Аркадій Фідлер - Оріноко

Незабаром повернулися наші посланці. Неприємні вісті, які вони принесли з верхньої течії річки, дуже нас пригнітили: всі чотири аравакські села теж виявилися безлюдними, як і селище над озером. Там не залишилося жодної живої істоти, а хатини та курені здебільшого були завалені або давно знищені.

— То, може, не варто зараз і корабель проводити в затоку! — зауважив хтось із сумнівом.

— А що зробити?

— Будемо плисти, аж поки не досягнемо річки Померун. Там зустрінемо своїх побратимів, араваків.

— Не раджу цього робити, — заперечив я. — Згадайте про вчорашній корабель, який нас переслідував. Коли дізнаються, що ми знищили іспанців-переслідувачів, захопили їх шхуну, — а це незабаром обов'язково буде відомо, іспанці, може, навіть уже дізналися, — вони шукатимуть нас по всьому морю і легко знайдуть.

— То що ж ти радиш?

— Може, кілька тижнів перебути тут, у сховищі, на березі, а коли все втихомириться — вийти з укриття і плисти далі до вашої річки Померун.

— Ян правильно каже! — підтримав мене Арнак. — Мотатися тепер у відкритому морі — це значить накликати на себе біду. Краще тут сховатися.

— Правильно, я теж так вважаю! — приєднався до нас Манаурі. — Думаю, що ще завидна треба оглянути хатини, може, це допоможе з'ясувати, чому наші залишили селище.

Незабаром ми повернулися назад до корабля. Вагура і два індійці, які повинні були залишитись на березі до того часу, поки шхуна увійде в затоку, супроводили нас через село аж до того дерева, в дуплі якого були сховані мої чоботи.

— Ти взуєш їх? — запитав мене Вагура.

— Взує! — відповів за мене Манаурі, турбуючись, як видно, за моє цінне життя.

— Хай буде так! — погодився я неохоче.

Вагура побіг до дерева. За хвилину ми почули його здивований приглушений крик. Ми підійшли.

— Чобіт немає! — пояснив зовсім розгублений юнак.

Дерево було те саме, з тим самим дуплом, але чоботи зникли.

— Що за лихо? — запитав Манаурі. — Чари, чи що?

— Я добре сховав чоботи! — запевняв Вагура. — Їх украв хтось!

— Той, хто стежив за нами, — тихо сказав Арнак і уважно оглянув усе навкруги.

Раптом один з індійців, вкрай переляканий, почав, як божевільний, шепотіти, що він знає, чиїх рук це справа: це зробив страшний Канайма, який заволодів селищем і замордував усіх — тому воно й безлюдне, — і нас він також готовий повбивати.

— Заткни пельку! — гнівно перервав його Манаурі. — Не базікай, як стара баба!

— Він не базікає, — почали захищати його інші індійці. — Хіба ти не бачиш, вождю, що сталося з цими селищами? Тут діялося щось жахливе! Мешканців немає! Хто їх знищив? Хто їх виганяв?.. І тепер — ці чоботи!

— Канайма! Це Канайма! — шепотіли індійці тремтячими устами.

— Втікаймо! — закричав хтось.

— Це зачароване місце! Нас повбивають злі духи! Канайма!

Я поспішно звернувся до Арнака?

— Хто такий Канайма?

— Страшний дух помсти! Коли скоїться щось погане, кажуть — це його робота.

Кілька чоловік, охоплених забобонним страхом, і справді хотіли втікати. На смерть переляканий, майже зовсім непритомний був індієць, який перший вимовив слово: Канайма. Він весь тремтів. Для мене це було зовсім незрозуміло, бо я знав цього індійця, як хороброго воїна, — кілька днів тому він безстрашно кидався па іспанців у найнебезпечніші місця бою… Я починав відчувати страшні релігійні пута і темноту, що сковували душі цих людей.

Манаурі ледве заспокоїв своїх товаришів.

Раптом я пригадав ту мить, коли сидів на піщаному пагорку, і перед моїми очима постала тінь таємничого звіра. Не лишалося жодного сумніву — то був не звір, а людина. Такою могла бути лише людина.

— Я вже знаю! Знаю! — прошепотів я радісно. — Мені стало все ясно!

Я розповів про свої здогадки товаришам, і вони визнали мою правоту. Одразу зрозуміли, хто забрав чоботи. Негайно зник кошмар духів, перестав загрожувати Канайма. Але замість нього виникла нова небезпека, ще більш певна, ще ближча і тому страшніша: з'явилася незнайома людина. Хто це — ворог чи друг?

Незважаючи на все це, ми не змінили своїх планів щодо укриття корабля в затоці. В ту хвилину ми вважали, що найважливіше наше завдання і найнеобхідніший засіб обережності — не показуватись у відкритому морі.

Швидкою ходою ми пробиралися крізь зарості до корабля. Ніхто по чіпав нас. За кілька гонів од дерева з дуплом, у найбільшій гущавині, Вагура і обидва його товариші непомітно відокремились од нас і залишились над затокою озера. Ми порадили їм прислухатись і придивлятися до всього, що станеться в селищі під час нашої відсутності.

Всі три пістолети залишили їм.

Як тільки почало світати, ми підняли якір і при сильному вітрі вирушили в путь. Гирло затоки, або вірніше — гирло лагуни, що виходило в море і мало завширшки понад два гони, було не дуже глибоке. Тому Манаурі, як і його індійці, уважно дивився вперед, щоб знайти серед підводних скель та мілин потрібний прохід для нашого корабля. На щастя, шхуна не глибоко сиділа у воді і пройшла гирло спокійно, а коли від перших сонячних променів зарожевів схил гори, ми вже виходили на тихі води затоки.

— Сюди не пробереться жодна бригантина, — зауважив Арнак.

— Маєш рацію. В затоці нам ніщо не загрожує з моря, — підтвердив я.

В далечині, на південно-західному обрії, чорніли хатини безлюдного селища. Ми очима обнишпорили весь берег озера, чи не помітимо якої-небудь живої істоти — і помітили! Біля самої води стояли чотири постаті і, вимахуючи руками, подавали нам якісь знаки.

— Та це ж наші: Вагура! Я пізнаю його, — закричав дуже здивований