Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

— А це довго? — Віті не терпілося чимскоріше вирушити в політ.

— Майже місяць.

— Місяць? — розчарувався Вітя.

— А ти що думав? Ось побачиш, як і чим наш корабель оснащений, — зрозумієш, що це не так вже і багато. Нам всю техніку потрібно не тільки перевірити і прийняти. Ми повинні вивчити її, щоб ніяка випадковість в дорозі не застала нас зненацька.

… Швидкісний висотний ракетоплан ліг на крутий віраж. Потім зробив ще один і почав стрімко знижуватися з двадцятикілометрової висоти. Притиснуті до спинок крісел, Павло і Вітя шукали очима землю. Десь там, схований хмарами, лежав космодром. Який він?

Прорвавши хмари, ракетоплан пірнув до посадочної смуги.

— Тут? — Вітя сподівався побачити велике місто, величні ангари ракетопланів, броньовані бункери спостерігачів.

Але навколо було рівне поле.

— Ех ти, романтик… — Бурмаков ласкаво поплескав Вітю по плечу. — Найголовніше знаходиться під землею. І корабель там. У закритому приміщенні з постійною температурою надійніше було вести збірку і монтаж, оскільки робота ця вимагає дуже високої точності.

Але Вітю це не особливо втішило. Звідси у Всесвіт вирушить перший корабель, а хто побачить його в ту урочисту хвилину!..

Коли на посадочному майданчику їх зустріла велика група людей, що невідомо звідки з’явилися, Бурмаков підморгнув Віті.

— Ну як? Пустеля?

Машина повезла їх у степ. Коли зупинилися, густий бас Бурмакова прозвучав по-молодому дзвінко:

— Приїхали!

У Павла і Віті від хвилювання сильніше забилося серце: десь тут повинен бути корабель, який понесе їх в космос.

Зробивши декілька кроків, вони зупинилися біля невеликої споруди із золотистим шпилем.

— Сюди, — показав на вхід начальник космодрому і запросив всіх зайти до ліфта.

Секунда, і кабіна ліфта опинилася у величезній залі, залитій рівним спокійним світлом.

Його не можна було не помітити відразу. Красень, величний і строгий, він, здавалося, чекає тільки команди, щоб зробити свій гігантський стрибок в зоряний простір.

Павло і Вітя стояли, приголомшені видовищем. Ось він, їх корабель, притулок на довгі місяці в холодному космосі.

Бурмаков, який тут бував раніше, теж відчув, що і для нього політ уже не план, а реальність, і з цієї хвилини немає, не буде у нього ближчих друзів, ніж Павло і Вітя. Схвильований Степан Васильович підійшов до них, обняв за плечі і довго не зводив очей з корабля, що сяяв холодним сріблом.

Хтось з присутніх навів на космонавтів фотоапарат. Пізніше, після відльоту корабля, цей знімок облетів всі газети світу. А поки що на людей чекала робота.

— Ходімо, товариші, займемося ділом, — зовсім буденно сказав начальник космодрому.

Скоро Павло зрозумів, що двадцять чотири години на добу — це зовсім небагато. Йому потрібно було не тільки вивчати будову корабля, але і придивлятися до кожного вузла критично, уявляти його під час польоту, у дії. Коли Павло нарікав, що для нього доби замало, Бурмаков жартував:

— Потерпіть трішки. Знайдемо вам планету, де доба буде — сорок годин.

Як не дивно, подібні жарти заспокоювали, і Павло зі ще більшою впертістю брався до роботи, іноді лише не розуміючи, звідки беруться сили у Віті, щоб нарівні з ним лазити по трапах, перевіряти схеми, порпатися в з’єднаннях тисяч проводів.

Щоправда, від Віті не вимагалося таких знань, як від його старших товаришів, але хлопець був сповнений нетерплячки прискорити годину відльоту. І навіть в рідкісні вільні хвилини відпочинку він не міг мовчати, засипаючи і Павла і Бурмакова безліччю всіляких запитань.

Минали дні. Корабель переставав бути незнайомим, таємничим. Він ставав близьким, зрозумілим і від цього ще привабливішим.

Нарешті настала і та довгождана хвилина, коли головний експерт державної комісії, поставивши свій підпис, подав акт Бурмакову.

Космічний корабель був готовий до відльоту.

Космонавти отримали коротку передстартову відпустку. Можна було відпочити, відіспатися за всі дні. Але нікому з них витрачати час на сон не хотілося. Вони їздили в столицю, ходили в театри, гуляли парками і бульварами. Павло сумував за Валею, часто стаючи мовчазним, задумливим. Бурмаков спочатку не заважав йому: хай, мовляв, жива ж людина. Але коли Павло зажурився зовсім, він запросив його погуляти садом.

Вночі мороз підсушив стежини. Під ногами шелестіло жовте листя. Голі дерева стояли мовчазно, самотньо.

— Ніби марсіанське літо, — відзначив Павло.

Бурмаков кивнув головою, проте було видно, що не про це він думає. Пройшовши ще декілька кроків, він заговорив:

— Чомусь я пригадав давню історію. Напевно, перед серйозною справою у людини виникає потреба сколихнути минуле, особливо, коли людина ця старіє… Не сперечайтеся, мені вже сорок п’ять, а для людини моєї професії — це багато. Так от, мені згадалося, як ми готувалися до першого польоту на Місяць. Тоді мені було стільки років, скільки вам зараз, і був я вже одружений. Моя дружина була геологом.

Бурмаков розповідав поволі, часто замислюючись.

— Ми домовилися, що в експедицію вирушимо разом, нам був потрібен геолог. Ви добре знаєте, які тоді були ракети. Перша могла узяти тільки одного пілота. Ним був я. Друга ракета, на якій летіла дружина, повинна була стартувати через два дні. Ми розлучилися,