Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

Павла переодягнули, посадили в кабіну, обвили добрим десятком дротів, які тягнулися до численних приладів.

— А руки тримайте ось на цих кнопках, — попросив один з операторів.

«Навіщо?» — запитав Павло поглядом.

— Таким чином перевіряється ваша здатність бути уважним під час перевантажень. Ліву кнопку натискайте, коли ось на цьому табло почнуть спалахувати червоні вогники, — оператор показав на лампочки, прикріплені перед очима Павла. — А праву, навпаки, відпускайте, коли відчуєте себе погано. Тільки не соромтеся, прилади все одно самі нам розкажуть, що з вами відбувається.

У залі згасло світло, коромисло плавно рушило з місця і, набираючи швидкість, понеслося по колу.

Засвічувалися червоні вогники, Павло натискав ліву кнопку, відповідав на питання, а самому згадалося дитинство.

… Старші хлопчаки з їх дитячого будинку, коли підмерзло сусіднє болото, притягнули звідкись звичайне колесо від воза і довгу жердину. Декілька хвилин — і карусель була готова. Він, Павлик, змерз, поки дочекався черги на санчата, прикріплені до кінця жердини. Йому було і весело, і страшно, коли санки поволі рушили з місця. А незабаром вже все навколо злилося в одну смугу, до горла підступив клубок. Щоб не закричати — друзі не пробачили б боягузтва, — він заплющив очі і що було сили вчепився в жердину. Коли його зняли, він переможно посміхнувся і, хитаючись, поплентався в сніговий замет. Сніг був м’яким і холодним. Трохи полежавши в ньому, Павлик побрів додому. Потім він довго боявся підходити до каруселі.

— Як ви? — почув Павло голос оператора.

Він хотів відповісти, що йому добре, і раптом відчув, що тіло починає дерев’яніти. Але все-таки відповів:

— Нормально!

Ще через мить тіло немов налилося свинцем, а груди здавило так, ніби на них наступив слон, спочатку однією ногою, потім другою… До слуху долинуло: «Шість «g». У затьмареному мозку промайнуло: «Ого! Я важу вже чотириста п’ятдесят кілограмів». Він хотів зняти праву руку з рятівної кнопки і не міг. Рука здавалася важкою кам’яною брилою. І раптом все закрутилося, застрибало, полетіло в різні боки. Мелькали різноколірні вогники-сигнали, щось тривожно гриміли навушники, кабіна провалювалася вниз. Павло чекав, коли нарешті він удариться об стінку або стелю…

«Спуск!» — якось підсвідомо промайнуло в голові. Павло з полегшенням зітхнув і винувато поглянув на операторів, лікарів, асистентів. Але ті й не думали дорікати йому. Навпаки, в їх очах було здивування: уперше таке перевантаження може витримати далеко не кожен.

— Ну й серце! — сказав лікар, показуючи Павлові кардіограму, на якій осцилограф викреслив рівні риски, майже такі ж, як і перед тренуванням. — Молодець!

Звідки лікареві було знати про ту карусель!

Заняття на центрифузі незабаром закінчилися. Через деякий час Павло міг вже досить довго витримувати дванадцятиразове перевантаження. Вестибулярний апарат космонавта звик до раптових змін ваги і положення тіла.

А попереду Павла чекало куди серйозніше випробування. Одного разу його привезли в приміщення, де знаходився макет кабіни космічного корабля.

На Землі у людини звичний розпорядок життя. Вона знаходиться серед друзів і знайомих. А в безмежних просторах космосу? Один або з невеликою групкою таких же, як і він, відірваних від рідної Землі на довгі-довгі місяці, космонавт весь час знаходитиметься під враженням своєї віддаленості від рідної Землі. Воно пригнічуватиме його психіку з кожним днем все сильніше і сильніше. Яку волю повинна мати людина, щоб витримати і перемогти!

Випробування сили волі в макеті-кабіні і чекало на Павла. Спочатку він провів в кабіні декілька годин, потім — добу, потім — тиждень. Сам, без будь-якого заняття, не чуючи жодного звуку. Як це важко — сидіти і нічого не робити, навіть знаючи, що ти тренуєшся і через деякий час знову будеш серед людей.

Особливо важким був тиждень самоти. Три кроки туди, три — назад. Крісло. Ліжко. Невеликий стіл, в шухлядах якого тільки пакети з їжею. У нього був час знову і знову обдумати все своє життя, проаналізувати всі свої вчинки. Єдиного він не дозволяв собі — думати про Валю, а думки про неї якраз і були найбільш хвилюючими, не давали йому спокою.

До сурдокамери Павло звик тільки на п’яту добу. Допомогла фізика. Без паперу і олівця він став обчислювати рух в космосі найдрібніших атомних частинок, що набули швидкості великих енергій. Це була титанічна праця. Скільки разів Павло, забувшись, мацав кишені, сподіваючись знайти олівець і папір, і, не знаходячи, у відчаї скрипів зубами. Він боявся, що забуде тільки-но обчислену складну формулу.

Минув тиждень. Медики не знайшли в психіці якихось істотних відхилень. Павлові дозволили відпочити.

Він повернувся у свій котедж і сів за письмовий стіл, щоб відновити розрахунки, зроблені в кабіні-макеті. Закінчивши роботу, він раптом відчув втому і пішов до лісу.

Був тихий літній вечір. Сутеніло. З озера тягнуло вологою. Павло довго бродив лісом, із задоволенням вдихаючи прохолодне терпке повітря. Додому повернувся, коли вже зовсім стемніло.

Він не відразу засвітив світло, а постояв ще біля вікна, милуючись рожевим розливом заграви. Скоро настане час, коли сонце для нього не заходитиме… Незнайомий смуток, велика любов до Землі вперше потривожили душу. Він відвернувся від вікна і помітив на столі записку: «Буду увечері. Зустрічайте гостей. Бурмаков».

Стрілки настінного електричного годинника показували майже одинадцяту ночі. Якщо не порушувати встановлений для тренувань режим, час уже лягати спати. Але ж гості…

Він прислухався, чи не йде Бурмаков, і… не зміг підвестися відразу з крісла. Валя! Чому вона тут?

Вітя, Валя і Бурмаков з Валиною валізкою в руці увійшли до кімнати і зупинилися біля дверей.

— Валя! — тихо покликав він.

— Ось ти де! —