Олег Костянтинович Романчук - Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук

Бірема — судно стародавніх греків, довжина якого досягала 25 метрів; найпримітніше в його архітектурі — кормова прикраса у вигляді квітки і таран. ">[25]… Далеко-далеко в мерехтливому серпанку нагрітого повітря видніється берег Чорної Землі — країни Та-Кем…[26]


Розділ II
КЛЮЧ ДО ТАЄМНИЦІ

— Жук таки чудний, ніде правди діти, — іншого такого я зроду не бачив…

Едгар По. Золотий жук

Не минуло ще й року, відколи почалися ці події, а мені здається, що пройшли десятиліття. В сум’ятті не завжди був час робити нотатки, і багато чого стерлося в пам’яті. Тому, узявшись готувати цей своєрідний щоденник до друку, я був змушений звернутися за допомогою до безпосередніх учасників експериментів. Неоціненні послуги зробили вчені, які стояли біля витоків археофізичної епопеї: доктор історичних наук, професор Бандура Микола Олексійович і кандидат фізико-математичних наук Ткачук Олександр Пилипович, їх доповнення та уточнення зробили розповідь повнішою й більш цільною.

В нотатках чимало місця відведено описові дослідів, без чого неможливо осягнути суті зробленого. Але оскільки такі місця не завжди належним чином сприймаються тими, хто безпосередньо не зв’язаний з сучасною фізикою твердого тіла, Олександр Ткачук доклав чимало зусиль, щоб найдоступніше донести до читачів суть численних експериментів, без яких Відкриття не відбулося б.

Імена учасників цієї епопеї, з огляду на ряд причин, змінено. У викладі подій збережено хронологічну послідовність.

…Для мене початок великої пригоди виявився більш ніж прозаїчним. О тій порі, коли, власне, розпочалася археофізична епопея, як згодом було названо історію з кришталевим феноменом, я очолював відділ інформаційних систем Інституту проблем передачі інформації. Ми саме закінчували тему за проектом «Індра». Нашими партнерами були індійські колеги. Роботи вистачало, і несподіване повідомлення вченого секретаря інституту про розширення теми наукових досліджень відділу особливого ентузіазму в мене не викликало.

Справа в тому, що мені крім основної роботи (а ми займалися розробкою нових ліній передач світлової інформації — волоконно-оптичних ліній зв’язку) мало не щодня доводилося тратити багато часу на організаційні питання, бо у зв’язку з труднощами, які виникли при виготовленні експериментальної партії надвеликих інтегральних схем суперкомп’ютера першої радянсько-індійської міжзоряної ракети, до нашого відділу було приєднано лабораторію експериментальної кристалооптики. А тут ще це розширення теми!

— Шукайте внутрішні резерви, — порадив мені вчений секретар.

Остання частина фрази насторожувала. З досвіду знаючи, що «внутрішні резерви» краще знаходити самому, ніж чекати активного втручання керівництва, я потихеньку зайнявся розв’язанням цього питання, ще не відаючи майбутніх проблем, якими доведеться займатися за рахунок наукових «тилів». Залишитись непоміченим це, звичайно, не могло. «Внутрішні резерви», як завжди, діяли магічно: у відділі почали ширитись найнеймовірніші чутки (підлеглим чомусь завжди відомі подробиці, про які керівник навіть не здогадується). Розмови точилися довкола якоїсь археологічної знахідки, яку доведеться досліджувати нам, фізикам.

Невдовзі чутки підтвердились. Одного дня директор інституту академік Деркач попрохав мене знайти у відділі можливість, звісно, не на шкоду основним дослідженням, якомога уважніше вивчити знахідку археологічної експедиції професора Бандури. Навіть наш поважаний керівник не міг тоді припустити, що саме ці побічні експерименти невдовзі стануть основною тематикою робіт відділу.

Прізвище професора виявилося мені звідкись знайомим. І раптом я згадав: це ж про царські скарби із скіфського поховання, розкопані експедицією Бандури, писалося торік на сторінках республіканської та всесоюзної преси. Від часу знаменитої пекторалі з кургану Товста могила це була не менш унікальна знахідка.

Коли бути точним, то першим як справжній експериментатор звернув увагу на химерного жука Олександр Ткачук. Саме завдяки його наполегливості, інтуїції, переконаності у власній правоті дивовижна знахідка потрапила в лабораторію. Що стосується мене, то я був далекий від того, щоб вважати доцільним залучати фізиків до вивчення суто археологічного непорозуміння.

Завідуючий лабораторією експериментальної кристалооптики, мій заступник і права рука Олександр Ткачук (простіше Сашко), лисіючий брюнет, який, зневірившись у патентованому угорському засобі проти випадання волосся «Банфі», відпустив акуратну мефістофельську борідку, чим причарував мало не все жіноцтво інституту, був цілком протилежної думки. Зрештою, йому це дозволялося. Двадцятивосьмирічний геній (усталена думка колективу нашого відділу, яка іноді розбігалася з думкою офіційного керівництва), власник диплома кандидата фізико-математичних наук, неодружений, зросту вище середнього, статури худорлявої, від середньостатистичного оточення найперше відрізнявся впертістю. Але саме ця риса характеру Ткачука робила його незамінним у найвідповідальніших ситуаціях, коли для успіху експерименту потрібні неабияка витримка і диявольське терпіння при очікуванні наслідків досліду. Діяв Сашко навдивовижу цілеспрямовано, просуваючись до мети, наче всюдихід. Як мені було відомо, мріяв захистити докторську дисертацію лише зробивши епохальне відкриття, в чому і поклявся, як твердили інститутські гострослови, на синхрофазотроні в Дубні. Частенько його непомірні запити розбігалися з можливостями лабораторії. Невичерпний генератор надоригінальних ідей не раз примушував мене хапатися за голову, коли черговий фантастичний задум розлітався вдрузки разом з установкою чи приладом. Однак за непогамовністю Ткачукової натури приховувалися критично настроєний розум, здатність швидко й точно аналізувати факти — саме ті якості, без яких справжньому експериментаторові дорога до успіху закрита.

…Ми — Ткачук, професор Бандура, академік Деркач і я — сиділи в директорському кабінеті, з неприхованим інтересом позираючи на обтягнений зеленим сукном стіл, де красувалась філігранної роботи срібна чаша на високій, мудровано крученій ніжці. Вінця чаші-фіали прикрашало золоте, помережане химерним орнаментом окуття. Нижня частина мала рельєфні канелюри. Корпус прикрашав широкий барельєфний фриз, що зображав епізоди військового життя скіфів і сцени полювання. Можна було легко розрізнити фігури воїнів: один тримав за вуздечку баского коня, інший, у гаптованому на раменах каптані, озброєний луком і мечем, готувався скочити на вороного.

— Оце знахідка! — мимовільно вирвалося з Сашкових уст.

Професор поблажливо всміхнувся, з чого я зробив висновок, що справжній сюрприз ще попереду. Так воно і вийшло. Микола Олексійович, немов справжній фокусник, володар дюжини Оскарів міжнародного товариства