Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

– А й заспівай, холера, – сказав Ярпен Зігрін і сплюнув. – Але не думай, Любистку, що я дам тобі за твоє бряжчання хоча б шеляг. Тут, хлопе, не королівський двір.

– Воно й видко, – кивнув трубадур.

– Йеннефер.

Обернулася, наче заскочена зненацька, хоча відьмак не сумнівався, що вона ще здалеку чула його кроки. Поставила на землю дерев’яне цеберко, випрямилася, відгорнула з чола волосся, що вилізло з-під золотої сіточки, крученими локонами спадаючи на плечі.

– Ґеральте.

Як завжди, носила вона лише два кольори. Свої кольори: чорне та біле. Чорне волосся, чорні довгі вії, за якими доводилося угадувати колір її очей. Чорна спідниця, чорний короткий каптанчик із білим хутряним коміром. Біла сорочка з найтоншого льону. На шиї – чорна оксамитка, оздоблена всіяною діамантиками зіркою з обсидіану.

– Ти анітрохи не змінилася.

– Як і ти, – вона скривила губи. – І в обох випадках це однаково нормально. Чи, якщо хочеш, однаково ненормально. У будь-якому разі, натяк на це, може, і є непоганим способом розпочати розмову, але він безглуздий. Правда?

– Правда, – кивнув він, дивлячись у бік намету Нєдаміра й вогнищ королівських лучників за темними абрисами фургонів. Від найдальшого вогнища лунав звучний голос Любистка, що співав «Зорі над трактом», одну зі своїх найвдаліших любовних балад.

– Що ж, вступ – позаду, – сказала чародійка. – Слухаю, що далі.

– Бачиш, Йеннефер…

– Бачу, – урвала вона різко. – Але не розумію. Навіщо ти сюди приїхав, Ґеральте? Адже не через дракона? Хіба в цьому сенсі нічого не змінилося?

– Ні. Нічого не змінилося.

– Тож навіщо, питаю, ти до нас приєднався?

– Якщо я скажу, що через тебе, – ти повіриш?

Вона дивилася на нього мовчки, а у її блискучих очах було щось, що йому не подобалося.

– Повірю, чому ж ні, – сказала вона нарешті. – Чоловіки люблять зустрічатися зі своїми колишніми коханками, люблять поновлювати спогади. Люблять уявляти, що колишнє любовне піднесення дає їм щось на зразок довічного права власності на партнерку. Це добре впливає на їхнє самопочуття. Ти не виняток. Попри все.

– Попри все, – посміхнувся він, – ти маєш рацію, Йеннефер. Твій вигляд чудово впливає на моє самопочуття. Іншими словами, я тішуся, що бачу тебе.

– І це все? Ну, то скажімо, що і я втішаюся. А натішившись, зичу тобі доброї ночі. Йду, як бачиш, відпочивати. Але спершу маю намір умитися, а для цього я звикла роздягатися. Тож відійди, аби ґречно забезпечити мені мінімум зручності.

– Йен, – простягнув він до неї руки.

– Не називай мене так! – просичала вона люто, відскакуючи, а з пальців, які вона спрямувала в його бік, сипнули блакитні й червоні іскри. – А якщо ти мене торкнешся, я випалю тобі очі, мерзото.

Відьмак відсахнувся. Чародійка, трохи заспокоївшись, знову відкинула волосся з чола, встала перед ним з кулаками, упертими в боки.

– Ти про що думав, Ґеральте? Що ми весело попліткуємо, що пригадаємо давні часи? Що, може, наприкінці балачок ми підемо разом у фургон і покохаємося на кожухах, просто так, щоб освіжити пам’ять? Га?

Ґеральт, не бувши впевненим, чи чародійка магічно не читає його думки, чи просто напрочуд точно здогадується, мовчав, криво посміхаючись.

– Ці чотири роки зробили своє, Ґеральте. Мені вже минуло, і тому, і тільки тому я не наплювала тобі в очі при теперешній зустрічі. Але нехай тебе не вводить в оману моя ввічливість.

– Йеннефер…

– Мовчи! Я дала тобі більше, аніж будь-якому чоловікові, лайдаче. Сама не знаю, чому, власне, тобі. А ти… О, ні, мій дорогенький. Я не дівка і не випадково впіймана у сіть ельфійка, яку одного ранку можна кинути, піти собі, не розбудивши, лишивши на столику букетик фіалок. Не та, кого можна виставити на посміховисько. Бережися! Якщо скажеш зараз хоча б слово – пожалієш!

Ґеральт не сказав ані слова, безпомилково відчуваючи злість, що кипіла у Йеннефер. Чародійка знову відкинула з чола неслухняні локони, заглянула йому в очі, зблизька.

– Ми зустрілися, на жаль, – сказала вона тихо. – Не привертатимемо до себе увагу. Збережімо обличчя. Давай удавати добрих знайомих. Але не помилися, Ґеральте. Між тобою і мною вже немає нічого. Нічого, розумієш? І радій, бо це означає, що я вже облишила певні проекти, які ще донедавна щодо тебе мала. Але це зовсім не означає, що я тебе вибачила. Я ніколи не вибачу, відьмаче. Ніколи.

Вона різко відвернулася, схопила цеберко й відійшла, розбризкуючи воду, за фургон.

Ґеральт відігнав комара, що дзижчав над вухом, повільно пішов у бік вогнища, біля якого рідкими оплесками саме нагороджували виступ Любистка. Глянув на темно-синє небо над чорною зубатою пилкою вершин. Хотів розсміятися. Не знав чому.

– Обережніше там! Уважно давайте! – закричав Богольт, обертаючись на козлах назад, у бік колони. – Ближче до скелі! Уважно!

Фургони котилися, підскакуючи на камінні. Візниці лаялися, нахльостуючи коней віжками, вихиляючись, дивилися неспокійно, чи колеса на достатній відстані від краю ущелини, над якою бігла вузька нерівна дорога. Унизу, на дні прірви, білою піною вирувала серед каміння річка Браа.

Ґеральт притримав коня, притискаючись до скелі, вкритої рідким бурим мохом і білими квіточками, схожими на лишайник. Він дозволив фургону Рубайл випередити його. З голови колони прискакав Пильщик, котрий вів обоз разом із розвідниками з Холопілля.

– Добре! – крикнув він. – Рушайте скоріше! Далі воно просторіше!

Король Нєдамір і Ґилленстерн, обидва верхи, у супроводі кількох кінних лучників, порівнялися із Ґеральтом. За ними туркотіли вози королівського табору. Ще далі котився фургон ґномів, яким правив Ярпен Зігрін, безперервно горлаючи.

Нєдамір, худорлявий та веснянкуватий підліток у білому кожушку, минув відьмака, кинувши на нього зверхній, хоча й помітно втомлений погляд. Ґилленстерн випростався і стримав коня.

– Дозвольте-но, пане відьмаче, – сказав владно.

– Слухаю. – Ґеральт ударив кобилу п’ятами, поволі рушив у бік канцлера, вслід за табором. Дивувався, що, маючи настільки показне черевце, Ґилленстерн проміняв зручності їзди у візку на сідло.

– Учора, – Ґилленстерн трохи натягнув віжки, прикрашені золотими бляшками, й відкинув з плеча бірюзовий плащ, – учора ви сказали, що вас дракон не цікавить. А що ж тоді вас цікавить, пане відьмаче? Чому ви їдете з нами?

– Це вільна країна, пане канцлере.

– Поки що. Але у цьому почті, пане Ґеральте, кожен повинен знати своє місце. І роль, яку він має виконувати згідно з волею короля Нєдаміра. Ви це розумієте?

– Що ви хочете сказати, пане Ґилленстерне?

– Те, що кажу. Я чув, що останнім часом із вами, відьмаками, важко домовлятися. Річ у тому, що коли не вкажуть відьмаку на потвору, яку слід убити, відьмак, замість того аби брати меч і рубати,