Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

щасливо засміялася Валя. — В хованки граєш? — Вона підбігла до Павла і на мить притиснулася до нього. — Досить вже, досить ховатися від мене.

Останні слова трохи спантеличили Павла.

— Ховаюся? — розгубився він.

— Ну звичайно. Спочатку сам потайки від мене зібрався в космос, а зараз і Вітьку за собою тягнеш. — І Валя ніжно обняла брата.

— Пусти, — м’яким баском вимовив хлопець, вириваючись з обіймів.

Це розвеселило Бурмакова. Він став заспокоювати Вітю:

— Жінки завжди, Вікторе, були сентиментальні, потрібно пробачати їм цю слабкість.

— Нічого, скоро ми позбудемося їх опіки. — З незалежним виглядом Вітя зробив крок до столу і відразу забув і про сестру, і про все на світі: перед ним лежала карта неба, на якій пунктиром була прокладена траса космічного корабля.

Валя теж поглянула на стіл, зблідла і, щоб приховати хвилювання, сказала:

— Як тут гарно у вас.

— Дача, Валентино Аркадіївно, — відповів Бурмаков. Потрібно ж було якось підтримувати розмову. — На дачі повинно бути гарно…

Павло підійшов до Валі:

— Я винен тобі все пояснити.

Валя спокійно обернулася до нього:

— Не треба, Павлику. Я все вже знаю і все розумію, все. І давай домовимося: ніколи не говорити один одному про розлуку. Жодного разу, ні за яких обставин.

Павло міцно потис їй руку.

— А я дізналася про все від Степана Васильовича, коли привезла Вітю, — продовжувала Валя. — Степан Васильович зустрічав нас. А втім, я не ображаюся, що відразу не сказали. Напевно, так потрібно було.

— Потрібно, потрібно, — втрутився Вітя, — а сама всю дорогу…

— Вітьку! — ляснула Валя долонею по столу. — Пробачте, але він такий базіка, що все життя вам отруїть в подорожі, повірте мені.

— Дуже добре, — засміявся Бурмаков. — Буде хоч одна балакуча людина серед нас.

— Степане Васильовичу, — звернулася до Бурмакова Валя, — я знаю, що Павло шукав в газетах матеріали про сліди космічних гостей. То, може, ви летите шукати їх на інших планетах?

Бурмаков, здавалося, чекав цього питання. Він узяв зі столу карту неба і повісив на стіну.

— Який висновок зробив Павло Костянтинович з тих пошуків, ви знаєте. Я можу додати тільки одне: звичайно, ми летимо на Марс не тому, що на Землі, можливо, побували марсіани або хто інший. Хоча, ви розумієте, хотілося б зустріти розумне життя десь там, — він показав рукою у відкрите вікно, за яким чорніло густо всипане зірками нічне небо. — Але у Павла Костянтиновича з’явилися цікаві думки у зв’язку з цими гіпотезами. Він, наприклад, вважає, що стародавній календар, знайдений у Перу, може відповідати не тільки нашій Венері, але і одній з планет сузір’я Індійця, звідки ми іноді приймаємо незрозумілі радіосигнали. Наш політ дасть можливість познайомитися з іншими планетами, а також відповість на питання: чи зможуть люди нашого часу досягти найближчих сузір’їв, де, як ми припускаємо, є умови для життя, подібні до земних. Упевнений, що Павло Костянтинович і сам ще встигне перевірити свої гіпотези.

Похопившись, що сказав зайве, Бурмаков додав:

— Але я не думаю, що на його частку випаде стільки цікавого. Потрібно ж і іншим подивитися на чужі світи.

Валя зрозуміла і пожартувала:

— Тільки прошу вас, Степане Васильовичу, не відхиляйтеся від головного напрямку в польоті, бо не встигнете повернутися…

— Справді, чого це я, — сконфузився Бурмаков. — Ось туди, до Марса, ми і попрямуємо. Вилетимо в листопаді. Це пов’язано не тільки з тим, що Марс буде тоді ближче до Землі. Восени навколо нашої планети блукає менше метеоритів. Чому саме перша мета польоту — Марс? Просто дуже багато загадок загадав нам Марс. Пам’ятаєте, яка думка висловлена була свого часу про його супутники Фобос і Деймос? Що вони — штучні. Ви гадаєте, мені не кортить, щоб це було правдою? Я також хочу, щоб штучними були канали і моря. Але як воно там насправді — хтозна. Злітаємо, подивимося і про все розповімо вам, Валентино Аркадіївно. Вірите?

— Вірю, — задумливо відказала Валя. — Хіба можна жити без віри?

6

Настала осінь. Одного разу Павло прокинувся і не впізнав своє житло. Завжди світла і простора кімната цього разу здавалася підземеллям. Навіть стеля неначе опустилася нижче. Небо за вікном було затягнуте важкими хмарами. Вони повзли низько, повільно, кидаючи похмурі тіні на землю.

Павло піднявся, але не відчув звичайної бадьорості: тіло звикло вже до напружених тренувань, а попереду знову був вільний день: основна підготовка до відльоту закінчилася.

Знехотя Павло став робити зарядку, обдумуючи, чим би зайнятися. Можна було б побувати в Мінську. Він з радістю злітав би туди, але невідомо було, коли покличуть виїжджати на космодром.

У двері постукали.

Увійшов Бурмаков.

— Таке самопочуття, ніби цілу добу проспав, — поскаржився Павло.

Бурмаков співчутливо похитав головою.

— Скоріше б вже дали якусь роботу, Степане Васильовичу, а то зовсім розледачію.

Бурмаков хитрувато примружився:

— За годину їдемо на космодром.

— Ура-а-а! — закричав, вбігаючи в кімнату, Вітя.

Мабуть він чув, про що тут говорили.

Бурмаков спіймав Вітю, посадив поряд з собою на диван.

— Наш корабель споруджений.