Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга друга

незлобивою іронією величають «сером Генрі». Вирізняючись з-поміж колег силою, він був простодушний і надміру добрий. Він був поза політикою, бо не любив обтяжувати голову складними думками. Однак простаком його аж ніяк не можна було назвати. У нього вистачало розуму триматися осторонь людей, яких роздирали згубні пристрасті. Не грав, не заглядав у чарку, проте жінок не цурався. Грошей на них не витрачав, мабуть, вважаючи, що такий красень, як він, сам по собі — дарунок долі для кожної з тих фрейлейн, що траплялись йому в Гесслі а чи в Бад-Аусзе. Однак до дівчаток, які промишляли по ресторанах, Генрі ставився з огидою.

Коли Федір через кілька хвилин зайшов до нього, Генрі сидів за столом і писав.

— Пробач, я, здається, невчасно…

— Нічого. — Генрі одсунув набік папір і ручку.

— Я приніс тобі зошит з нотатками Келлера.

— Вже прочитав? — здивувався Прічард. — Так швидко?

— Подібні речі мені не слід тримати у себе.

— Чому?

— Ну, розумієш, можуть подумати… А ще гірше, запідозрити…

— Дурниці! Цим добром хлопці печі топлять… Занадто ти інтелігентний. Ти ким до війни був?

— Вчителем… У школі викладав.

— Ну, от… А я… Тебе мені сам бог послав. Слухай, допоможи мені написати тестамент. Я оце вже вдруге сідаю, а воно не пишеться, хоч…

— Що це ти зі своїм здоров'ям надумав заповіти писати?

— Сам не знаю… — щиро промовив Генрі. — Щось у голову лізе і сни все якісь тривожні…

— Минеться. То, мабуть, негода додає смутку… Я теж погано сплю… Кожної ночі одне й те саме верзеться…

— А мені сниться Моллі… Так, ніби ми з нею на березі. А океан тихий-тихий, ні вітру, ні хвилі… Моллі іде до мене, а я стою в човні і відпливаю далі, далі… — він надовго замовк. Потім, ніби пробудившись, сказав — Я хочу їй заповісти все, що маю… Розумієш, її мати… Вона хороша жінка, а от уперлась рогом… Та тепер, коли я надішлю Моллі тестамент, місіс Кенет побачить, що не такий вже я бідняк…

Двері відчинили, не постукавши. На порозі став капітан.

— Ти тут, Генрі?

— Тут, а де мені ще бути? — чомусь з тривогою в голосі перепитав Прічард. — Самі заборонили, з вілли ні ногою, а тепер питають…

— Ти не бурчи… — примирливо сказав капітан, злегка похитуючись на нетвердих ногах. — Ходім!

— Куди?

— Приїхав Джіммі. Хоче тебе бачити… І вас теж… — кинув через плече Крайніченкові.

Кабінет і покої генерала містилися на віллі двома поверхами вище, і поки всі троє йшли сходами вгору, Федір гарячково думав: «Чому це Керкові заманулося викликати їх разом з Генрі? Невже підозра була не марною? Однак у чому мене можна зараз звинуватити? Нотатник? Ні, нема в мене нових гріхів, а за старі я вже розплатився сповна».

— Як настрій, джентльмени? — виймаючи з рота сигару, спитав Керк. — Сподіваюсь, у вас усе гаразд?

— О'кей, генерале, — відказав не без поштивості Генрі. — Жаліємось на дощ та ще на нудьгу…

— Розумію, — посміхнувся Керк, — Ільза Кіртаг — дівчинка кров з молоком, однак… Справи! Спочатку справи, а все інше потім… Я запросив вас, аби поміркувати разом, як бути далі. В Берні вважають, що ми зайшли у безвихідь. Однак спочатку трохи історії… Вам, гадаю, відомо, що район Зальцкаммергута мав стати альпійською фортецею фюрера. Вони сподівались відсидітись тут, доки союзницькі армії не зустрінуться і не переб'ють одна одну. Маячна ідея фюрера. Але сюди кинулась фашистська еліта. Кальтенбруннер, Скорцені, Хеттль з вірними частинами «СС» перекрили гірські перевали. Сюди було звезено золото, дорогоцінне каміння, найцінніші витвори мистецтва чи не з усієї Європи. Сюди збіглись дев'ять емігрантських урядів з награбованим за війну… Генерал Фабіунке, тікаючи з Балкан, привіз сюди Хорватську скарбницю — у десять мільйонів доларів. Штандартенфюрер «СС» Шпаціл привіз три вантажні машини золота. Адольф Ейхман з'явився в Альтаусзе з коштовностями на вісім мільйонів… О, я міг би розказати вам ще багато… Якби нам пощастило витягти з озера золото — зраділи б і такій знахідці, але ми з вами шукаємо інше: імперський архів! Двадцять два герметично закритих металевих ящики з індексом «Б» скинуто в озеро зі скелі, на якій загинув Геро фон Шульце… — Генерал виразно поглянув у бік Крайніченка. — Дякуючи вам, майоре, ми тепер точно знаємо це місце. Більше того, ми вже дещо зуміли витягти з води, але, на жаль, того, що шукаємо… Генрі, я плачу вам п'ять тисяч доларів! Я міг би вам просто наказати, як генерал солдатові, але я плачу вам п'ять тисяч! Ви повинні знайти прокляті ящики, повинні довести, що наші пошуки небезпідставні.

— Я вже тричі спускався під скелю, — по паузі промовив Прічард. — Там більше нічого немає…

— На яку глибину ви спускалися?

— До ста метрів…

— Маккольм, яку глибину під скелею показує ехолот?

— Більше трьохсот метрів, мій генерале.

— Чуєте, Генрі, триста і більше!

— Але у нас тільки акваланги… В такому спорядженні…

— Завтра тут буде інше. В нових скафандрах можна буде спуститись у саме пекло!

— Завтра? — знову з острахом перепитав Генрі.

— Так, завтра… Тому я і запросив вас. Нам треба твердо домовитись. Я повинен бути впевненим, що там під водою ви шукатимете на совість, а не відбудетесь, як до сьогодні… П'ять тисяч, мій хлопчику, це гроші.

— Ні, — раптом сказав Генрі. — Десять!

— Що значить — десять?

— Десять тисяч — і ні пенса менше! — ледве не крикнув Прічард. Він увесь тремтів. — Генерале, ви добре знаєте, що ніхто з наших не погодиться спуститись під скелю і за п'ятдесят.