Яна Дубинянська - Листи до полковника

трьох поспіль негативних оцінок (а хто винен, що клас з’явився всуціль не готовим до іспиту?) вибігла з класу, мабуть, порадитися з кимось вищим за рангом – і закінчуючи оцим вилупком, що на очах губив залишки нахабства й хуліганського куражу.

Бушняк ковтнув, притих, підвівся з-за екзаменаційного столу. Якщо він, другорічник, не складе іспиту і знов не буде переведений до наступного класу, то загримить прямісінько в армію. Він чудово знав, що класній керівничці про це відомо. Але не міг собі уявити, наскільки їй буде байдуже.

Функція, що приймає іспит з літератури в десятому класі. Не більше того.

– Хто наступний?.. нема бажаючих? Тоді продовжимо за списком. Дмитрієв.

Як довго, з нудьгою подумала Ева. Хоча, власне, куди поспішати?

– Тягніть білет.

Десь на краю поля зору над рядами білих прямокутників зависла рука з короткими пальцями й обкусаними нігтями. Проробила кілька шулерських пасів – клас відгукнувся безрадісними нервовими смішками – і нарешті спікірувала вказівним пальцем донизу.

Щезла разом із білетом. Підводити очей Еві не хотілося.

– Шістнадцятий.

– Добре, – вона зробила відмітку. – Йдіть готуйтеся.

– А якщо я без підготовки? – запитав хлоп’ячий голос. – Мені тоді належать додаткові бали, так?

Класом пробіг гомін, і стало зрозуміло, що тут якийсь підступ; із цим Дмитрієвим, ледве пригадала Ева, ніколи не миналося без підступу. Нехай. Сьогодні вона відчувала себе невразливою, як фортечний мур над морем. І такою ж байдужою.

– Спробуйте.

– Поети-авангардисти початку століття, – з невловимою інтонацією в голосі почав Дмитрієв. – Різноманітність напрямків і шкіл. Творчість Петра Деомидова. Розповідаю. На початку століття в поезії буйним цвітом розцвів авангардизм. Напрямків і шкіл було дуже багато. Найяскравішим представником своєї школи був Петро Деомидов, який прославився авангардистською поезією. Друге питання: образ Микити в романі «Хліб» (А.Міненко). Це дуже яскравий і виразний образ, у якому талановитий письменник А.Міненко майстерно розкрив своє бачення психології головного героя. Роман «Хліб» заслужено вважають…

Вона подивилася перед собою, понад головою відповідача і решти переляканих, але зацікавлених голів. За останньою партою в компанії напівсонної тітки з районо страждав фізик Лімберг. Зустрівся поглядом з Евою і миттю опустив очі: йому було соромно. За те, що малодушно погодився підмінити директрису; що нетерпляче, як наречена моряка, очікує на її повернення; ну і, звичайно, за свій майбутній звіт, від написання якого не відкараскатися. Ева посміхнулася. Ніякої жалості до Лімберга вона не відчувала.

Вона взагалі не мала сьогодні ніяких почуттів.

– У вас усе? Два.

– А додаткові бали? – підступно поцікавився учень.

– Це з урахуванням додаткових, – пояснила Ева. – Прийдете на переекзаменування. І раджу все-таки підготуватися. До речі, Анна Міненко – жінка. Наступний!

Наостанок вона ковзнула поглядом по його обличчю: розгублені оченята поміж червоними крилами відстовбурчених вух. Це ж як?!.. адже вчителька мала оцінити винахідливість та натягнути задовільну оцінку, на що він і розраховував; сорі. Сьогодні ти мав справу з чистою функцією, позбавленою почуття гумору.

Клас замовк, зачаївся так, що з задньої парти почувся шелест сторінок дамського роману на колінах у районошної тітки. Бажаючих не було в принципі.

– Димов, тягніть білет. Андреєва, ви готові відповідати?

– Так-так, Єво Миколаївно, – на бліду відмінницю в окулярах було шкода дивитися; себто, комусь іншому було б шкода. – Білет номер сім. Періодизація літератури двадцятого століття. В цілому… ну… На сьогодні існують три основні періодизації літератури цього періоду. Згідно з першою, вся література двадцятого століття ділиться на три основні періоди, кожен з яких, в свою чергу…

…Військові почесті обмежилися багряними подушками, до яких прикололи хрести й багатопроменеві зірки нетутешніх орденів, і залпом з триногої ракетниці, схожої на фотографічний штатив. Вартові солдатики вимахували в повітрі несправжніми гвинтівками з оперетковими штиками. Двоє співробітників, що спостерігали за церемонією, звичайно ж, були в цивільному. Ева так і не змогла розібратися, з котрим із них їй довелося нещодавно бесідувати. Обоє дивилися на неї з однаковим казенним співчуттям, за яким маячило якесь таємне, навіть інтимне знання – і докір: адже вас попередили, Єво Миколаївно. Вголос нічого подібного, звісно, не казали. І вона відмовлялася розшифровувати ці погляди, намагаючись зосередитися на чомусь іншому, на важливому й головному; хоча б тепер…

Не виходило.

Всього лиш товстелезний шар гриму на мертвому обличчі, що розпливався й змінював колір від спеки. Відблиски на складках лілової тканини, надто яскравої й благенької, мабуть, після хімчистки. Білі рукавички; а це неправда. Білих рукавичок він ніколи не носив… ні в прямому, ні в переносному розумінні. То й що?

А потім була земля. Суха, проте липуча, вона ніяк не хотіла відставати від долонь. Ті ж солдатики, попритулявши рушниці до огорожі сусідньої могили, браво накидали лопатами пристойного пагорба. Просто перекопана земля. Потім, коли вона осяде, можливо, встановлять якийсь пам’ятник… Ева подумала, що ніколи більше сюди не прийде. Навіщо?

Ракетниця виявилася майже саморобною, з тих, якими особливо феєричні громадяни підтримують новорічний салют. Оглушливо вдарило по вухах, у гарячому повітрі блиснув спалах, потім згори посипалися, кружляючи, цілком матеріальні й вогненебезпечні іскри. Одна з них пропалила блузку на плечі, обпекла шкіру, й Ева зойкнула, а цивіл…

– У вас усе?

– Все, – пробелькотіла Андреєва. Відмінниця, золота медаль… для чистої функції це не аргумент. Відповідала вона посередньо, на вісім-дев’ять. Ну, нехай, одне-два додаткових запитання заслужила:

– Коли і де відбулася прем’єра спектакля за п’єсою Леоніда Ланового «Порох»?

Дівчина приплющила очі під окулярами і, ніби читаючи з невидимого аркуша, відрапортувала:

– Двадцять п’ятого червня дванадцятого року. В театрі Сучасної драми.

– Правильно. А як ви вважаєте, чому герой п’єси зрадив свою наречену?

– Тому що… – вона затнулася. Зняла окуляри, тоді знову їх почепила; за скельцями, наче дощ, зібралися сльози. – Він її… я думаю…

– Ви не читали, – підсумувала Ева. – А в підручнику цього немає. Вісім балів. Можете йти.

Відмінниця схлипнула, рвучко звелася на ноги, вхопила речі – на підлогу з гуркотом впала її сумка і хрестоматія з-під парти сусіда, – і вже у дверях встрягла довгим носом у декольте директриси. З останньої парти підхопився фізик Лімберг; та дарма, його ніхто не збирався отак просто відпускати. Директриса тримала паузу. Під її поглядом чиновниця з районо ніяк не наважувалася перегорнути сторінку.

Напевне, все це було смішно. Ева глянула в список:

– Євстратова, тягніть білет. Васильченко, я вас слухаю.

– Перерва! – пролунав гучний голос директриси. – Іспит продовжиться о чотирнадцятій нуль-нуль. Зайдіть до мене, Єво Миколаївно.

Клас тихо, без ентузіазму попідводився з місць. Ева знизала плечима й закрила журнал. Функцію зупинено, всього-навсього.

У коридорі вона наскочила на Лімберга. Фізик прогулювався під стіною, почитуючи цитати з великих