Владислав Билінський - Апгрейд для Всесвіту

разу мене занесло в знайомі місця, — думає привид, — але в які місця? Кому вони знайомі? Хто з нас дихав цим повітрям? Хто з Мене зумів не забути ці часи? Навіщо Мені ці часи?..

До чого болісне заняття — згадувати. Доторкнеться — пригадає. Гнучкими, як змії, руками відчуває тепло її тіла. Руки, груди. Залишаючись на місці, на твердому — у хисткості тіней і силуетів — вівтарі, у стовпі зеленого вогню. Не ворушачись. Не дихаючи. Жінка прокидається: їй це простіше простого. Соломинка. Рятівниця.

Не розгледіти нічого в зеленому вогні, у плазмі крижаній.

Йому треба почути голос. Він запитує:

— Хто ти? — глухе бурчання. Він розштовхує:

— Скажи, ну скажи, хто ти?

— Та я це, я…

Голос як голос. Живий. Він заспокоюється. Рятівниця витягне його. Вона знає: у ньому ще жива душа. Потім він у тривозі охоплює щупальцями її плечі: вона не помічає, що з ним сталося! вона його не бачить, він розчинений у сяйві…

— А я? Подивися на мене: хто я такий?

Відчуваючи, що перетворити на жарт своє дурне запитання вже не вдасться, гнівно додає:

— Не гмукай! Кажи відверто: хто я?

— А ніхто! — роздратовано озивається Неупізнана Жінка. — Тебе, якщо хочеш знати, узагалі немає. Любий, ти мене трафив! Ти постійно мені снишся! Ти холодний, як спрут, мовчазний, як ящірка, і ти мені вже набрид. Ось так. Немає тебе!

Ось так. Немає тебе. Немає — і все… Він відокремлюється від свого носія, зіскакує на ходу, хвацький вершник: цю шкапу загнано, вона йому більше не потрібна. Він бачить усе очима шкапи: тісна кімнатка, шафа в головах, стіл у ногах, купа одягу на сусідньому ліжку, немає там ніякої жінки… Прокляття!

Стрибком, розпластавшись, вислизає він у криво усміхнене вікно, залишивши донорське тіло — цей замаскований під тіло труп — на кризі вівтаря. Стрибком у скло, у зелений світ, де гігантський змій здіймається над рівниною, по вінця заповненою людськими черепами. Він ширяє над усім, байдуже дивляться на нього повітряні звірі, вовтузяться над черепами переплетені тіла з вишкрябаними душами, міркує про щось Завіса, і гидотні лики померлих, немов у дзеркалі, відбиваються в ньому.

Опівночі — глухо пробив за стіною древній годинник, якого Богун не пам’ятав, про який, звичайно, нічого не знав, — у плюскотінні дощу, у шелесті листя пролунав заклик; спалахнуло раптом у небі; він піднявся — однаково не спалося, адже більшу частину дня він провів у забутті — підійшов до вікна і побачив, як зграйка ангелів, відсвічуючись у молочних хмарах, не поспішаючи перетнула небесне склепіння; він довго стояв, невідривно дивлячись на гаснучий слід, і ця слабка рожева смуга здавалася йому ниткою-дороговказом.

Свідомість повернулася майже відразу: крізь кров на віях побачив він червоні вогні вантажівки, що віддалялася. Еллі, цілком неушкоджена, аж сопучи від натуги, намагалася витягнути його з перевернутого лімузина. Богун, насилу долаючи біль, вивалився назовні. Він відбувся забитими місцями, але водієві вже не допоможеш. Блюзнірська думка: їм пощастило, свідків не буде. Хлопець за кермом зробив усе як треба.

Богун теж зробив усе як треба. Позаду гримнув вибух, пустирищем розбіглися жовтогарячі тіні й обернулися на світло, зблиснули вікнами далекі хутірські хати. У цей час вони вже піднімалися на пагорб. Еллі усе торочила про якусь чарівну вежу і дорікала Богунові за те, що він залишив її маму на розтерзання ескулапам. Еллі звинувачувала його в тому, що він забрав у них чарівну Кулю. Бідне дитя, яке начиталося щасливих казок.

Куля, зрідка розжарюючись до багряного, просвічувала крізь хустку, і в такі моменти Богунові здавалося, що все-таки найрозумніше — постукати в будь-які двері і, назвавшись двома дурними городянами, безталанними любителями пролісків, попроситися переночувати. А хто ще? Рідна, звичайно! Наша мамуся нас уже зачекалася, правда ж, Еллі? — Тихіше, шановний, ви цікаві як баба, не про все можна говорити при дитині!

Богун пояснював ці прагнення переможеного примхливою натурою поганки-Кулі та власною невпевненістю. Можливо, йому передався страх Еллі. Дівчинка трималася добре, от тільки лихоманило її, й голос уривався.

Богун стогнав і метався вві сні. Хотілося згадати — зараз, негайно — чим завершився нічний марш-кидок. Але Митар… ні, Богун, я — Богун! — міг тільки здогадуватися про це. Здається, над ранок повалив сніг, і вони, зачаївшись у неглибокому яру, грілися біля вогню; здається, він знайшов потрібних людей і залишив дівчинку у відносній безпеці, не забувши захистити її правдоподібною легендою…

Богун знав, що вчинив так, як і мусив учинити.

Він прокинувся дуже рано, пам’ятаючи про прийдешнє. Піднявшись, занурився в неяскраве світіння обрію й опинився по пояс у досвітку.

Досвіток, усміхаючись, дихав далекими прозорими хмарами, піднімаючи дедалі вище над землею ці бронзові осяяні небесами завихрення; зірниця, як кінська грива, розвівалася по вітрі.1 Сон, кружляючи і зморщуючись, як проколена кулька, полетів у минуле; Богун ще раз глянув у вікно, ніби боявся розгледіти вдалині гігантську долоню, яка торкається світу. Але ні, боги вдавали, ніби їх немає. Світанки в червні втрачають будь-яку стриманість, подумав він. Гасають вони планетою, як руді гривасті коні. Безсмертні коні, впряжені у сновидіння.

Він усе-таки ввімкнув настільну лампу, було ще надто темно, нічого не знайдеш тут без освітлення. Дружина почала перевертатися.

— Час, — сказав він напівголосно, — зараз будильник протеленчить.

— Ні, — відповіла дружина, не розплющуючи очей, — ні, потім!

Тріпочучи крилами, закружляв перед лампою невеликий сіро-коричневий метелик, вдарився об скло і гнівно злетів до стелі.

Він пішов на кухню — дзижчати кавомолкою. На холодильнику сидів і з цікавістю витріщав на нього очі-маківки ще один метелик, такий самісінький. Чи той же. Світало неймовірно швидко, напівморок струменями перетікав із кухні та спальні в передпокій — він і там увімкнув світло. І вже