Яна Дубинянська - Листи до полковника

– Стар іде, – підкреслено байдуже кинув Горобець.

Усі обернулися: синхронно, як на урочистій лінійці.

Стар крокував паралельною алеєю шкільного парку, періодично щезаючи за тополями і знову з’являючись у геометрично однакових відрізках між ними. Його баскетбольна постать у костюмі й краватці відштовхувалася від землі пружно, ніби хотіла злетіти; і справді, поблизу якогось дерева Стар змахнув дипломатом, перекинув його, ніби м’яч, в іншу руку та у височенному стрибку торкнувся кривої гілляки, що порушувала форму тополиної крони. Й пішов далі, закинувши голову, ніби рахував ластівок у небі. Однокласників він, звичайно ж, не помітив. І чхати на них хотів – з високого, звісно, дерева.

Дилда подалася вперед, знову топчучи клумбу, але передумала, не гукнула. Відкривачка стис кулаки та пробурмотів щось непристойне крізь зуби. Лисий гмикнув, Горобець неголосно, але виразно присвиснув. Бейсик скорчив одну із своїх багатозначних гримас, зміст якої можна було б розписати щонайменше на два абзаци.

– А я пройшла кастинг на реаліті-шоу «Я – зірка!» – дуже голосно оголосила Марісабель. – Зйомки почнуться за три дні!! У Зрізі!!!

Вона зіскочила з парапета, але невдало – зачепилася спідницею за якийсь виступ, причому поділ задерся негарно, без натяку на сексуальність. Марісабель смикнулася, почувся тріск, і позаду над коліном повис прямокутний шмат. Щоправда, Стар цього не побачив.

Він взагалі нічого не бачив, крім ластівок і сліпучого сонця.

Привіт, тату!

А у нас сьогодні дощ. І вчора теж був. А позавчора трішки йшов, а тоді перестав, і понад морем була веселка. Велика-велика, більша за арку над підйомним мостом. До речі, міст скрипить і гойдається, жах якийсь. Роза боїться й ходить в купальню через чорний хід. Робітники обіцяли минулого тижня, що завтра відремонтують. Але ж дощ.

Сеньйорита Марія каже, що в нас нудьга зелена. Сеньйорита Стефані теж так каже. А ще вони постійно теревенять, як весело в місті, і з якими хлопцями цілувалися, і про модні сукні, і про те, хто чий батько. Вони постійно з мене сміються, коли я не бачу. Тату, хай вони поїдуть геть! Для чого вони? Товаришувати з ними зовсім нецікаво, тому що дурні. І бояться Драго.

Я хотіла тобі написати не про них, а про Драго. Роза наказала, щоб його закрили у вежі, уявляєш?! По-моєму, вона перевищує повноваження. Може, заміниш мені дуенью? Кастеляншу ж замінили. Чи накажи їй. Там бійниці незасклені й дощові краплинки залітають. І йому сумно, мабуть. Він же іні-ційований, він усе розуміє. І розмовляти з ним цікавіше, ніж із сеньйоритами. А Роза перелякалася, тому що ми літали над морем наввипередки. Й усіх пажів із їхніми дикими драконами перемогли! Нехай його випустять!!!

А взагалі у нас все гаразд. Лише сумно через дощ. Море зовсім сіре. Я читаю книжки, але мені не все дають. Одну Роза взагалі поставила на верхню полицю у другий ряд і заховала в коморі драбинку. А сеньйорита Стефані каже, дуже цікава. Ти накажи, щоб мені дали! Називається «Декамерон».

Хотіла написати, аби ти приїхав. Але ж ти усе одно не приїдеш, у тебе справи й обов’язок перед Батьківщиною. Я розумію. Я ж принцеса.

Тоді забери мене звідси!!!

Зампродюсерка сказала, що зателефонує сьогодні у другій половині дня. І дотепер не потелефонувала. Марічка починала нервувати.

Більш ідіотське заняття, ніж стирчати на цьому горищі, годі було вигадати – навіть з поправкою на багатющу Толікову фантазію. Спека під розжареним дахом стояла неймовірна, від пилюки й павутиння не було чим дихати, плюс постійні напади сумніву, чи ловить тут мобіла, зважаючи на цілий ліс теле- й радіоантен над головою. Але найгіршим був, звісно ж, Толік.

– Марічко, дивися! Чувак на балкон вийшов. Голий! Зніми його.

– На фіга? Це ж інший балкон.

– Ну той що… все-таки сусід. Згодиться.

– Тобі треба фотки всіх сусідів? Знаєш, скільки квартир у будинку?

– А тебе жаба давить? Не на плівку ж знімаєш, на цифру… ну Марічко! Він уже йде!.. ну от, пішов геть.

– Правильно зробив. Я, мабуть, теж піду.

– Марічко!!!

Толік кинувся до неї з протилежного боку горища – йому взагалі не сиділося на місці, наче панночці, що очікує на кавалера; подібності додавали рухомі без перерви припухлі губи й довжелезні вії. Журналіста-папарацці в засідці Марічка уявляла собі трохи по-іншому. Раніше. Тепер вона давно вже звикла.

– Не смикайся, я пожартувала. Чекаю ще півгодини. І все!

Краще б вона нічого не казала. Толік, звичайно ж, відразу став канючити:

– Ну Марічко-о-о… Це ж наша козирна тема! Ми не можемо отак її взяти і злити! Та після того, що ми з тобою минулого разу…

Минулим разом Марічка справді залишилася задоволена. Суто технічно зробити пристойні кадри з цієї точки, під кутом, крізь подвійне і, правду кажучи, давно не мите скло – добре хоч, без відблисків, сонце якраз встигло сісти за дах, але ще не смеркло… Все одно: це було практично неможливо – а вона змогла! Марічці подобалося робити неможливі речі. Саме це, мабуть, і зближувало її з Толіком. Більше жодних точок дотику вони не мали.