Володимир Аполлінарійович Заєць - Темпонавти, Володимир Аполлінарійович Заєць

— Алло, — почув я знайомий голос, і співрозмовник мій схвильовано кахикнув. — День добрий, Володимире Степановичу. Це я, Іван Петрович. Ви чуєте?

Я розгублено мовчав, не знаючи, що відповісти.

— Ви чуєте? Алло!

— Атож, чую. Добрий день.

— Ви мене впізнали? Ми з вами півроку тому в парку познайомились. Ви пам’ятаєте?

— Ще б пак, — підтвердив я.

— То ви пам’ятаєте, що я вам розповідав? — тривожно запитав він.

— Пам’ятаю, Іване Петровичу, пам’ятаю.

— От і добре, — пожвавішав Іван Петрович. — Я до вас звертаюся, бо ви єдиний, хто, як мені здалося, повірив мені. Я зв’язався з вами не по телефону. Говорю по рації, тут с гака штука, що дозволяє виходити просто на квартирний телефон. Я зараз перебуваю в пустелі Кара-куми на біологічній станції на одного чоловіка. Ви не уявляєте, скільки мені коштувало зусиль, щоб мене сюди відрядили. Тепер маю трохи апаратури, можу поекспериментувати. Слід з’ясувати, в який спосіб мій організм впливає на організми піддослідних тварин. Первісна гіпотеза така: оскільки вплив мого організму на інші біологічні системи універсальний, то закономірності, закладені в його основі, мають бути універсальними. І недуга, і старощі — це, по суті, процеси наростання в організмі ентропії, збільшення невпорядкованості, дисбалансу на різних рівнях. Мій організм, напевно, внаслідок мутації набув властивості немовби паразитувати на інших організмах і зменшувати кількість власної ентропії, якимось дивом збільшуючи її в довколишніх. Я докопаюся до причини явища, хоч би мені довелося експериментувати цілодобово. Для мене дуже важливо, що я зараз ні на кого не впливаю, і знаєте, я почав старіти. І то дуже інтенсивно: з’явилася сивина, швидко ростуть залисини, поглиблюються давні зморшки і з’являються нові.

Дивно, але в його останніх словах мені вчулася радість.

— Скажіть, Іване Петровичу, які ж будуть практичні наслідки ваших експериментів?

— Дуже великі! Колосальні! — з ентузіазмом вигукнув він.

— Я…

Нараз у трубці затріщало, захрипіло і почулися часті гудки. Я термосив апарат, кричав “алло”, дув у трубку; зв’язок не поновлювався.

Довго після описаних подій я розмірковував над усім, що сталось, і гостре співчуття до цієї людини стискало мені серце. І я вирішив неодмінно написати про все, що сталося.

Я думав над словами Івана Петровича про можливість зменшувати свою енергію, передаючи її іншому організмові, і від перспектив такого відкриття захоплювало дух. Адже той інший організм може бути твариною, а може бути й просто культурою клітин. І тоді у нас з’являється певний шлях до продовження життя, і, навіть страшно подумати, до безсмертя! Є нині наука — генна інженерія — що дозволяє втручатися в найінтимнішу роботу спадкового апарату, змінювати його на свій розсуд. Аби тільки пощастило дізнатися, які зміни знайшли в геномі Івана Петровича! Це помогло б розв’язати найбільшу проблему, що будь-коли поставала перед людством. Аби тільки повірили Іванові Петровичу, аби тільки допомогли йому. Або хоча б не заважали. І може, колись, нехай не дуже скоро, станеться ЦЕ.

Я чекаю…

Мерехтливий напис над входом — “Готель Хілтон” — кидав відблиски на майже новий сірий костюм Бена. Несподівана пропозиція наспіла вчасно; Бен було вже змирився, що йому доведеться поповнювати понурі черги безробітних на біржі праці.

Зневірившися знайти бодай абияку роботу, Бен згодився працювати натурником у художника-реаліста. Молодий і традиційно бородатий художник мав дуже стомлений вигляд. Він малював картину “Юність планети”, й Бен позував йому для Прометея. Та невдовзі маляр перестав йому платити. Енергійні конкуренти завзято тіснили колегу-реаліста. Воші не малювали картин, а виробляли їх, широко використовуючи технічні засоби. Найбільшим здобутком головного конкурента була картина “Оглянься — позаду вічність”. Уявіть собі полотно, зафарбоване ультрамарином з пульверизатора. До полотна канцелярськими кнопками прикріплені шлейки. Картина мала шалений успіх. І художник-реаліст прогорів.

А Бен, що зостався без грошей та роботи, несподівано одержав через портьє цидулку: “Приходьте за цією адресою. Ви зробите непоганий бізнес”. Іти треба було до готелю “Хілтон”. І ось Бен стояв перед його дверима, не наважуючись увійти. Запрошення доволі загадкове. Та вибору не було, і Бен переступив поріг. Він твердим кроком перетяв хол і зайшов до ліфта.

— П’ятий поверх, — недбало кинув він ліфтерові.

Ліфтер зміряв його знавецьким поглядом і виконувати прохання не квапився.

— Ну? Що таке? — ледь підвищив голос Бен, і це вмить подіяло. — Дев’яносто п’ятий номер, — додав з незалежним виглядом.

— Праворуч п’яті двері, — в голосі ліфтера прозвучала шаноба.

Дев’яносто п’ятий номер значився, як номер люкс, і не всякому був по кишені.

Бен легко пройшов по ворсистому килиму, зупинився під дверима, підтяг вузол краватки і вже без вагань постукав. Відповіді не було. Зачекавши трохи, Бен постукав знову. Знову ніхто не відповів. Бен прислухався. З-за дверей долинали приглушені голоси. Він пхнув двері й зайшов до кімнати. В глибокому фотелі спиною до входу сидів лисуватий огрядний чоловік із келихом у руці. Ноги в теплих єгерських шкарпетках він поклав на журнальний столик біля телефону.

— Здрастуйте, — голосно привітався Бен.

— А, хеллоу! — вигукнув хазяїн і зробив енергійний запрошувальний жест. — Сідайте, Бене. Я ж не помилився? Ви Бенджамін Кросбі. Віскі, мартіні, джин? Беріть онде самі, не соромтеся. Я хлопець свій: “Хлопець з нашої бейсбольної команди” — так мене всі знайомі називають. І ви мене так називатимете.

— Я не граю у бейсбол, — стримано відповів Бен, — і не п’ю.

— Байдуже. Тоді посидьте просто так. Хочу додивитись “Уолтер Кронкайт і новини”. Не доберу, чому Сі-Бі-Ес[1] не розпрощається з