– Непевна це справа, прошу я вас, товариші офіцери. Начебто незручно на людей наговорювати.

У Бобрьонка пролягли дві жорсткі зморшки від носа до куточків губів. І одповів жорстко:

– Ви, коли пісок у букси сипали, оглядалися? І знали: в разі чого – розстріл. Вас би фашистські поплічники не пожаліли!

– Звичайно.

– А ви: наговорювати…

– Так… – Будашик сплів загрубілі пальці, стиснув їх. – Пишіть, прошу я вас, тільки файно перевіряйте. Бо маю на вас надію, фашисти б одразу всіх до стінки, а тепер наша влада, отже, справедлива, і без перевірки ніяк не можна.

– Перевіримо, і уважно, – пообіцяв Бобрьонок.

– Пишіть. Вовчик Степан Микитович, помічник машиніста, він до нас із Дрогобича перейшов, там, кажуть, німцям лизав… Брат у нього був в есесівській дивізії. Ну, брат – ще не доказ, але Вовчика цього, є така чутка, гітлерівське начальство поважало, а воно знало, кого поважати. До того ж, подейкують, брат його десь тут поблизу обертається.

– У бандер?

– Де ж іще?

Бобрьонок куточками очей побачив, як поворушився Толкунов: що ж, капітан мав рацію, повідомлення було важливе й вимагало перевірки.

– А ви за цим Вовчиком нічого не помічали? – поцікавився майор у Будашика. Той ледь помітно посміхнувся.

– Коли б помітили, товаришу офіцере, не мовчали б.

Бобрьонок збагнув, що припустився похибки, й позадкував:.

– Але ж буває таке: нема нічого конкретного, тобто прямих доказів, проте побічні…

– Не братиму гріха на душу, ми з цього Вовчика самі очей не спускаємо. За німців він машиністом був, тепер помічником, працює начебто нормально.

Бобрьонок хотів пояснити, що ворожі агенти, як правило, всі працюють добре, знають, що завоювати довіру можна лише сумлінною працею, проте утримався: не мали часу на довгі розмови, рахували кожну хвилину, і, може, саме тепер Вовчик передавав інформацію зв'язковому, щоб увечері гітлерівський радист вийшов в ефір з шифровкою про пересування через стрийський залізничний вузол ешелону з новенькими Т-34.

– Так, – мовив сухо, – прошу далі.

– А далі Хвостяк. Петро Петрович Хвостяк, токар деповський, нас уже розпитували про нього, та нічого про Хвостяка ми вашим товаришам не сказали. Для чого казати, коли доказів нема? Вам першому відкриюсь: є підозра, стукав він фашистам на нас, і криємось ми від нього давно. Жінки казали, Хвостяк за окупації вночі щось додому корзинами носив, отже, продукти. Певно, так воно й було, бо часи голодні, а він, прошу я вас, завжди вгодований. І дехто помічав, він з начальником депо спілкувався, іноді той викликав Хвостяка до себе, не часто, звичайно, та все ж в око кидалось.

– Перевіримо, – пообіцяв Бобрьонок.

– Третій – Іванців Микола Миколайович. Машиніст. Літній уже, в Стриї живе, а всі родичі в селі приміському. Сини в нього кудись зникли, троє синів, за німців двоє поліцаями служили, третій ще раніше кудись подався, ходять чутки – під Лебедем в СБ ходив. Той Іванців – куркуль, він за копійку горлянку перегризе, жінка овочами торгує, будинок – два поверхи, йому за будь-якої влади добре. Сини, либонь, з німцями пішли, а може, в навколишніх лісах обертаються. Все може бути, прошу я вас, однак і брехати можу на чоловіка, вибачте, але не люблю його, погано, що наклепав на нього, негарно це.

– Припиніть, – різко обірвав Будашика майор, – не до вибачень, і ми вдячні вам.

– Тож прошу уважно перевірити… У вас усе? Бо там паровоз стоїть і без мене не вийде.

Бобрьонок потиснув слюсареві руку міцно, відчувши силу й зашкарублість його долоні, подивився Будашикові вслід і побачив, що комендант щось записує на чистому аркуші паперу.

– За всіма цими типами – нагляд, – наказав капітанові. – Зможете організувати?

– Звичайно.

– Зв'язки… – сказав Толкунов. – Особливо – їхні зв'язки. А якщо ні з ким не спілкуються, нічого й не роблять…

– Угу, я розумію це, – кивнув комендант.

– І попитати сусідів.

– Зробимо.

– Завтра повідомите.

– Якщо помітимо щось підозріле, до завтра чекати не будемо, – запевнив комендант.

– Не ловіть мене на слові.

– Не треба ображатись, капітане, – втомлено махнув рукою комендант. – Я