Фред Унгер - Заборонена кімната

— Є в тебе газета? — спитав він Елен.

— Так.

— Тоді ходімо.

Не пояснюючи нічого, він потягнув мене за собою. Ми пройшли сходами повз Буллі й посідали кружком у крісла в холі.

— Що сталося?

— Читай сам.

Елен видобула з сумочки газету і простягнула мені.

— На другій сторінці, внизу зліва.

Це була вечірня газета. Не відразу знайшов те, що мав на увазі Франк, і Елен довелося допомогти мені. Замітка була коротка, але змістовна.

Фізик і колишній штандартенфюрер СС Едвін Хайнке-Штудер, узятий під варту як співучасник у воєнних злочинах, недільного ранку втік з міської слідчої в'язниці. Випадкові перехожі бачили автобус «фольксваген», що стояв у бічній вулиці поблизу в'язниці. Заарештовано тюремного наглядача, на якого падає серйозна підозра в сприянні втечі. Далі повідомлялося, що прокуратура вирішила провести слідство з усією суворістю, без огляду на особи та посади. Відповідні вказівки розіслані всім поліцейським відділкам.

— Що ж, час збігається, — сказав я.

— Автобус теж, — зауважила Елен.

— Та й людину, яка пересіла в «ситроєн», судячи з твоєї розповіді, називали Едді, — докинув Франк.

— Залишається єдине питання: що було в клунку?

Франк забрав у мене газету, акуратно згорнув її і віддав Елен.

— Гадаю, тюремний одяг. В ньому він далеко не забіг би.

— Що ж ти тепер робитимеш? — запитала Елен.

— Анічогісінько, — байдуже відповів я. — Що мені до того Хайнке-Штудера.

Запала тиша. І хоч обличчя Елен залишалось незворушним, я відчув, що вона невдоволена моєю відповіддю.

— Ти вважаєш, що мені треба піти до поліції?

Елен завагалася.

— Я хочу лише знати, — озвалася вона нарешті, — що сталося б, якби з тобою не було Арчі.

— Арчі взагалі не второпав, про що йшлося, — гмукнув я.

— Ти гадаєш, що це все дрібниці?

— Так. До того ж я не хочу діяти зопалу. Та й гидко дивитися, коли люди б'ються поміж собою.

Вона підвелася, поправила спідницю і промовила, дивлячись повз мене:

— А мені здається ще більш огидним, коли такі люди, як Хайнке-ІПтудер… Хоча тебе це, мабуть, не цікавить?

— Ні, — щиро відповів я.

Франк всміхнувся і теж підвівся.

— Я розумію Лекса. З цього взагалі нічого не вийде. Лише неприємності.

Ми пішли назад. Франк попрямував до рояля, я — до Фелікса.

— Феліксе, що робити, коли гидко на душі?

— Я випив би в такому разі унденбергу.

— Аби це допомогло, — зітхнув я, — то вихилив би три пляшки.

Фелікс ввічливо всміхнувся: він не зрозумів мене.

Наступного дня я мав бути в суді в справі про спадщину, над якою я возився дома в неділю.

Я зупинив машину біля будинку суду, начепив на сходах мантію і ввійшов у вестибюль. Тут я здибав доктора Кемпфа, який представляв супротивну сторону — людину з м'ясистим носом і густим білим волоссям. Він мав властивість доводити всіх до нудот своїми довгими висновками. Їх, до речі, ніхто не читав, навіть він сам. А писав їх начальник канцелярії.

Після судового засідання доктор Кемпф сказав:

— Пропоную призначити новий термін розгляду справи, тим паче, що в зв'язку з судовими канікулами раніше жовтня все одно нічого не вийде. Крім того, треба ще з'ясувати справу з податками. — Він гучно висякався, носова хустина майоріла, як прапор. — Дозвольте запросити вас на легкий сніданок?

— Дякую, я не голодний.

— А на келишок вина?

— Згода.

Шиночок розташувався поблизу земельного суду. Це була маленька забігайлівка, де збиралися переважно прокурори й адвокати. Після судових баталій тут сходилися за спільними столиками супротивні сторони. І часто розлучені подружжя з'єднувалися тут знов.

— Червоного чи білого?

— Я не розуміюся на винах.

— Погано, — зауважив доктор Кемпф. — Вино — це мудрість віків. Плинна мудрість. Філософія в склянках. — Він зсунув окуляри на лоба, тримаючи меню перед самісінькими очима. — Якщо ви хочете білого, то рекомендую франкенвайн. Я ж віддаю перевагу червоному. Білі вина — це десятиріччя, червоні — сторіччя. Випийте червоного зі мною. Скільки вам років, власне кажучи?

— Двадцять дев'ять.

— Завидна молодість! — Він сумно хитнув головою. — І вже у Фассбендера! Багатюща ця людина, шалені гонорари, але падлюка. Пробачте на слові. Та в наші часи і треба бути падлюкою, щоб чогось досягти. Інакше кінець. Розтопчуть, розчавлять. Подивіться на мене. Теж колись мав свої ідеали. А сьогодні?

Перервав свою сповідь, щоб зробити замовлення. Це тривало кілька хвилин, і він загубив нитку розмови. Покопавшись у пам'яті, так і не знайшов логічного кінця своєї розповіді.

— Отже, ви служите у колеги Фассбендера. Так. Добрий початок, якщо колись ви станете самостійним. Вам буде легше, ніж іншим.

Я хотів заперечити, та він зупинив мене жестом руки. То був добре завчений рух, він залюбки користувався ним під час судових засідань.

— Знаю, що ви хочете сказати. Самостійність — це добре, чудово, та, мовляв, навіщо вона? Так? Я іноді картаю себе, що не пішов у промисловість. Фабриканти добре платять, якщо вивчити як слід певне коло питань. Можна б і зараз спробувати, та я вже старий. І ім'я щось значить. Фассбендер, кажуть, досяг великих успіхів на цій ниві.