Олег Костянтинович Романчук - Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук

чаклунів і магів, дістав з чаші кришталевого жука. Дивна істота незмигним поглядом блискучих полірованих очиць дивилася на вчених мужів, немовби намагалася второпати, яким чином після тисячоліть вимушеного сну опинилась на білому світі.

Микола Олексійович простягнув мені прозорий, схожий на кварц монокристал, вирізьблений у вигляді жука-гнояка. Ми з Сашком нахилили голови над химерною річчю, ніби й справді можна було всередині її віднайти розгадку питань, які враз постали перед фізиками…

Місцями в кристалі можна було помітити димчасті плями, схожі на бульбашки повітря; проглядалися ледь помітні неозброєним оком тоненькі волоконні утворення. Чим довше я тримав у долонях жука, тим виразніше відчувалися якісь дивні запахи: холодні, теплі, нічні. Цілий розмай дивовижних пахощів…

Якби раніше хтось сказав мені, що існує подібний феномен, я б нізащо не повірив. Справа в тому, що при найменшій обробці такий монокристал повинен неодмінно розлетітися!..[27] Тут щось не так. Або я чогось не розумів, або це «щось» і справді мало місце. В такому разі саме фізика і повинна встановити причини існування феномена.

Поклавши жука на стіл, я вголос висловив своє припущення. Ткачук схвально кивнув своєю сократівською головою і глибокодумно мовив:

— Ця химера ще завдасть нам клопоту.

В подібних ситуаціях Сашко у своїх модерних окулярах «дальтон» скидався на пугача, котрий знає про оточуючий світ достеменно все, однак з якихось причин мовчить.

…А потім було знайомство зі Скіфією. Ми довідалися про подробиці минулорічної експедиції, очолюваної Миколою Олексійовичем. Переважно це була інформація, котра свого часу не потрапила на сторінки спеціальних і науково-популярних часописів.

Розповідати професор Бандура умів по-юнацьки захоплююче. Професія шукача забутих істин несподівано відкрилася однією з дорогоцінних граней, що висвітлюють шлях у минуле, готуючи до зустрічі з майбутнім. Вміння образно описувати події давнини, поетично говорити про, здавалось би, звичайні речі, творити на очах захоплених слухачів історію — усіма цими якостями професор Бандура володів уповні. Окрім всього, він мав дар актора, і це ще більше заворожувало.

В нашій уяві оживали вдягнені у шкіряні строї довговолосі сини безкрайніх степів — легендарні скіфи. Поставали сміливі до відчайдушності воїни, грізні вершники на баских конях, до тупоту яких зі страхом прислухалися в далекому Вавілоні та Ассірії. Ще б пак, прості кочові племена примусили відступити майже сімсоттисячне військо перського царя Дарія.

Ми довідалися про легендарну столицю Скіфії — місто Гелон, яке постало на основі союзу скіфських племен гелонів та будинів і про яке згадував «батько історії» Геродот у своєму знаменитому описі Скіфії. Завдяки майстерності оповідача ми на якийсь час немовби перенеслися у велелюдне місто, що лежало на перехресті важливих торговельних, шляхів між центральною частиною Східної Європи і морськими портами північного Причорномор’я.

Зодчі Гелона нічим не поступалися знаменитим афінським будівничим, а багато в чому перевершували їх своїми дерев’яними спорудами. Принаймні так розповіла Геродотові людина, котрій вдалося побувати у цьому місті серед предковічних лісів.

І ось археологічна експедиція професора Бандури, що проводила розкопки в місцевості неподалік Гелона, натрапила на цілком незаймане поховання знатного скіфа.

Удача випала несподівано. Того дня тривали пошуки залишків першого оборонного валу, щоб точніше визначити межі міста. Бульдозер і скрепер шар за шаром знімали грунт, а слідом просувалися археологи. І ось оголилася ділянка площею близько восьми квадратних метрів, яку, схоже, колись валькували — змащували глиною в суміші з половою.

Припущення про те, що вдалося натрапити на замасковане поховання, незабаром підтвердилось. Відсутність традиційного кургану була зрозумілою: родичі та близькі померлого побоювалися грабіжників. Незважаючи на те, що скіфи з великою шанобою ставилися до небіжчиків, святотатство — річ, здавалося б, несумісна з вірою в потойбічне життя — було поширене у ті часи.

У всьому блиску й багатстві відкрилися археологам скарби могили. Поховальна камера була заповнена вщерть дорогоцінними речами, які покійник узяв з собою в далеку путь. Золоті головні убори, бронзові казани, срібні й золоті ритони — роги для пиття, амфори, чорнолаковий давньогрецький посуд, коштовно оздоблена зброя, військовий обладунок. Саме там була знайдена і срібна чаша-фіала, яку ми мали змогу бачити. Одне слово, могили раніше ніхто не торкався.

Припускали, що ця могила — останнє пристановище легендарного Атея — скіфського царя, котрий у середині четвертого століття до нашої ери згуртував Скіфію в єдину державу. В 339 році до нашої ери військо, очолюване дев’яностолітнім Атеєм, зазнало жорстокої поразки від армії Філіппа Македонського. Скіфський цар, який брав участь у битві, загинув. Приблизний вік могили і дата загибелі Атея співпадали. Кістяк небіжчика, поза всяким сумнівом, належав людині похилого віку. Одягнений був у захисний панцир, шолом, шкіряні штани, на яких кріпилися тонкі бронзові пластинки; до бойового пояса був причеплений меч-акінак і дерев’яний сагайдак.

На шиї похованого висів філігранної роботи кришталевий жук на срібному ланцюжку.

Більшість спеціалістів вважала, що стародавня єгипетська реліквія — священний жук-скарабей[28] — служила небіжчикові талісманом. Проте довести це виявилося не простою справою: досі в археологічній практиці чогось подібного не зустрічалося.

Скіфам, як відомо, пощастило: про них, сучасників античної цивілізації, залишилося чимало історичних відомостей. Проте чи існували безпосередні зв’язки Скіфії з Єгиптом, сказати важко.

Про культ жука-гнояка у стародавніх єгиптян я вперше довідався ще в дитинстві, читаючи «Фараона» Болеслава Пруса. І лише через багато років, навчаючись у Ленінградському університеті, на виставці в Ермітажі побачив так званих меморіальних скарабеїв, присвячених найвизначнішим подіям у житті фараона. Приміром, текст, вирізьблений на панцирі