Рольф Бломберг - Золото і анаконда

Та, коли настав час вирушати в дорогу, виявилось, що йому не можна звільнитися на роботі. Звичайно, наймаючись у компанію, він поставив умову, що одержить відпустку місяців на два, коли забажає шукати скарбу, але вийшло так, що два пілоти захворіли, і сумлінний Джордж не хотів залишати в біді компанію.

Отже, я несподівано залишився без супутника. А вже почався листопад, і треба було вирушати, поки стояла добра погода.

І тут мене розшукав якийсь добродій, що назвав себе Луїсом Андраде. Його послав один із моїх друзів, котрий знав про мої плани щодо Льянганаті.

— Ви були в Льянганаті? — недовірливо спитав я. З вигляду Андраде аж ніяк не можна було здогадатись, що він зміг би витримати таку подорож.

— Дванадцять разів, — відповів він.

— Шукали скарб Вальверде?

Він кивнув.

— І тепер ви думаєте, що за тринадцятим разом знайдете його?

Андраде знову кивнув.

— Для мене, — сказав він, — у дерротеро Вальверде вже немає загадок. Я знаю, що натрапив на вірний слід. Ви маєте час вислухати мене?

Я слухав годину, другу. Через три години ми з Андраде домовились мандрувати разом, а коли він пішов, у мене в руках залишився документ такого змісту:

«П’ятого листопада 1950 року в місті Кіто було підписано паном Рольфом Бломбергом і паном Луїсом Андраде таку угоду: Андраде має показати шлях і супроводжувати Бломберга та його супутників до Серрос Льянганаті в Східній Кордильєрі згідно з вказівками дерротеро Вальверде, відомому також і Бломбергу до місця, де Андраде сподівається знайти скарб, тобто сховане інками золото. Бломберг має взяти на себе всі витрати на експедицію: найняти пеонів, купити харчів і так далі. Андраде виступить у ролі провідника, що знає місце, де названі особи сподіваються знайти золотий скарб. День, коли експедиція вирушить у дорогу, буде визначено обома учасниками окремо.

В тому разі, коли вони знайдуть золотий скарб, або частину, скарбу, або копальні чи інші золоті родовища, то п’ятдесят процентів знайденого належатиме панові Бломбергу, тому що він узяв на себе витрати, а решта п’ятдесят процентів — панові Андраде. Обидва вони будуть неухильно дотримуватись цієї угоди.

Угоду складено в двох ідентичних примірниках, по одному для кожної з осіб, що її підписали в місті Кіто листопада місяця п’ятого дня 1950 року.

Рольф Бломберг Луїс Андраде».

Мені доводилось на своєму віку підписувати чимало угод, але таку — ще ніколи!

А наступного дня з Нью-Йорка прибула телеграма від ще одного бажаючого взяти участь в експедиції: «Прибуваю Кіто вівторок зустрічай аеродромі Густав».

Правда, Густав Альгорд казав мені, що хотів би піти зі мною в Льянганаті, і я, виконуючи свою обіцянку, повідомив його про дату нашого виступу, однак ніколи не вірив, що він справді приїде.

Ми познайомились у Клубі мандрівників, коли я на короткий час їздив у Швецію, а трохи згодом знову зустрілися в одного спільного знайомого, запеклого мисливця, що не раз подорожував по Африці. Там же був і «король золота» Майк Йослін, а в його товаристві мова завжди заходить про золото. Я розповів усе, що знав із цього приводу про Еквадор, згадав також про скарб Вальверде і про свої плани щодо експедиції в Льянганаті.

— Оце пригода саме для мене! — зрадів Густав. — Якщо ти не маєш нічого проти, я піду з тобою.

— О, будь ласка! — відповів я, добре знаючи, що його багатий досвід шукача золота і мисливця дуже став би нам у пригоді, якби він справді зважився на подорож.

Густав ще двадцятирічним юнаком вирушив у Британську Колумбію, зваблений канадською пропагандою для емігрантів. Але його вища освіта і гарні оцінки там виявились ні до чого, і спочатку він потрапив на мідну копальню. А втім, рудокопам платили непогано, і невдовзі Густав мав уже невеличкий капітал — кілька сот доларів. З цими грошима і в спілці з одним досвідченим шукачем він вирішив спробувати щастя в Скелястих горах. Їм поталанило. Щоправда, золота вони не знайшли, зате натрапили на… платину! Все йшло як слід, поки одної ночі несподівана повінь не забрала і їхній здобуток, і спорядження. Самі вони ледве врятувалися.

Друзі залишились ні з чим. Довелось шукати якусь роботу, і врешті вони потрапили на будівництво шляху. У вільний від роботи час Густав полював на хутряного звіра і торгував з індійцями. Справи його йшли непогано. Та коли чутка про Аргентіну як про країну великих можливостей досягла Канади, Густав знову знявся з місця і купив квиток до Буенос-Айреса. А через п’ять днів після прибуття на нове місце він уже їздив верхи або запряженим чотирма кіньми фургоном по пампасах — скуповував хутра й шкури, зазнавав найрізноманітніших пригод, аж поки після тривалих мандрівок не опинився в Патагонії і не осів там як торговець з індійцями племені аррауано. А ще через п’ять років він повернувся в Швецію з чималим капіталом і заснував фірму «Густав Альгорд, оптова, торгівля хутрами».

Їдучи в Еквадор весною 1950 року, я зустрівся з Альгордом у Нью-Йорку.

— Не забудь повідомити мене, коли вирушатимеш у Льянганаті, — попросив він.

І ось тепер прибула телеграма, яка свідчила, що Густав не жартував.

Кіто зустрів його не дуже привітно: небо було вкрите суцільними дощовими хмарами, і літак чотири години кружляв над аеродромом, поки трохи вигодинилось і можна було сісти. Проте такі дрібниці не могли зіпсувати Густавові настрою.

Андраде, Густав і я вмить спакували спорядження й харчі: ми не могли зволікати (внесок Густава в спорядження експедиції складався з клею «Карлсон», рідини від комарів і м’ятних таблеток — без цих важливих речей він ніколи не пускався у подорож!) Однак, перш ніж вирушити, треба було ще вияснити одну деталь, тому я звернувся до Луїса Аріаса, шефа компанії «Ареа».

— Мені треба найняти на дві години один з твоїх літаків, щоб зробити