Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

у квантовому генераторі, так званому лазері або мазері. Якщо їх перетворити на механічну енергію і надати їм потрібний напрям, то можна створити певну тягову силу. У космосі, куди корабель буде виведений за допомогою звичайних двигунів, її цілком вистачить. Там корабель не має ваги, і, щоб розігнати його, потрібне зовсім незначне механічне зусилля. Ось приблизно такими установками і оснащується наш з вами зореліт. А нові ядерні двигуни дозволять нам, зберігаючи заданий курс, підлітати до планет, астероїдів і, не зважаючи на їх сильне тяжіння, здійснювати там посадки.

Ідея була настільки проста, що Павло не відразу повірив.

— Неймовірно, — сказав він.

— А між тим, факт, — відповів Бурмаков. — Ви пам’ятаєте останній штучний супутник Венери? Так от, увесь шлях від зовнішнього поясу земної атмосфери до своєї заданої орбіти — по кривій більше двохсот сорока мільйонів кілометрів — він летів за допомогою такого двигуна. Це було його випробуванням.

— А й справді. Ми ще тоді дивувалися з швидкості супутника, — пожвавішав Павло. — Значить, наша подорож буде не дуже тривалою?

— Так, — відповів Бурмаков.

— Але при чому тут стара дискусія, матеріали про яку ви звеліли мені прочитати?

— А раптом на Марсі ми зустрінемо щось подібне? Якщо космічні гості були у нас, то вони, можливо, побували і там. Звичайно, на всі ці земні загадки найкраще було б подивитися власними очима, а не обмежуватися читанням газет, але у нас, на жаль, немає на це часу.

— Я дуже радий, Степане Васильовичу, що мені випала честь вирушити в космос разом з вами. — Павло сказав це сердечно і просто.

Бурмаков підвівся з крісла і міцно обняв свого майбутнього супутника.

— І я радий теж. Ми побуваємо на Марсі. Але це тільки початок, пробний політ. У перспективі — зовнішні планети Сонячної системи, найближчі сузір’я, які ви знаєте дуже добре.

То он воно як! Марс — це тільки початок. Ні, Павло ніколи не думав, що в недалекому майбутньому він зможе спостерігати зірки та планети не тільки з Землі, хоч би навіть в найпотужніший телескоп. Він побачить їх зблизька, а можливо, навіть ступить на їх поверхню.

Павло подивився на Бурмакова. Очі хлопця горіли радістю. Бурмаков підійшов, сів поряд.

— Наша подорож буде складною і, безумовно, небезпечною. Вірю, вірю, — зупинив він протестуючий жест Павла, — ви не відступите. Але ще важчими, — продовжував Бурмаков, — будуть польоти у напрямку далеких світів. Для цього знадобляться досвідчені астрольотчики. Тому Космічний центр планує послати з нами ще одну людину, юнака з видатними математичними здібностями, щоб він зараз, в менш напружених умовах, набув досвіду космічних польотів. Звичайно, якщо погодяться батьки, бо навряд чи знайдеться школяр, який би відмовився від такого польоту.

— Степане Васильовичу! — пожвавішав Павло. — Я знаю такого хлопчика. І математик, і чемпіон нашої республіки з легкої атлетики.

— Добре знаєте?

— Добре. Брат моєї… нареченої. — Останнє признання у Павла вирвалося несподівано, і він розгублено подивився на Бурмакова.

Степан Васильович хитрувато примружив очі:

— Матиму на увазі. А зараз поїхали. До Москви. Теж з часом згадувати будемо.

— Я гадав… — Павло не договорив до кінця.

Степан Васильович відразу зрозумів його думку:

— Що я не згадуватиму Землю? Буду. І жаліти буду. Але не летіти не можу. Цей політ — мрія всього мого життя. Звичайно, через якийсь час людина побуває біля далеких зірок, глибше пізнає закони руху матерії, існування органічного або іншого життя. Ті експедиції принесуть людству такі знання, про які ми і мріяти поки не насмілюємося. А втім, нам належить зробити ще один крок на довгому і важкому шляху завоювання космосу…

Цей вечір запам’ятався Павлові на все життя.

5

Для людини будь-якої епохи подорож в космос буде завжди забарвлена романтикою, що межує з мрією. Тому що дуже довго людина не могла вирватися з полону земного тяжіння. Але, мабуть, самі лише космонавти знають, що, окрім романтики, є ще важка праця, яка починається вже з найпершого дня підготовки до польоту.

Першу ніч в академічному містечку Павло, як і напередодні в Мінську, спав погано. Але потім… Потім він засинав, ледь торкнувшись головою подушки.

Будинок, що ховався в березовому гаю дещо збоку від головної дороги, спочатку не привертав уваги Павла. Йому якось і на думку не спадало, що тут він проведе не одну годину, займаючись напруженою і, можливо, трохи одноманітною роботою.

І ось його запросили сюди.

На порозі будинку Павла зустріла жінка в білому медичному халаті.

— Заходьте, — як маленького узяла вона Павла за руку.

Павло слухняно пішов за нею. Жінка підвела його до групи незнайомих людей, що стояли у великій, подібній на цирковий манеж, світлій і несподівано високій для цього приземкуватого будинку залі. Кожен привітався з Павлом за руку, назвавши своє ім’я. Павло з цікавістю роззирнувся.

Посеред зали стояла центрифуга. Напевно, така ж, як і та, на якій колись тренувалися перші космонавти і про яку Павло багато чув і знав. У саму стелю впиралася сталева вісь, від якої розходилися дві стрілоподібні руки-ферми. До однієї була прикріплена противага, до іншої — щось схоже на кабіну пілота в надзвуковому реактивному літаку.

Жінка, яка привела Павла, сказала:

— Здоров’я у вас відмінне. Але для космонавта це ще не все. Він повинен звикнути до тих умов, які,