Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

гострі, маленькі крихти льоду, й біда тому, кому така крихта потрапить в око чи в серце. Цей хтось – пропав. Уже ніщо не зуміє його втішити, все, що не матиме білизни снігу, буде для нього мерзотним, бридким і огидним. Не зазнає він спокою, кине все й рушить за Королевою, за своїм маренням і коханням. Звичайно, він ніколи не знайде її і загине з туги. Кажуть, що тут, на тому місці, у прадавні часи трапилося щось схоже. Красива легенда, вірно?

– Ельфи все вміють перевдягти у гарні слова, – буркнув він сонно, водячи губами по її плечі. – Це зовсім не легенда, Йен. Це красивий опис паскудного явища, яким є Дикий Гін, прокляття деяких місць. Нез’ясоване колективне безумство, що примушує людей доєднуватися до примарного почту, що летить по небі. Я те бачив. І справді, часто стається воно зимою. Давали мені чималі гроші, аби я поклав край тому явищу, але я не взявся. На Дикий Гін способу немає…

– Відьмак, – прошепотіла вона, цілуючи його у щоку. – Ані на гріш романтизму в тобі. А я… я люблю легенди ельфів, вони такі красиві. Шкода, що люди не мають таких легенд. Може, колись матимуть? Може, створять їх? Але про що вони мають розповідати, легенди людей? Навколо, хоч куди глянь, сірість і невиразність. Навіть те, що красиво розпочинається, завжди швидко переходить у нудьгу й буденність, у той людський ритуал, той нудний ритм, що зветься життям. Ох, Ґеральте, нелегко бути чародійкою, але порівнювати зі звичайним людським існуванням… Ґеральте?

Вона поклала голову на його груди, що здіймалися у повільному диханні.

– Спи, – прошепотіла вона. – Спи, відьмаче.

ІІІ

Місто погано на нього впливало. Від самого ранку. Від самого ранку все псувало йому настрій, викликало пригнічення та злість. Усе. Злило його, що він проспав, через що його ранок виявився фактично полуднем. Дратувала його відсутність Йеннефер, яка пішла, перш ніж він прокинувся.

Вона, мабуть, поспішала, бо приладдя, яке вона завжди ретельно розкладала по шкатулках, лежало на столі, розсипане безладно, наче кістки, кинуті ворожбитом у ритуалі гадання. Пензлики з тонкого волосу – як великі, якими вона користувалася, щоб припудрити обличчя, так і менші, якими накладала помаду на губи, і найменші, для хни, якою вона фарбувала вії. Олівчики та грифелі для повік і брів. Щипчики та ложечки зі срібла. Баночки та пляшечки з порцеляни та молочного скла, що містили, як він знав, еліксири та мазі з інгредієнтами і такими банальними, як сажа, гусячий жир і сік моркви, і таємничими, як то мандрагора, сурма, беладонна, каннабіс, драконяча кров і концентрована отрута гігантських скорпіонів. А над усім тим, навколо, у повітрі – запах бузку й аґрусу, парфумів, якими вона завжди користувалися.

Вона була у тих предметах. Була у тому запаху.

Але не було її.

Він спустився вниз, відчуваючи, як зростають неспокій і злість. На все.

Злила його холодна й в’язка яєчня, що подав йому на сніданок корчмар, на мить відриваючись від дівчиська, яке він обмацував у коморі. Злило його те, що дівчаткові було – найбільше – дванадцять років. І – сльози на її очах.

Тепла весняна погода й радісний гомін вулиці, що пульсувала життям, не виправляв Ґеральтові настрою. Усе ж нічого не подобалося йому у Айдд Ґинвайлі, містечку, що, як він вирішив, було злостивою пародією на всі відомі йому містечка – було карикатурно галасливішим, задушливішим, бруднішим і більше дратувало.

Він усе ще відчував легкий сморід смітника на одежі й волоссі. Вирішив піти до лазні.

У лазні дратувало його обличчя банника, який дивився на його відьмачий медальйон, на меч, покладений на край діжки. Дратував його факт, що банник не запропонував йому дівку. Не мав він наміру дівкою скористатися, але у лазні всім її пропонували, тож його дратувало, що для нього зробили виняток.

Коли він вийшов, гостро пахнучи сірим милом, його настрій не поліпшився, а Айдд Ґинвайль анітрохи не покращав. Усе ще не бачив тут нічого, що могло б йому подобатися. Не подобалися відьмаку купи гною, що заполонили вулички. Не подобалися йому жебраки, що юрмилися під муром храму. Не подобався йому кострубатий напис на мурі, що проголошував: ЕЛЬФІВ ДО РЕЗЕРВАЦІЇ!

До замку його не пустили, відіслали за старостою до купецької гільдії. Роздратувало його це. Роздратувало його, й коли старший цеху, ельф, наказав йому шукати старосту на ринку, дивлячись при тому на нього із презирством і зверхністю, дивною для того, кого мають от-от гнати до резервації.

На ринку аж чорно було від людей, повно тут було яток, возів, коней, волів і мух. На підвищенні стояв ганебний стовп із делінквентом, якого натовп обкидав грязюкою і лайном. Делінквент із гідною подиву майстерністю мерзотно лаяв своїх мучителів, не дуже підносячи голос.

Для Ґеральта, який знав звичай, мета перебування старости серед цього рейваху була цілком зрозумілою. Приїжджі купці з каравану хабар включали в ціну товару, тож мали той хабар комусь вручити. Староста, який також знав звичай, заявився, аби купці не завдавали собі клопоту.

Місце, де він урядував, позначав брудно-синій балдахін, нап’ятий на тички. Стояв там стіл, обліплений галасливими відвідувачами. За столом сидів староста Гербольт, демонструючи всім і кожному презирство й зневагу, що проступали на вицвілому обличчі.

Покладини – традиційна весільна церемонія, якою завершуються весільні гуляння; перша шлюбна ніч.

Повернутися