Владислав Билінський - Апгрейд для Всесвіту

— Крила обірву! — пригрозив він йому і всім їм одразу. А собі скомандував:

— Під душ — марш!

Коли він знову зайшов до спальні, будильник, салютуючи, вистрелив короткою чергою. Богун перервав його істеричну трель, клацнувши по кнопці. Відчинив вікно і вагомо, зумисне голосно запитав у сплячих:

— Шановні сліпоглухонімі! Погляньте і скажіть: чи ви що-небудь чули?

— Звичайно! — заявила дочка.

Сівши на ліжку і навіть не намагаючись розплющити очей, вона навпомацки шукала своїх дітей. Плюшевий Бетховен, як і належало вірному псові, уже не спав і був готовий до бою; Степашко, однак, зовсім по-свинськи спав, розпластавшись поперек ковдри. Як, зрештою, і люба дружина, яка наполягла на ранньому прокиданні, пояснивши їм усім разом і кожному зокрема, наскільки корисна і на ноги помічна енергійна прогулянка по свіжій росі, раз уже випало їм уставати посеред ночі через чоловіченька непутящого і тягтися десять верст на збіговисько. Богун не сперечався, йому Що? Йому, звісно, тільки на користь піде прогулятися. Але й проти таксі він не заперечував би.

— Рота, підйом! — закричав Богун.

Донька, далі оглядаючи щось своє, надзвичайно цікаве, що відбувається за заслоном тремтливих повік, зіскочила з ліжка і встала у стійку «струнко». Її стройова навичка — пам’ять про улюбленого дядечка. Братик мій — людина героїчна; він зараз, і дуже до речі, у таборах; він майже не з’являється удома, ця обставина виявилася теж до речі.

Він обірвав зайві думки і гаркнув:

— Чудово, рядова! Сорок п’ять секунд, і я бачу вас одягненою!

— Слухаюсь! — дзвінко відповіла дочка, примруживши праве око: а раптом сон усе ж вдасться додивитися. Богун, насупившись, злодійським басом проголосив:

— А той, хто, значить, серед нас тут і далі спить, той, значить, не друг нам, не товариш, а соня-засоня!

— Це мамуня! — захоплено здогадалася мала. — Мамуня — соня, мамуня — соня!

— Р-рядова! Застебнутися й умитися! І на кухню — кроком руш! — водночас, на краєчок ліжка присівши, взявся він із досинаючої дружини ковдру потихеньку викрадати.

— І тому, значить, не кава у ліжко буде, — примовляв він, — а різки привселюдні за найвищим розрядом!

— Та чого ви причепилися всі! — запхинькала жінка, перевертаючись із боку на бік, немов на вогні її присмажили. — Ну що за біда: серед ночі пертися кудись… самі їдьте! Я спати хочу.

Богун смикнув сильніше, і тоді вона, дедалі більш люто змагаючись із осатанілою ковдрою, вперше розплющила очі.

— Боже! — закричала вона. — Ми запізнюємося! Що, не можна було сказати?

— Процес пішов! — підморгнув він дочці, яка все ще метушливо нишпорила по спальні в пошуках акуратно складеного з вечора одягу. — Ось зараз наша матуся виговориться — і дасть нам усім чосу! Ми за нею і не вженемося. Ти не поспішай: поспішиш — людей насмішиш. Ще є час. Іди вмийся.

Він надумав поснідати, зліпивши чотириоку яєчню. Дами навідріз відмовилися, пославшись на біоритми і розташування світил. Цієї надто ранньої пори їм не хотілося займатися нічим звичним; їм не терпілося вийти назустріч пригодам і прокинутися по-справжньому в росі, у золотому сяйві, у чарівній свіжості світанку. Тужно застрягнувши десь на підступах до третього ока, Богун збагнув їхні резони: що вдієш, біоритми.

Метелики уважно дивилися на його муки, немов проводили в себе на холодильнику таємне голосування. А чи їдять метелики яєчню? — запитав він сам у себе. Більше ні в кого було питати: дами, відштовхуючи одна одну, чепурилися біля дзеркала. Йому видалося, що метелики, які обурено спурхнули, — його таємні агенти; він навіть розчув їхній гнівний шепіт:

— Ні, нізащо!

— Шизохренія, — визначив Богун свій стан. — Спокійнішим будь, простішим, не звертай уваги, це тільки приказка…

Вікна будинку, що встав до них торцем, — усі верхні поверхи — раптом спалахнули вогненними відображеннями зірниці. Деньок буде — вищий клас. Провести їх — і відразу ж зранку до лісу, поки народ усе підряд під корінь не познімав. Гарний у нас ліс, домашній і цілком безпечний, абсолютно земний, до людей прихильний. Кажуть, уже чорниця доспіла… рідкісне літо, спекотне і безхмарне. Таке, як колись. До подій.

Вони ж і не підозрюють, що мене з ними не буде. Радісно їм, легко. Чи все-таки підозрюють? У дружини моєї інтуїція — дай боже. Але не стрималася б вона, неодмінно сказала б. Я ґрунт підготував: торочив щось там щодо грошей і ремонту… ні, їй і на думку не спаде, що я міг би добровільно відмовитися від поїздки на материк. Нічого, зішлюся на ремонт. Ремонт — явище негостре і невиліковне. Як краще: дорогою пояснити, щоби встигли перебіситися і скоритися, чи просто на місці, біля автобуса? Ексцеси можливі; та все-таки доведеться відкласти, бо час уже підганяє. Ніколи стосунки з’ясовувати.

Сумка на диво легка. Друга — полотняна — важить майже стільки ж. У ній тільки дорожні запаси… дівчинці бракуватиме звіряток, — зрозумів він із запізненням і з досадою. — Вони ж думають, що це — тижнів на два, як звичайно; вони ж не знають про основне.

Дружина, енергійно крокуючи вузенькою примхливо звивистою стежиною, крутила головою на всі його прохання передати йому й другу сумку: спортивність свою чудову виявляла. Небо стало блакитним і бездонним; шиби на південному заході палахкотіли сліпучим полум’ям відбитого сходу сонця; жовтогарячі блискавки часом миготіли на місці блискучих антен і водостоків. Попри те, що вони рухалися в обхід новобудов-недобудов, і місцевість здавалася зовсім заміською, багато городян уже — чи ще? — вешталися поруч із будинками; Богун подивувався їхній неймовірній витривалості. Очевидно, настала тимчасова рівновага між тими, хто вже встав, і тими, хто ще не ліг. Перші бадьоро і трошечки отетеріло пересувалися серед палахкотіння та свіжості, ніби вирулюючи на злітну смугу; другі ж тихо пленталися безлюдними тротуарами і непевно розтікалися пустирем, короткими стежками прямуючи до будинків, які рожевіли віддалік. Поки дійшли до траси, бадьора спортивна злість