Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

Нове житло не дуже сподобалося Павлу, хоча все тут було передбачено, щоб людина відчувала себе зручно. Просторі, повні чистого лісового повітря кімнати, м’які меблі, стелажі і шафи з книгами, радіоприймач, телевізор, телевідеофон. Користуватися всім цим дуже зручно і просто. Не підводячись з крісла або з дивана, можна натиснути відповідну кнопку і послухати передачу, переговорити по телевідеофону з кимось, опустити або підняти штору на вікні, отримати, нарешті, стакан води, чистої або з будь-яким сиропом. Взагалі, зручності, що оточують тут людину, нагадували ті, що повинні бути в каюті космічного корабля. Але чи була потреба завчасно відмовлятися від земного способу життя?

Бурмаков здогадався, що обстановка в котеджі не дуже припала до смаку Павлові, і посміхнувся:

— Думаю, колего, ви з часом належним чином оціните цей комфорт, особливо, коли почнете підготовку до експедиції. А зараз, даруйте, я на якийсь час залишу вас.

Нова обстановка, невідоме майбутнє, вимушене очікування тільки збільшували нетерплячку. Павло вийшов у ліс. Заросла зеленим мохом, давно неходжена стежина вела в гущавину. Гілки чагарника стьобали по обличчю, дряпали руки. А Павло все йшов і йшов і незабаром наткнувся на лісове озеро, з якого витікала крихітна річечка. Біля її витоків стояв курінь, поряд був прив’язаний човен. Павло сів у човен, вставив у кочети весла і раптом пригадав, що два дні тому вони з Валею збиралися провести його тижневу відпустку на Березині. На серці відразу стало важко. Павло виплигнув на берег і, не розбираючи дороги, навпростець рушив до котеджу.

— Занудьгували? — Бурмаков був уже вдома.

Його привітність, співчутливий тон викликали на відвертість, і Павло відповів:

— Скоріше б!

— А прийде час, Павле Костянтиновичу, і ви згадуватимете сьогоднішній день, як один з найкращих.

Павло глянув на Бурмакова. Степан Васильович задумливо перебирав в пальцях листя черемхи, що заглядала у кімнату через відкрите вікно, і, здавалося, в цю хвилину не помічав ні Павла, ані кімнати. Напевно, відчувши німе запитання Павла, він сказав:

— Завтра, можливо, нам не вистачить часу милуватися красою природи. А потім… Потім ми зможемо про неї лише згадувати. І це будуть найприємніші спогади, повірте мені.

Йому можна було повірити. Бурмаков — один з тих космонавтів, які побували в тривалих експедиціях на Місяці.

Тиждень, як і передбачав Бурмаков, пролетів, немов один день. З’їздити до Мінська, як Павло планував раніше, не вдалося. Увесь час забирали лікарські обстеження. Обплутаний густою мережею дротів, Павло годинами то лежав нерухомо, то займався гімнастичними вправами, то сидів за столом і робив складні математичні розрахунки. Його поведінка і стан реєструвалися спеціальними приладами і нарешті, мабуть, задовольнили лікарів. Одного разу вони сказали:

— Придатний!

Тепер Павло міг вже вважати себе членом експедиції. Залишилося тільки зустрітися з керівниками Космічного центру. Напередодні зустрічі відбулася нарешті важлива розмова з Бурмаковим. Степан Васильович познайомив Павла з наміченим для їх подорожі маршрутом.

В той час, коли ухвалювалося рішення про нову далеку космічну експедицію, припускали досягти Марса, не роблячи, проте, на ньому посадки. Відомі тоді реактивні двигуни не мали ще достатньої потужності для цього. Корабель, опустившись на Марс, не зміг би відірватися від його поверхні, щоб повернутися назад. Та й пального, потрібного для цього, узяти з собою в достатній кількості було неможливо.

— Витративши приблизно три роки, — говорив Бурмаков Павлові, — ми могли б долетіти до Марса або Венери, наших найближчих сусідів. Проте погляньте, що буде, коли ми спробуємо досягти інших планет Сонячної системи. До Юпітера доведеться з такою швидкістю добиратися декілька років, а до Плутона — півстоліття. І стільки ж — назад. Розум людини не може миритися з майже земними темпами пересування в космосі. Учені пропонували ідеї, розробляли проекти космічних кораблів, швидкість яких відповідала б нескінченним відстаням Всесвіту. Згідно з одними теоріями, космічний корабель потрібно було обладнати вітрилом діаметром у декілька сотень метрів. Тиск сонячного світла «надимав» би це вітрило. Зроблене з легкого і міцного матеріалу, воно повинне було розкриватися після того, як корабель за допомогою ракетних двигунів виведений вже на потрібний курс. Інші пропонували використовувати атомну енергію. Але коефіцієнт корисної дії створених атомних двигунів був відносно невеликим. Не вдавалося належним чином використовувати енергію, що звільняється в результаті розпаду атома. Такі двигуни, природно, не можуть задовольняти нас у великій подорожі: і швидкість не та і палива потрібно багато. Тому найперспективнішими слід вважати фотонні ракети…

— І наш корабель матиме фотонний двигун? — загорівся ентузіазмом Павло.

— На жаль, ні. Згідно з законом природи, в кожному грамі речовини зберігається потенційний запас енергії, рівний 28 мільйонам кіловат-годин. У одному грамі — шість годин роботи Братської гідроелектростанції! Якби ми змогли цю енергію добути, вона допомогла б нам створити величезної потужності реактивний струмінь, рівний за швидкістю світлу. Тоді і швидкість ракетного корабля в космічному просторі можна було б довести майже до світлової. Але людина поки що не вміє отримувати цієї, так званої повної енергії.

— А пошуки ведуться?

— Безумовно. І хоча результати пошуків поки що незначні, сам принцип навів нас на цікаву думку. Ви знаєте, що роботи в області великих енергій здавна цікавлять мене. Я віддаю їм майже весь вільний між польотами час. Мене захопила ідея побудувати двигун, який міг би забезпечити швидкість в десятки і сотні тисяч кілометрів на годину. Фотонна ракета — справа майбутнього. А що ще має подібну швидкість розповсюдження?

— Сила тяжіння, гравітація, — сказав Павло.

— І кванти, — додав Бурмаков, — потік частинок